– Ні! Ти глянь! Вона ще й бреше! Обдурила бабку, обдурила матір, братів. Племінника майбутнього обдурила! Усіх! Хочеш, щоб у тебе була сім’я – відмовся від заповіту. Я спадкоємиця! Я! Ми самі вирішимо, що робити із квартирою! – Репетувала мати

Лариса після школи вступила в університет, та поїхала до бабусі. Вона раділа, що нарешті вирвалася з-під опіки матері та вітчима.

А ще – не треба було допомагати молодшим братам з уроками, майструвати їм нескінченні вироби для конкурсів.

Вироби обов’язково мали бути на вищому рівні, адже навіть за друге місце чи четвірку брати влаштовували істерики.

Все позаду, а вона в іншому місті, – великому, незнайомому. Добре, що бабуся є, а вірніше дві – бабуся та прабабуся по лінії матері.

Лариса дивувалася, чому мама майже не їздила до них. Сама не їздила і їх не возила. Виявилось все просто. Перший чоловік матері, батько Лариси, заг инув.

Тоді Надія отримала за це чималу суму. Вона одразу вийшла заміж, але невдовзі й розлучилася. Вітчим Лариси – це третій чоловік Надії.

Тоді, як батька Лариси не стало, мати мала можливість переїхати до бабусь в Київ і навіть купити квартиру. Перешкодив цьому вітчим Лариси.

Йому столиця не подобалася, а гроші вони витратили зовсім на інше. Квартиру купили, але у звичайному містечку, далеко від Києва. Бабусям це не сподобалося, вірніше не сподобався зять.

У сім’ї господарем був саме він, а всі виконували його накази та вимоги. Це він і зажадав, щоб із родичами спілкувалися якнайменше.

Лариса навіть здивувалася, що їй дозволили вступати до столичного університету. Вона була вже повнолітня, і сама поїхала б, якби навіть не дозволили, але… дозвіл був. Вітчим із матір’ю перед цим довго розмовляли, шепотілись і вирішили.

…Лариса вчилася добре, а з другого курсу почала підробляти. Бабусі раділи, нарешті хоч одна онука приїхала. Та й онука хороша, розумна, дбайлива, гроші на вітер не кидає, не гуляє. Радість у них.

Коли Лариса вчилася на третьому курсі, не стало її прабабусі. Надія на похорон приїхала з дітьми та чоловіком. Дуже обурена цінами на ритуальні послуги, і всім це висловлювала.

– Припини! Не на твої гроші ховаємо. – Відповіла їй мати.

Надія замовкла, але потім спитала про заповіт. Є, чи ні?

– Ні. Я її дочка, квартира моя.

– Я не претендую, просто спитала. Може, вона внучці частину залишила, Ларисі.

– Лариса молода ще. Сама заробить.

Лариса, після закінчення університету, знайшла гарну роботу. Вона так само жила з бабусею. Залишати її одну вона вже не наважувалася. У бабусі часто підіймався тиск.

Брати на Київ і не розраховували, вони насилу вступили до училища в рідному місті, і то тільки платно. Розорятися на столицю їхній батько не захотів.

Лариса була навіть рада цьому. Адже їй знову довелося б доглядати за братами, та ще й забезпечувати їх. Та й бабуся вже заслабла.

Лариса хотіла купити свою квартиру, відкладала гроші на перший внесок. Вона розуміла, що після смерті бабусі квартира перейде її матері, бо розмова чула на поминках прабабці, а ось що буде потім – невідомо.

Мабуть, мати й вітчим продадуть її. Вона намагалася заробити якнайшвидше. Окрім основної роботи в офісі, Лариса взялася за переклад художньої літератури.

– Ти така молодець, онучко. Берешся за все. Батько твій був такий самий. Мати лише твоя його не цінувала. Я його змалку знала.

– Тата?

– Так. Я ж у школі працювала, все бачила. Гарною людиною він був.

Бабуся пішла із життя тихо, вночі. Лариса прокинулася в повній тиші й одразу все відчула. Потім був похорон. Надія хотіла все зробити якомога дешевше.

– Мамо, бабуся залишила гроші на свій похорон і дала мені вказівки. Все зробимо, як вона хотіла.

– Навіщо смітити грошима? Вони нам ще знадобляться. А там все це ні до чого. Вона нічого не впізнає і не помітить. Давай сюди гроші, я її дочка, а тому й розпоряджатися буду я.

– Пізно – все вже замовили.

– Розпустилася ти тут без нагляду!

– Мамо, мені вже тридцять.

– Ну, нічого, тепер все буде добре.

Лариса навіть не могла уявити, що мати мала на увазі. Дізналася вона про це через чотири місяці. Уся родина несподівано приїхала та оселилася у київській квартирі.

Мати, вітчим, два їх сини, один із яких із пузатою, але ще не дружиною. Їх п’ять, Лариса шоста – у трикімнатній квартирі. Як усім розміститися?

Ларисі запропонували знайти собі орендоване житло, адже вона працює поки одна. Потім раптом усі різко передумали, напевно зрозуміли, що утримувати їх не буде кому.

Лариса так і залишилася в найменшій кімнаті, а самотньому братові довелося спати на дивані на кухні. Ще зовсім трохи й мати вступить у спадок, тоді доведеться шукати житло, а це зовсім не дешево.

Останнім часом відкласти нічого не виходило, добре, що у свої заощадження Лариса не залізла.

Вітчим і брати шукали роботу, але так і не знайшли. Випадкові заробітки йшли на пінне. Мати вирішила зробити все зі спадщиною заздалегідь, та й часу вже не так багато лишилося.

Місяць вони прожили, а ще місяць – і вона власниця. Вона навіть думала, як далі жити, народу багато, тісно. Сини їхати назад не хотіли, а там теж була квартира. Особливо не хотіла повертатись та, яка ще не дружина.

– Дуже добре, що ви прийшли. Ваша мати передбачала такий розвиток подій. Я вже збирався дзвонити потенційній спадкоємиці всього.

– От і не треба дзвонити, я вже тут.

– Ви мене не зрозуміли. Існує заповіт, і він не на вашу користь.

– Я дочка! Єдина! Я народилася тут і виросла. І житиму тут! Інакше не може й бути. Я спадщину повинна отримати.

– А ось це навряд. Вам не належить навіть обов’язкова частка.

– Яка частка? Квартира моя!

– Ви мене не зрозуміли? Ваша мати заповіт написала не на вас, а на вашу дочку, Ларису Аркадіївну…

– Що? Як? Давайте ви не будете їй повідомляти про це. Я вам заплачу…

– Я цього не чув.

Надія почервоніла від злості та вийшла з кабінету.

Лариса відразу дізналася про це, їй нарешті подзвонили.

– Бабуся просила повідомити вас за місяць, але несподівано прийшла ваша мати. Вона претендує на квартиру, але є заповіт. Квартира буде вашою. Є ще лист для вас.

– А чому вона сама мені не сказала? І лист… чому вона вам довірила?

– Я її учень та друг вашого батька. Зайдіть за листом, і я розповім, що робити далі.

…Люба моя, Ларисо. Я бачила, як ти намагаєшся. Впевнена, що ти сама заробиш собі на квартиру, але хай це буде мій подарунок. Твоя мама з її чоловіком усе пустять на вітер, я її добре знаю.

– Не поступайся їм і не піддавайся на їхні пропозиції. Це лише тобі. Я нічого не говорила, знала, що вона може влаштувати скандал і звинуватити мене в безумстві.

– Ось така в мене дочка. Я чекала, що вона зміниться, але це не судилося. Добре, що ти пішла в батька. Прощавай.

Лариса плакала. Вона такого не чекала.

Вдома її зустріли криками.

– З’явилася! Спадкоємиця! Підкупила шалену стару, обдурила.

– Мамо, я нічого не знала. Мені повідомили годину тому.

– Ні! Ти глянь! Вона ще й бреше! Обдурила бабку, обдурила матір, братів. Племінника майбутнього обдурила! Усіх! Хочеш, щоб у тебе була сім’я – відмовся від заповіту. Я спадкоємиця! Я! Ми самі вирішимо, що робити із квартирою!

– А що ми робитимемо?

– Продамо і купимо машину, ти ж знаєш, що наша розбита. А ще зможемо купити квартиру у нашому місті твоєму братові.

– Мамо, це якому братові? – закричав молодший.

– Не тобі. Ти ще не чекаєш на дитину!

– Тоді машину мені!

– Я не зрозумів? А ми не житимемо тут? – Втрутився середній. – Ми народ жуватимемо тут, і допомогу тут отримуватимемо. Ми давно це вирішили.

Сім’я сперечалася, кричала. Кожен намагався собі. Вітчим теж вступив у суперечку та озвучив своє бажання. А потім і та, що в положенні, але ще не дружина, теж висловилася. Їй уже й реєстрація потрібна.

Лариса дивувалася їхнім бажанням. Якщо все здійснити, їй взагалі нічого не залишиться.

Лариса взяла ноутбук і пішла в найближче кафе працювати. У неї було замовлення, хоч і невелике, але вона не відмовлялася ні від чого. Прийшла додому пізно і одразу лягла спати.

Ранок почався з того самого.

– Ми не закінчили розмову. Що ми вирішили робити із квартирою? Твоя справа – просто відмовитись. І зроби це якнайшвидше!

– А мені що з того буде?

– Ти вже освоїлася тут, працюєш і заробиш.

– Чудово. Тільки ви не врахували, що квартира буде моя! Я тут уже зареєстрована, а вас попрошу на вихід. Я гадала, що ми сім’я!

– Ви ж так благородно дозволили мені залишитися тут, навіть кімнату виділили. А за це я повинна лише утримувати вас усіх, годувати. Свою квартиру ви там здали, ось на ці гроші купіть собі квитки та прощавайте. Більше мені додати нічого.

– Невдячна!

– Забула сказати! Якщо тут щось зникне, або буде зіпсовано, то я можу написати й заяву. Я на роботу, а о шостій вечора вас тут не повинно бути. Я дізнавалася, – потяг саме о шостій. Проводити не зможу, робота.

– А може…

– Не може! Не домовимось! Я невдячна! Я мінятиму двері, так що ключі можете залишити собі на згадку – це все, що я можу вам подарувати…

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.