– Ні я, ні мій син більше тобі нічого не винні, – видала свекруха

Я вийшла заміж за Андрія у двадцять п’ять років. Ми познайомилися на корпоративі, де я працювала адміністратором, а він був штатним фахівцем.

Чоловік виявився привабливою і впевненою в собі людиною, і я швидко піддалася його чарівності.

Після весілля наше життя текло розмірено та спокійно. Ми завжди й усюди були разом: на роботі, у магазині, у гостях, на прогулянці.

Ми мали багато планів на майбутнє. Планували купити велику квартиру, з’їздити в подорож, та привести на світ божий спадкоємця, або тендітну донечку.

Проте за чотири роки ми встигли лише здійснити мрію про дитину, після чого наші стосунки дали тріщину.

Я пішла у декретну відпустку, та повністю присвятила себе турботі про дочку, та веденню домашнього господарства.

Андрій став дедалі частіше пропадати на роботі, приходив пізно вночі, іноді навіть не дзвонив протягом дня.

Я намагалася поговорити з ним, з’ясувати, що відбувається, але щоразу він відмахувався і казав, що робота потребує його уваги.

Зрештою чоловік заявив, що хоче розірвати наш шлюб. Він пояснив це тим, що втомився від повсякденної рутини, і йому потрібен час для себе.

Розлучення пройшло швидко, після чого чоловік поїхав в інше місто, залишивши мене з донькою в нашій маленькій квартирі. Дякувати Богу, хоч аліменти, призначені судом, чоловік почав сплачувати.

Я була збентежена і не знала, що робити, і як далі жити. Але найнеприємніше було попереду – Андрій, з не зрозумілих причин, перестав платити аліменти, а його мобільний номер не обслуговувався.

Я залишилася без засобів для існування, тож мені довелося шукати роботу, щоб зводити кінці з кінцями.

У цей скрутний момент поруч з’явилася мати колишнього чоловіка – Надія Петрівна. Попри те, що вона жила далеко, свекруха вирішила приїхати до мене, та допомогти.

“Родичка” розуміла, наскільки мені зараз важко, адже сама колись переживала схожі труднощі. Надія Петрівна взяла на себе турботи по дому: готувала їжу, прала, прибирала, допомагала доглядати дитину.

Завдяки цьому я змогла зосередитися на пошуку роботи, знаючи, що вдома все під контролем.

Перші тижні були найважчими. Потрібно було скласти резюме, ходити на співбесіди, та доводити свою профпридатність.

За кілька тижнів я отримала пропозицію працювати віддалено в невеликій компанії.

Поступово життя почало налагоджуватися. Донька пішла в дитячий садок, і в мене з’явилося більше вільного часу, який я змогла присвятити роботі.

Коли фінансове становище стабілізувалося, і я відчула впевненість у своїх силах, Надія Петрівна вирішила повернутися додому.

Перед від’їздом вона довго розмовляла зі мною, давала поради та запевнення, що завжди готова допомогти, якщо знадобиться.

Минуло кілька місяців після того, як вона повернулася додому. Я вже звикла справлятися самостійно.

Вранці відводила доньку в садочок, потім поринала в роботу, а ввечері забирала дитину, та займалася домашніми справами.

Я навчилася планувати свій день так, щоб встигати все, і знаходити час для відпочинку.

Якось увечері, коли я сиділа на кухні, допиваючи чай перед сном, пролунав дзвінок. То була Надія Петрівна.

– Доброго дня, моя люба! Як твої справи? – спитала ласкаво колишня свекруха.

– Все добре, дякую, – радісно відповіла я. – Робота йде, донька росте, все нормально.

– Знаєш, я тут подумала. Може, тобі варто подумати, щоб знову вийти заміж? – обережно запропонувала родичка.

Я трохи здивувалася від такої пропозиції. Я давно не думала про особисте життя, повністю занурившись у турботи про доньку та роботу.

– Ну, я не знаю… Мені здається, ще рано про це думати, – не впевнено відповіла я.

– Розумію тебе, звичайно, – лагідно продовжила Надія Петрівна. – Але ж життя триває, і ти заслуговуєш на щастя. Не варто замикатися у собі.

– Навколо стільки добрих людей! Тим більше Андрій, навряд чи повернеться і почне платити аліменти, тож тобі просто необхідно знайти нового чоловіка, щоб він утримував тебе з онукою.

– Легко сказати! Тільки де я знайду того самого, що нас утримуватиме? – скептично спитала я. – У мене навіть немає часу ходити на побачення…

– Ти маєш рацію, знайти гідну людину в наш час, зовсім не просто. Але знаєш, зараз багато людей знайомляться через інтернет, – задумливо промовила свекруха.

– Я чула, що є спеціальні сайти, де можна зустріти відповідного чоловіка. Звичайно, треба бути обережним, але чому б не спробувати?

– Інтернет? Та там одні шахраї! – недовірливо хмикнула я.

– Не зовсім так, – заперечила родичка. – Є багато нормальних людей, які також шукають серйозних стосунків.

– Головне – правильно підійти до вибору. Давай я допоможу тобі скласти анкету та розповім, на що звертати увагу.

– І що ви пропонуєте написати в анкеті? – поцікавилася я.

– По-перше, чесно розкажи про себе: скільки тобі років, чим займаєшся, що любиш, не забудь згадати про дитину. А по-друге – напиши про те, яка людина тобі потрібна.

– Наприклад, що він має бути відповідальним, добрим, готовим допомагати сім’ї. І обов’язково уточни, що ти хочеш бачити поряд із собою людину, яка зможе забезпечити сім’ю.

– Скажімо, його дохід має бути не менше п’ятдесяти тисяч гривень на місяць, і бажано, щоб у нього не було дітей на утриманні, – незворушно продиктувала свої умови Надія Петрівна.

Я замислилась над її словами. Мені й справді хотілося, щоб майбутній чоловік міг забезпечувати сім’ю, враховуючи, що одній справлятися дуже складно.

Однак, здоровий глузд взяв гору. Я розуміла, що знайти чоловіка без дітей, який був би неодруженим або розлученим, але при цьому отримував би таку зарплату, практично не можливо.

– Невже все зводиться до грошей? – обурено спитала я.

– Ні, звичайно, – заспокоїла мене родичка. – Можна погодитись і на меншу суму, наприклад, тридцять тисяч на місяць. Але він обов’язково має полюбити мою онучку!

– Якщо ви згадали Андрія, то не могли б підказати, де він зараз? – несподівано спитала я. – Якби ви змогли переконати його платити аліменти, мені не довелося б шукати нового чоловіка.

– Люба моя, – холодним тоном промовила Надія Петрівна. – Я розумію твоє занепокоєння, але будьмо чесними. Андрій уже зробив свій вибір. Він пішов, і розпочав нове життя. Я не можу змусити його повернутись, або платити аліменти.

– Я дуже вдячна вам за допомогу, яку ви надали, – розчаровано промовила я. – Ви зробили для мене набагато більше, ніж будь-хто міг очікувати, але я не можу прийняти той факт, що мій колишній чоловік просто зник з нашого життя, залишивши нас одних.

– Моя люба, я зробила все, що могла. Я підтримувала тебе, коли ти потребувала допомоги, — роздратовано відповіла свекруха.

– Але тепер тобі доведеться самій будувати своє майбутнє. Я вважаю, що ні я, ні мій син більше тобі нічого не винні! Знайди собі нового чоловіка, і нехай він утримує тебе і твою дочку!

– Ах, ось воно що?! Я думала, що ви справді турбуєтеся про свою онучку, – гірко промовила я. – А ви так гріхи сина замалювали?

– Тепер можете більше не турбуватися про нас із дочкою. Ми вдячні вам за допомогу, але надалі впораємось і без ваших порад!

Не чекаючи на відповідь родички, я перервала розмову, і заблокувала її номер.

За кілька місяців судові розпорядники заблокували банківський рахунок Андрія, і йому все одно довелося сплачувати аліменти. Ми з Надією Петрівною більше ніколи не бачились, і не розмовляли один з одним. Та це й на краще.

Минуле, нехай залишається в минулому, а я буду впевнено дивитися в майбутнє, виховувати доньку, та спробую надати шанс залицяльнику, який тривалий час мене допікає своєю увагою! Я слушно міркую?