– Ні, Дімо, пізно! Або ми живемо окремо, або не живемо разом взагалі, – Катя зітхнула. – Мені набридло чекати, коли твоя мати зволить віддати нам твою квартиру. – Коли твоя сестра порозумнішає і припинить ритися в моїй сумці. За стосунки треба боротися, але не буквально! Я тобі ще не дружина, а вже втомилася боротися поодинці!

– Ні! Поки ми живемо в цій божевільні з твоєю матусею і Лізою, не буде жодного весілля!

– Катюш, ну навіщо одразу так рубати з плеча? Давай візьмемо сукню напрокат, ми ж ще встигаємо. Або перенесемо весілля, якщо ти хочеш… Можна ж все вирішити спокійно, – зітхнув Дмитро.

– Ти не розумієш, – Катя схрестила руки на грудях. – Справа не в сукні. Річ у тім, що я тут, як на передовій. Твоя сестра вже доросла кобила, а розуму все немає. Та гаразд ще вона, по-хорошому у всьому винна Марія Вікторівна.

Дмитру такі висловлювання, звичайно, не сподобалися, хоча, як мінімум, у чомусь Катя мала рацію. Свого часу Марія Вікторівна випадково, чи навмисне, налаштувала зовицю проти майбутньої невістки.

Катя та Дмитро познайомилися ще в університеті. Відносини розвивалися порівняно повільно, тому що своєї території на той момент у жодного з них не було. Хлопець жив зі своєю родиною. Як він пояснював – «заради спільної зручності».

– У мене є своя квартира, від бабусі дісталася. Але поки що вона нам не потрібна, то мама її здає. Як знадобиться, ми все там відремонтуємо, – казав Дмитро.

Власне, за рік квартира справді знадобилася. Дмитро вирішив, що настав час їм перейти на наступний рівень відносин. На цей момент обидва вже отримали дипломи й навіть влаштувалися на роботу, тож сенсу тягнути вже не було.

– Поживемо поки що у мами, а потім – зіграємо весілля і переїдемо, – планував він уголос. – Думаю, що максимум пів року – і будемо вже жити у своїй.

Катя спочатку зраділа, – це звучало добре і серйозно. Але потім вона задумалася: досвіду спільного життя в них ще не було, а їй одразу треба було потрапити на передову до майбутньої свекрухи. Чи не занапастить це їхнє кохання?

Майже так і сталося.

Ні, Марія Вікторівна не була типовою злою свекрухою, що чіплялася за сина. Вона навіть пообіцяла посильно допомогти із весіллям.

Вона смачно готувала на всю родину, хоч Катя кілька разів намагалася перехопити ініціативу, не скандалила, нічого не вимагала. Проблема була в іншому.

Марія Вікторівна мала дуже специфічний підхід до виховання. До Лізи, молодшої дочки, вона ставилася суворіше, і, мабуть, не дарма. Дівчинка була вкрай розпещена, і до неї потрібен був делікатний підхід. Марія Вікторівна делікатністю не відрізнялася.

Якось Катя випадково стала свідком сімейної сцени. Вона заварювала собі чай, а Марія тим часом сиділа за столом і перевіряла щоденник Лізи. У ньому вона виявила кілька нових двійок та чергове зауваження про поведінку.

– О-о… Знову двадцять п’ять… Ну тобі що, важко було вивчити віршик? – втомлено зітхнула жінка. – Так, віддаєш мені телефон і планшет, і вперед. Гризти граніт науки. Телефон поверну, коли від зубів відскакуватиме. А планшет – після п’ятірки з літератури.

Ліза цокнула язиком і демонстративно закотила очі.

– Ой, та й забирай. Я у Діми попрошу, він мені дасть свій, – огризнулася вона.

– Ну, ну, – посміхнулася Марія Вікторівна. – Думаєш, вічно за спиною брата ховатимешся? З’їде він від нас, з’являться у нього свої діти, і забуде він про тебе.

– Це ми ще побачимо! – кинула Ліза, жбурнула на стіл гаджети та пішла до своєї кімнати.

Двері голосно зачинилися. Катя розгублено глянула на Марію Вікторівну. Дівчина почувала себе ніяково, наче на неї вивалили брудну білизну.

Їй збоку було видно, що майбутня свекруха перегнула ціпок. Але робити зауваження дорослій жінці було ніяково.

– Маріє Вікторівно, якось суворо ви з нею… – обережно сказала Катя.

– А що? Нехай звикає, не все коту масляна. Я їй правду життя говорю.

Ця «правда життя» вийшла Каті боком.

Вона ще давно помітила, що Ліза якось цурається її. Намагається не їсти за одним столом, а якщо всі сидять разом – іде. Спочатку Каті здавалося, що Ліза соромиться.

Але потім почалися дрібні витівки. Дівчинка то ховала пульт від кондиціонера в майже сорокаградусну спеку, то псувала косметику Каті. А коли Дмитро на прохання своєї дівчини поставив замок на двері, Ліза влаштувала справжню істерику.

– А як я тепер без комп’ютера буду? – злетіла вона. – Мені реферати в школу робити треба!

– Друкуватимеш їх під наглядом, – спокійно відповів Дмитро. – При мені.

– А раніше ти від мене не замикався!

– Раніше я жив один, Лізо. І в речі раніше ти також не лізла.

– Нікуди я не лізла, бреше все твоя Катька! Ненавиджу її!

Після цього Ліза зачинилася у своїй кімнаті й проридала там цілий вечір. Катя не знала, що й думати з цього приводу. Їй категорично не подобалася поведінка дівчинки, але й нагнітати ситуацію не хотілося.

– Вона просто ще маленька, – казав Дмитро, знизуючи плечима.

– Цій маленькій уже дванадцять років, – відповіла Катя. – Дімо, може, все-таки орендуємо поки що квартиру?

– Та гаразд тобі, нам же зовсім трохи потерпіти. Мама каже, що у чотири місяці вкладемося.

Чотири місяці… Для Дмитра це був короткий термін. Каті це здавалося вічністю.

Вона намагалася порозумітися з дівчинкою, приносила їй шоколадки, питала про те, як йдуть справи в школі. Ліза кидала звичне все нормально, забирала солодощі й на цьому все. Нічого не змінювалося.

Ставало лише гірше.

Якось Катя закрутилася з ранку, повісила сумку на вхідні двері та відійшла у ванну. Вже на вулиці вона помітила, що в сумці ніби добре порилися, але часу перевіряти не було: вона запізнювалася на роботу.

У результаті Каті довелося цілу годину чекати на Марію Вікторівну, щоб та відчинила їй двері, бо ключі чарівним чином випарувалися з сумки.

Катя здогадувалася, куди вони поділися. Вона тихенько прошепотіла Марії. Та влаштувала розбірки з дочкою і повернула ключі, але осад залишився.

З того часу Катя почала ставитися до своїх речей ще уважніше. А ось у Дмитра залишилася звичка іноді кидати двері незачиненими. Це й зіграло з ними злий жарт.

Напередодні весілля всім було не до Лізи. Вони готувалися, прикрашали машину, зідзвонювалися з гостями, фотографом, родичами… Словом, все вийшло на фінішну пряму.

Увечері Катя захотіла ще раз помилуватися весільною сукнею, відчинила шафу і… побачила, що сукні більше немає. Хтось пошматував її ножицями. Катя навіть знала хто.

У неї затремтіли руки. Горло стислося від образи та безсилої злості. Вона навіть не спромоглася пояснити Дмитру, що сталося, просто схопила її за руку і привела до місця злочину. Цензурних слів для опису ситуації не знайшлося…

– Ах ти погань малолітня! – Кричала на Лізу мати. – Ременем як би відходила тебе! Ти цю сукню купувала, щоб її псувати? На вулицю вижену, примушу тебе листівки роздавати, щоб все відпрацювала!

Цього разу Лізі дісталося дуже добре, але сукню було вже не повернути. Як і нерви Катерини.

Вона не була готова до компромісів. Не хотіла брати сукню напрокат. Не хотіла переносити весілля. Вона хотіла, щоб їй не доводилося підлаштовуватися під чужі витівки.

– Катюш, ну ти лягай, відпочинь, поспи, а вранці ми розберемося. Може, ще не пізно… – почав Дмитро.

– Ні, Дімо, пізно! Або ми живемо окремо, або не живемо разом взагалі, – Катя зітхнула. – Мені набридло чекати, коли твоя мати зволить віддати нам твою квартиру.

– Коли твоя сестра порозумнішає і припинить ритися в моїй сумці. За стосунки треба боротися, але не буквально. Я тобі ще не дружина, а вже втомилася боротися поодинці!

Дівчина поклала зарядку від телефону в сумку і почала шукати свої документи в ящиках.

– Ну, куди ти? Ремонт же не вічний, все встаканиться… – намагався зупинити її Дмитро, але вона не слухала: тепер кожен аргумент здавався лише відмовкою.

Ту ніч Катя провела у своєї подруги, поридала у неї на плечі, але так і не заспокоїлася. Ще б пак. Ще вчора Катя була щасливою нареченою, а тепер не знає навіть, куди притулитися і як далі жити.

За три дні Дмитро зателефонував, мабуть, разів сто. І лише на третю добу Катя охолола і підійняла слухавку.

– Кать, я розумію, що це жерсть. Ми самі у збентеженні. Але давай не будемо все рушити через це? Купимо іншу сукню, хоч сьогодні. Тільки не йди.

Катя замислилася. Дмитро, попри те, що трапилося, все-таки був непоганим хлопцем. Добрим, чуйним, вихованим. Хіба що трохи неуважним і надто м’яким. Вона справді любила його. Але…

– Якщо у нас і буде весілля, то лише на моїх умовах.

– Яких? – напружився Дмитро.

– Весілля буде лише для нас. Без чужої допомоги, але й без чужої присутності. Годі вже, з твоєю сім’єю ми відсвяткували! Організуємо потім ресторан для найближчих, не більше. І друге – ми винайматимемо квартиру. Щоб я не тремтіла за свої речі.

Повисла мовчанка. Умови, може, й були жорсткими, але на менше Катя просто не могла погодитись.

– Гаразд, – нарешті відповів Дмитро.

Весілля пройшло скромно. Вони розписалися, сфотографувалися, а потім поїхали за місто і провели цілих три дні вдвох. Без галасливих застіль та нервування.

Гості з боку Дмитра образилися, але Каті було байдуже. Вона чітко вирішила, що це свято не для гостей. Тим більше, що деякі з них не заслужили навіть чаю у кафе.

До речі, в ресторані Ліза була тихіша за воду. Мабуть, отримала сувору догану від матері та зрозуміла, що програла цю сутичку. Втім, Катя не вважала це за перемогу.

Вона взагалі не хотіла маневрів, але раз так сталося… Що ж, тепер вона триматиме кордон за будь-яку ціну.

Може, Ліза лише дитина, може, Марія Вікторівна не бажала зла, але у свою родину краще нікого не впускати. Як кажуть, – з родичами потрібно жити в злагоді, та на великій відстані, – й буде вам щастя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.