– Ні, Іро, на мене не розраховуй! Вийшла заміж – будь тепер за чоловіком, а не за мною. Мені тут чужа людина в хаті не потрібна, – відрізала мати

– Ні, Іро, на мене не розраховуй! Вийшла заміж – будь тепер за чоловіком, а не за мною. Мені тут чужа людина в хаті не потрібна, – відрізала Галина.

Ірина судомно проковтнула, стиснувши телефон міцніше. До горла підкотила грудка. Вона не розраховувала на таку зверхню відмову.

– Мам… Він же не чужий! Це мій чоловік, твій зять. Ми ж не просимо тебе купити нам квартиру, просто хочемо трохи пожити в тебе, доки назбираємо на перший внесок.

Почувся короткий, обурений смішок.

– Знаю, як це буває. Пустиш пожити – потім не виженеш. Вам спочатку перший внесок, потім ремонт, а потім ще щось. А мені не буде спокою.

– Ні, Іро, не ображайся, але ми з твоїм батьком все самі робили, нікого не напружували. Ви теж давайте, справляйтеся якось самі.

– Мамо, ну як самі? – Не здавалася Ірина. – Ти ж знаєш, що ми працюємо, економимо на всьому. Просто майже всі гроші відлітають на оренду. Такими темпами з нашим зростанням цін ми лише на коробку з-під холодильника накопичимо.

– А кому зараз легко? – голос матері став роздратованим. – Я з твоїм батьком жодного дня з батьками не жила. Ми самі через це пройшли й нікому не скаржилися.

– Самі, самі… Мамо, тільки не розповідай мені. Я все пам’ятаю! Пригадую, як бабуся вам допомогла.

– Не порівнюй, – це інше. Бабуся допомогла, бо хотіла й могла. Ми в неї нічого не просили. Я цю квартиру чесно вистраждала з твоїм…

– А я не просила тебе народ жувати мене в нікуди, – випалила Ірина і кинула слухавку.

Усередині все клекотіло від обурення. Може, мама й мала повне право відмовити, але те, як вона це зробила…

Наче вона мало не свою імперію збудувала, а Ірина, негідниця така, тепер намагалася в’їхати до раю на чужому горбі. Але ж було все зовсім не так.

…Коли Галина дізналася, що при надії, вона навіть не була одружена. Олександр, батько Ірини, був легковажний, ще не нагулявся і зайвої відповідальності собі не шукав.

Мати його була такою ж, давно розлучилася і перебувала у вічному пошуку щастя. Ось тому Галина звернулася за допомогою до Віри Миколаївни – бабусі Олександра.

Віра Миколаївна, дізнавшись про становище Галини, аж розплакалася від радості, міцно обійняла ту і пообіцяла допомогти.

– Ти, внучко, навіть не думай позбавлятися, народ жую. А я вже з Сашком поговорю, – запевняла вона. – І, якщо так вийшло, мабуть, будиночок вам свій відпишу. До доньки переберуся.

– Мені все одно вже тяжко одній, а Тані помічниця по господарству знадобиться. І вам буде де ростити онука. Або внучку.

– Віро Миколаївно, що ви? – не повірила Галина своїм вухам. – Це ж цілий будинок, а не сірникова коробка!

– Я ж його на той світ за собою не заберу. Я щасливою не була, то хоч ти будь, – зітхнула жінка.

Віра Миколаївна свою обіцянку дотримала і навіть перевиконала програму. Дарчу вона оформила на Галину, знаючи, що онук у неї не найвірніший сім’янин. Галина розміняла будинок на двокімнатну квартиру.

З появою Ірини справді нічого не змінилося. Олександр гуляв та зраджував, а весь його внесок у сімейне життя обмежувався зарплатою. І то він часто не доносив її.

Галина все знала, але вирішила терпіти. Скаржилася, звичайно, іноді навіть плакала, проте чоловіка не виганяла.

– Дітям завжди краще у повній родині, – говорила вона своїй матері, коли та пропонувала подати на розлучення. – Виповниться Ірі вісімнадцять – тоді й піду від нього.

Ірина, між тим, мала зовсім іншу думку. Краще жити з матір’ю-одиначкою і швидко дорослішати, ніж бути вічним жилетом для чиїхось сліз, постійно чути скандали й періодично рознімати батьків.

Галина абияк дотягла до повноліття Ірини й, як і хотіла, подала на розлучення. Дівчина вже зраділа, але рано.

– Іро, ми тепер залишилися вдвох. Ми обидві дівчинки дорослі, тож і справлятимемося з усім разом, – повідомила їй мати. – Цього місяця поки що відпочивай, а з наступного – комуналка та продукти – навпіл.

Ірина тоді навчалася на денному, тому жахнулася. Так, їй платили стипендію. Але це були такі копійки, що їх і на хліб не вистачило б.

Мати ж звикла до повноцінного харчування з м’ясом, рибою та овочами. Ірина спробувала домовитися про окремі полиці, але це було марно.

На жодному підробітку Ірині не були готові платити стільки, скільки вона мала віддавати матері щомісяця. Довелося вийти на повноцінну роботу.

За пів року Ірина покинула університет. Так, можна було спробувати перевестися на заочне, але дівчина чудово розуміла, що навіть там треба буде приділяти час навчанню, а часу у неї катастрофічно не вистачало.

Та й кому із роботодавців сподобається тримати при собі студентку?

Це рішення відгукується Ірині й досі. Куди б вона не йшла — майже скрізь віддавали перевагу кандидатам із дипломами. Навіть, якщо шукали збирачів замовлень.

Спочатку вона звинувачувала себе, але потім, поспілкувавшись із ровесниками, вона зрозуміла, що їй просто не дали старт у цьому житті.

Мати на новину про відрахування відреагувала спокійно.

– Значить, не твоє, – сказала вона.

З того моменту вони мешкали, як сусіди. Без скандалів, але і без тепла.

Минуло десять років. Ірина вийшла заміж. Разом із Максимом вони винаймали однокімнатну на околиці. Він працював електриком. Професія важлива та потрібна, але платили йому мало.

Трохи рятували підробітки, однак і ці гроші йшли то на термінову покупку чобіт, то на лікування зубів. Іноді просто на затикання дірок у сімейному бюджеті. Щось відкладати виходило, але…

– Якщо й далі все так піде, збиратимемо ми років дванадцять, не менше, – зітхнув Максим, дивлячись на екран телефону.

Тоді Ірина і вирішила, що варто поговорити з матір’ю. У неї була двокімнатна з однією вільною кімнатою.

Але, як з’ясувалося, Галина не палала бажанням пускати доньку назад. Та ще й із «чужою людиною».

Ірина не знала, як на це реагувати. Вона розуміла, що життя її матері – не цукор. Може, на її місці Ірина і сама зачерствіла б, але їй все одно було боляче.

Стільки років намагаєшся, працюєш, ні про що не просиш, а коли просиш хоч трохи – у відповідь тільки холод і самі справляйтеся.

Ну, що ж, якщо самі – значить, самі. У Ірини залишався запасний варіант. Дача, про яку вона майже забула.

– У тебе, Галю, вже є своє. Нехай і в Іри буде, – сказала одного разу бабуся з боку матері.

Коли бабуся пішла із життя, Ірині було лише дванадцять. Дачею повністю займалася мати: саджала картоплю, копала грядки, лаялася із сусідами.

Ірина навіть не заїкалася про те, що це тепер належить їй. Та й безглуздо було б. Все, що Галина вирощувала на дачі, вона несла в родину.

Але, якщо мати тепер так пишається своєю самостійністю і незалежністю, то чому б не наслідувати її приклад?

За два дні Ірина зважилася на повторний дзвінок. Вже в іншому тоні.

– Мамо, я зателефонувала, щоб попередити тебе. Будь ласка, забери свої речі з дачі. Ми її здаватимемо.

Повисла пауза. Мати хмикнула.

– Здавати? І хто її у вас найме?

– А це вже не твоя справа. Все одно вона без діла стоїть, тільки податки даремно плачу.

– Як це не моє? Та якби не я, там би все давно згнило! Я ж за нею весь цей час стежила, гроші в неї вкладала, дах лагодила… Ти й пальцем не поворухнула!

– А тебе ніхто не просив. Ти сама хотіла, – перервала її Ірина. – Або забирай речі, або я здам дачу з ними.

– Ну-ну, подивимося ще, як ти її здаси…

Галина кинула слухавку. Ірина ще довго не могла відійти від цієї розмови. Серце калатало, як шалене, але вона відчувала, що цього разу розмовляла з матір’ю не як дочка, а як рівна. Як інша доросла людина зі своїми інтересами та правами.

Слова Галини частково виявилися пророчими. Дачею справді майже ніхто не цікавився.

– Ну, лишається або продати, або переїхати туди, – сказав якось Максим.

І Ірина виставила дачу на продаж. Було нескінченно шкода. Не сам будиночок, а спогади. Літо, аромат яблук, бабусині варення та компоти… Але життя диктувало свої умови. До того ж Ірина знала, що бабуся схвалила б її рішення.

Одного чудового дня пролунав дзвінок. Голос на тому кінці дроту був незнайомий Ірині. Жінка поцікавилася ціною, запитала, чи скинуть їй щось, і домовилася про зустріч.

А ось на зустріч уже приїхала Галина. Як з’ясувалося, вона побачила оголошення на «OLX» і вмовила подругу допомогти. Дзвонити самій, мабуть, було ніяково.

Після тієї злощасної бесіди вони з Іриною не спілкувалися. Та й чого гріха таїти, дочка не захотіла б зв’язуватися з матір’ю після такого.

– Ну що, буде знижка для своїх? – з невеселою усмішкою поцікавилася Галина.

Подітися було нікуди, та й хотілося якнайшвидше завершити цю епопею з дачею, тож відмовляти Ірина не стала.

Незабаром вони оформили угоду, а ще за пів року вони з Максимом нарешті пили чай на своїй кухні. У квартирі, в яку ніхто не приходив раптово, без попередження, щоб перевірити, чи все гаразд.

У цей момент задзвонив телефон. Галина. Ірина злякалася, що щось трапилося, адже це був перший дзвінок після укладення договору, тому все ж таки підійняла слухавку.

– Привіт. Я тут була на дачі, – обережно почала мати. – Цього року яблук багато. Варення зварила, вийшло навіть більше, ніж треба. Хочеш привезу?

Ірина зітхнула. Якщо чесно, після продажу дачі вона відчувала себе… спустошеною. Не залишилося ні агресії, ні образи. Але й кохання – теж. Їхні стосунки ніби стали суто діловими. А ділові партнери не возять варення один одному просто так.

– Ні, мамо, дякую. Ми якось самі, – стомлено відповіла Ірина.

– Ну, гаразд… Як скажеш…

Ірина добре розуміла, що як раніше вже не буде, а інакше їй не хотілося. Галина відстояла своє, Ірина своє, але стіни, які вони збудували під час цієї баталії, мостів уже не мали на увазі.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.