– Ні! Я вас тільки сюди жити пустила! – узялася в боки мати. – Навіть не мрійте, що я свою квартиру на вас оформлю

– Друга дитина буде? Ой яка радість! – сплеснула руками теща. – Як ви всі тулитися в однокімнатній квартирі будете?

– Якось, – важко зітхнула я. На декретні дуже не розгуляєшся.

– Це зрозуміло, – задумливо промовила Марія Захарівна. – Може вам тоді до мене в трикімнатну переїхати?

– Мамо, ні, ми разом не уживемося, – заперечила я. – Тобі заважатимуть і діти, і ми самі. Кожен звик жити за своїм розпорядком.

Літня жінка грайливо заправила сиві локони за вуха, і загадково опустила очі у підлогу.

– Я про обмін взагалі-то говорю, – посміхнулася у відповідь мати, і спідлоба витріщилася на мене.

– У твою квартиру? Ти ж звикла в ній жити, – трохи зніяковіла я від пропозиції матері.

– Як звикла, так і відвикну. Ти за мене не хвилюйся! До того ж мені в трикімнатній доводиться два-три дні прибиратися, – з посмішкою нарікала вона, – а у вашій буду за день порядок наводити! – Додала вона і з діловим виглядом підморгнула мені.

– Мамо, ти ж не жартуєш? – радісно запитала я.

– Ні, звичайно, тільки моя трикімнатна потребує ремонту, але якщо вам підійде, то й так живіть, – розвела руками мати. – Ну то що ти на це скажеш?

Я, боячись, що мати може несподівано передумати, не порадилася з чоловіком, і дала свою згоду.
Коли Михайло повернувся з роботи, я зустріла його з порога радісною звісткою.

Чоловік уважно вислухав мою розповідь, але відреагував категоричною відмовою.

– Ні, я у квартиру тещі не хочу. Все-таки це її квартира, а ця наша, ми в ній господарі!

– Ти боїшся, що мати забере її назад? Якщо забере, ми свою в неї відіжмемо, у чому проблема? – відрізала я у відповідь.

Попри відмову чоловіка, я заявила, що ми з дітьми точно переїдемо, а якщо він хоче жити з Марією Захарівною, то заради Бога.

Звичайно, Михайлу не було куди подітися, тому він, скрипнувши зубами, вирушив разом з нами у квартиру тещі, а та переїхала в нашу однокімнатну.

Оглянувши нові хороми, чоловік тяжко зітхнув. Квартира тещі вимагала гарного ремонту.

– Ти бачила, що тут робиться? – поцікавився у мене Михайло. – Шпалери брудні, лінолеум старий, труби гнилі. Ми на третьому поверсі. Якщо заллємо сусідів, дулю коли розплатимося…

– Ну це ж все одно краще, ніж однокімнатна. Доведеться вкластися, – розвела руками я. – Думай про майбутнє. Загалом не розумію, як тобі щось може не подобатися? Нам такий козирний варіант підвернувся, а ти, невдоволений, бурчиш.

Чоловік невдоволено зиркнув на мене, але сперечатися зі мною не став. Довелося йому відкладати із зарплати, та поступово ремонтувати житло тещі.

Через пів року трикімнатна квартира стала виглядати більш-менш пристойно, проте ремонту, як і раніше, потребувала одна кімната і зал.

– Коли подивитися можна квартиру? – Запитала у мене мати. – Що ви там відремонтували хоч?

– Не все ще зробили, але більшу частину точно, – притримуючи рукою живіт, відповіла я. – Треба дитячу доробити й залу, а то за місяць термін.

Попри це мати все одно висловила непереборне бажання подивитися на ремонт. Не витримавши натиску, я погодилася, щоб мама прийшла в гості.

– У свою ж квартиру господиню не пускають, – пробурчала вона з порога, прийшовши в трикімнатну.

– Твоя тепер однокімнатна, – смачно жуючи банан, відповіла я, – а це моє житло.

– Здрастуйте! З чого раптом? – насупилась мати. – За документами трикімнатна, як і раніше, моя, а ваша – однокімнатна!

– Ось і треба документи переробити, – повчальним тоном промовила я. – Після появи дитини треба перейматися цим моментом.

– Ні! Я вас тільки сюди жити пустила! – узялася в боки мати. – Навіть не мрійте, що я свою квартиру на вас оформлю!

– Ось і почалося, – сердито промовив Михайло, – я знав, що все так буде.

– Твою думку тут взагалі ніхто не питав! Ти до цієї квартири не маєш жодного відношення, – рикнула на нього теща.

– Ну так, звичайно, крім того, що я в ній ремонт зробив своїми руками, й своїм коштом.

– Тебе ніхто не просив! – Огризнулася у відповідь Марія Захарівна. – Я їм хотіла допомогти, а вони в мене ще й звинувачення кидають! Знаєте, що? Збирайте свої речі, та звільняйте мою квартиру!

Я приголомшено подивилася на матір. Здавалося, до такого я точно була не готова.

– Давайте, у вас пів години для зборів, а я поки що свої речі поїду збирати! – Скомандувала мати, і кулею вибігла за двері.

– Ой, здається, мені вже потрібно в лікарню! – Я схопилася за живіт і скорчилася від болю. – Мишко, дзвони…

Чоловік, забувши про лайку з тещею, почав дзвонити у швидку. Проте, не встигли приїхати лікарі, як повернулася Марія Захарівна із речами.

– Чого не збираємось?! – Прокричала вона, не побачивши сумок у порозі.

– Ви скоро вдруге станете бабусею! – вигукнув у відповідь Михайло, і вивів мене з кімнати в передпокій.

Мати побачила мене, і теж почала метушитися, забувши про те, що зовсім недавно виганяла нас зі своєї квартири.

Цієї ночі вона ночувала разом із трирічним онуком та зятем. На ранок я сповістила їх про те, що у нас з’явилася дівчинка, хоча по УЗД мене запевняли, що буде хлопчик.

На радощах мати викликала таксі, та знову з речами повернулася до однокімнатної квартири. Проте, її щедрість була не надовго. Коли я повернулася з лікарні, до мене одразу навідалася мати.

Мати почала вчити мене, як правильно доглядати за малюком, і я вибухнула від гніву.

– Я одного виростила і другого вирощу без твоїх моралі, – прогарчала я.

Я образилася, та розлютилася у відповідь, і через десять хвилин сварки, мати стала знову виганяти нас зі своєї квартири.

За три години ми зібрали речі, та повернулися у свою однокімнатну квартиру. Правда тягти з собою їм довелося і коляску, і дитяче ліжечко.

– Меблі потім заберемо, – пробурчав Михайло, виносячи на сходовий майданчик маленького сина.

За два тижні мати без попередження навідалася до нас у гості. Знову між матір’ю та мною настав мир, і наступного дня ми знову повернулися до трикімнатної.

За останні три місяці ми чотири рази перевозили речі, що дуже злило Михайла, і він зажадав, щоб я розв’язала цю проблему.

– Самій не набридло їздити туди-сюди з речами, як циганці?

– А ти що взагалі пропонуєш? – Я з викликом схрестила руки на грудях. – Повернутися до нашої тісної?

– Ні, пропоную її продати, та вимагати у Марії Захарівни оплату за ремонт. На ці гроші хоч би двокімнатну купимо, – запропонував мені Михайло.

– Маячню не неси, будь ласка, – відповіла я, і закрила тему розмови.

Однак, коли мати вкотре вигнала нас з дому, я нагадала йому про ту розмову, та погодилася на всі його умови.

Тільки в цьому плані було одне “але”: Мати відмовилася віддавати гроші за ремонт квартири, аргументуючи тим, що не просила у нас допомоги.

Довелося нам повернутися до своєї однокімнатної, і накопичувати, щоб придбати двокімнатну квартиру.

З мамою ми стали спілкуватися дедалі рідше. Я не могла пробачити матері того, що вона виганяла нас, коли їй заманеться. Хіба так має поводитись рідна матір? Як ви вважаєте?