– Ні, Максиме! Нікому нічого! Нас одразу після весілля залишили без допомоги…

Віка та Максим починали своє життя самостійно. Ніхто з батьків їм не допоміг. Могли б, та не допомогли. Можливості мали кожна родина.

– Одружилися самі, самі й живіть!

Батьки Вікторії у своїх мріях бачили поряд із дочкою іншого, Максим їх не влаштовував зовсім.

– Худий, сутулий в окулярах! Що ти у ньому знайшла?

Батькам Максима теж не подобалася «пройдисвітка», так вони охрестили спритну, пробивну, активну Віку.

Обидві сторони думали, що без їхньої допомоги шлюб довго не проіснує. Колишні студенти тільки починали працювати, грошей не вистачало, винаймали кімнату у квартирі з двома бабусями сестрами.

Бабусі, Маша та Даша, були суворі, вимогливі, але це краще, ніж сусіди асоціати. Умови були жорсткі: без гостей, без дітей, чистота, тиша…

Сестри майже відразу зрозуміли, що мешканці їм дісталися добрі, спокійні. Іноді бабусі пекли пироги, та пригощали молодь, іноді навпаки, Віка та Максим їх годували.

Віка із задоволенням навчалася у них кулінарному мистецтву. Максим полагодив усі розетки, крани, відремонтував лоджію, де бабусі любили сидіти теплими вечорами.

Тепер вони могли там пити чай, читати, і дуже раділи. Через пів року бабусі вирішили знизити квартплату, а потім Віка та Максим почали платити лише комуналку.

З роботою все було гаразд, вдавалося навіть відкладати гроші. Молоді люди хотіли своє житло. Вікторії було нудно сидіти в офісі, хотілося чогось більшого, свого.

Вона вмовила Максима зайнятися бізнесом. Вони склали бізнес-план. Вкладення мінімальні. Клінінгова компанія спочатку була лише з однієї людини – Вікторії.

Клієнтів ставало більше, довелося шукати працівників. Максим продовжував працювати, допомагав дружині із закупівлями та доставкою.

Час минав, компанія росла, доходи дозволяли вже взяти іпотеку та з’їхати від бабусь. Раптом одна з них захворіла та пішла із життя.

– Не кидайте мене, – плакала бабуся Даша. – Я так звикла до вас. В нас же нікого не було, окрім один одного, а тепер я одна залишилася.

– Ми з нею разом стали жити лише за рік до вас, коли всіх втратили. Продали все своє, та купили цю. Десь є мій правнук, але навіть номер телефону не відповідає.

– Можна його знайти.

– Ні! Не треба! Він, напевно, знову за ґратами. Не треба. Ми цю квартиру купили на двох, тепер вона моя. А ось заповіт…

– Ми з Марійкою домовились про це. Вам буде. Ви наші перші мешканці, інших не треба. З вимогами ми звичайно погарячкували, ви ж молоді, вам діти потрібні. У вас все добре, час і про дітей думати.

– Ми про це й думали, квартиру збиралися купити.

– Не кидайте мене. Квартира велика, на всіх вистачить. Три кімнати. А мені недовго і залишилося, я на два роки молодша за Марійку, вісімдесят сім мені. Скоро вже.

– Що ви таке кажете? Живіть до ста років.

– Рада б, та не вийде. А гроші, що ми накопичили, пустіть у роботу. Як у вас це зараз називається? Рости треба?

– Розширюватись.

– Ось. А заповіт уже написано.
***
Весь цей час батьки з обох боків життям дітей цікавилися мало. Зустрічалися на спільних святах, розмовляли, цікавилися продовженням роду.

А потім раділи, що дітей не мають, ще одна причина до розлучення. Про бізнес Віка та Максим мовчали, спочатку він розвивався, потім справ було багато. Та й родичі посміювалися, що живуть вони на орендованій квартирі. Про який бізнес може бути розмова?

Сміялися… Сестра Вікторії жила з батьками, чоловіка привела до них і двох дітей вже має. Сестра Максима також жила з батьками, тільки вона від чоловіка з дітьми до них втекла. Над ким сміятися?

Все таємне колись стає очевидним. Спершу одні дізналися через знайомих про бізнес, потім другі. Зять для тещі став хорошим, Віка нормальною для свекрухи. Та ще й дитина у них з’явилася. Гарна родина. Самі всього досягли. Самі досягли – допоможіть сестрам.

Максим та Віка хотіли допомогти, запропонували для них бізнес-план скласти, й навіть допомогти на початку. Але ж це не те! Просто допоможіть! Сестрам по квартирі, – бо в них діти!

– А що так мало просять? Може бізнес їм віддати? Чи новий купити?

– Ні, Максиме! Нікому нічого! Нас одразу після весілля залишили без допомоги.

– Я нікому і не збираюся допомагати! І на роботу нікого з них не братимемо. У нас усі перевірені часом, а вони працювати не звикли, їм одразу керівні посади треба.

– Правильно!

Відмови ухвалювалися з великими скандалами. Багаті, а допомогти не хочуть. А потім почались прохання на подарунки.

Не просто щось вручити на день народження, а дорогий подарунок, який попросять. Найдорожчий телефон, найновіший крутий велосипед, най… най…

Далі за всіх зробила крок старша сестра Максима. Вона у свої тридцять п’ять років захотіла машину. Звичайно, ніхто такий подарунок їй не зробив.

Сережки від Максима та Вікторії були найдорожчим подарунком серед інших, але вона була зовсім не рада їм. Краще б брат квартиру купив, машину подарував, аніж таку дрібницю.

Одній купи – інші захочуть. Раз купи – будеш усе життя винен.

Подарунки були. Віка та Максим у відповідь на суто символічні подарунки стали дарувати такі самі. Начебто ж рідня, треба спілкуватися.

…Бабуся Даша прожила більше від своєї сестри, вона пішла із життя у дев’яносто два роки. Віка з Максимом так і не купили квартиру, вклали накопичення у розширення бізнесу. Баба Даша раділа появі їхнього сина.

Після її відходу, квартира перейшла у власність Вікторії та Максима. У речах бабусі вони знайшли конверт із пристойною сумою, там була записка «На ремонт. Дякую за все. Щастя вам».

Ось так в житті й буває! Чужі люди стають рідними, а рідні – чужими. Наплювали повний колодязь, а потім сунулися водички попити, недолугі! А зась! Як постелилися…

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинили Вікторія та Максим? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!