– Ні, я вже своє віднянчила! Займайтеся Андрійком самі, – категорично заявила свекруха

– Ні, Світлано! Народ жували ви для себе, ось і займайтеся Андрійком самі, – категорично заявила свекруха. – У мене вже здоров’я не те, щоб за дітьми доглядати.

– Тамаро Іванівно, ну яке ж тут «доглядати»? – Розгублено заперечила Світлана. – Йому не три роки, він хлопчик розумний, спокійний.

– Я всього прошу забрати його, погодувати та телевізор йому ввімкнути, а далі він просто чекатиме на нас. І це не завжди. Потім він ходитиме сам.

– Три, сім… Яка різниця? Дитина є дитина. Це ж величезна відповідальність! А в мене спина, тиск… Ні, я вже своє віднянчила.

Світлана аж почервоніла від гніву та образи. Вона навіть не стала відповідати, просто поклала слухавку.

Якби йшлося про когось іншого, вона зрозуміла б і прийняла відмову. Але випадок із Тамарою Іванівною був особливим. Адже здоров’я підводило її якось дуже вже вибірково.

…Все літо свекруха провела на дачі. Та, мабуть, мала цілющі властивості, тому що на городі Тамару Іванівну не мучив ні тиск, ні проблеми зі спиною. Понад те, вона ще й примудрилася організувати невеликий «сімейний» бізнес.

– Слухай, Свєто, ви ж все одно купуватимете картоплю на зиму, так? Я просто подумала… Навіщо вам віддавати гроші чужим людям?

– Давайте я продам вам свою, – розважливо запропонувала Тамара Іванівна. – Зі знижкою, звісно. Це так, щоб чисто відбити вкладання. І вам буде добре, і мені. Виходить, допоможемо один одному.

Картоплею справа не обмежилася. Тамара Іванівна продавала їм яблука, вишню, й навіть баклажани. У їх сім’ї ніхто не любив баклажани, але і Світлана, і її чоловік, Ігор, хотіли допомогти хворій та старій (за її словами) жінці.

Тамара Іванівна зцілювалася не лише на дачі, а й на морі. Рік тому вона зажадала подарувати їй путівку в Одесу на її день народження.

– Ну, я розумію, що Туреччина вам дорого, все-таки сім’я з дитиною… – великодушно сказала свекруха.

– Але ж є й інші варіанти. Я б ось в Одесу з’їздила, по-скромному. Все-таки понад двадцять років не відпочивала. Сина виховувала, не до цього було.

Довелося затягнути паски, щоб порадувати Тамару Іванівну. Символічні подарунки на Новий рік, дірявий домашній одяг, відкладена поїздка до батьків Світлани в інше місто… Все заради свекрухи. Здебільшого – на вимогу Ігоря.

Мрія Тамари Іванівни здійснилася: вона поїхала на море. Цілий тиждень вона насолоджувалася пляжем, сонцем та спекою. І за весь цей час тиск жодного разу не потурбував її.

Не турбував він свекруху і тоді, коли син щомісяця перераховував їй третину зарплати. До того ж він періодично привозив їй продукти та скидав гроші за потребою.

– Ой, у мене тут така біда сталася… Видно, клопи завелися. Викликатиму санстанцію. Напевно, доведеться міняти диван. Ігорю, ти ж мені допоможеш? Не залишиш одну? – жалісно просила свекруха.

– Був би живий твій батько, ми б і самі впоралися, але я тепер одна… А тут: і людині заплати, і диван купи, і старий винеси… Боюся уявити, що це обійдеться.

Звичайно, Ігор не залишався осторонь. Він допомагав матері, як міг. А ось вона відповідати взаємністю не поспішала.

Вся допомога Тамари Іванівни була не безоплатною, за прайсом. Вона могла взяти онука і погуляти з ним, але надвечір виставляла рахунок за з’їдену в парку булочку і куплену в крамниці іграшку.

Причому коштувала іграшка стільки, що батьки ніколи в житті не купували б її. Грошей було обмаль, насамперед «завдяки» Тамарі Іванівні.

– Ну, не могла я йому відмовити, – зітхнула вона. – Він так просив, аж плакав. Ну, я й купила. І голодним я залишити його не могла. А в мене самі розумієте, тільки одна пенсія. Все одно це дешевше няні.

Начебто звучало це цілком логічно, але на душі залишився неприємний осад. Наче Світлана була не членом сім’ї, а клієнтом, який прийшов за платною послугою.

Вони б і зараз не стали турбувати літню жінку, але їх змушували обставини. Світлана та Ігор кілька років тому купили квартиру у перспективному, як запевняв забудовник, районі.

– Це зараз околиця міста, – впевнено твердив він. – А за кілька років тут будуть і садки, і школи. Усе вже закладено у планування району.

Замість школи досі був лише зарослий травою котлован. Довелося шукати альтернативних варіантів.

Найближча школа була пів години їзди автобусом, ще й пересадка. Для першокласника такий маршрут здавався не просто складним, а й небезпечним. Зате до бабусиної квартири від школи було близенько: хвилин п’ять пішки.

Зрозуміло, Світлана вирішила звернутись до Тамари. До тієї самої Тамари, якій вони стільки допомагали. Невістка подумала, що так буде логічно, розумно та зручно для всіх.

Але сама свекруха так не вважала. Її відмова стала для Світлани, м’яко кажучи, неприємною несподіванкою. Як стусан під дих.

Що їй зрештою залишалося? Шкіл ближче немає. Переїхати – не варіант. Батьки надто далеко. Звільнитися? Вони й так ледве зводять кінці з кінцями.

Всі шляхи вели в глухий кут, але тут Світлана в пориві безсилої образи раптом згадала слова Тамари Іванівни. «Все одно це дешевше няні». Няня…

– Твоя мама не захотіла нам допомогти, – сказала Світлана чоловікові ввечері. – Але я знайшла рішення. Ми уріжемо “дотації” твоїй мамі й направимо ці гроші на послуги няні.

Ігор спочатку запитливо підійняв брови, а потім невдоволено насупився. Він був категорично не згоден із планами дружини.

– Ти що? Я не можу не допомагати їй! Вона ж мене виховала! Вона одна, роки в неї вже не ті, живе на одну пенсію. Вона не витягне все одна!

– Ігорю, дозволь тобі нагадати, що вона в тебе не голодує! Вона не тільки годується з дачі, а й ще торгує овочами. А ми часом беремо у неї більше, ніж нам треба.

– Та скільки вона з цього заробляє? Копійки! Та в неї приватники викуповували б все це дорожче!

Світлана тяжко зітхнула. Може, в цьому і була дещиця правди, але ж це аж ніяк не вирішувало їхньої проблеми.

– А що ти пропонуєш? Няню ми з її апетитами не витягнемо, а я з роботи піти не зможу. З тієї ж причини. Послухай, ми ж не гроші в неї просимо. Ми попросили про посильну допомогу…

– Твоя мати – доросла і, пробач, дуже продумана людина, викрутиться якось. А твій син – ні! Зрештою, твоя мати сама сказала: займайтеся ним самі. Слідуємо її пораді!

Почалася довга, важка розмова. Ігор говорив про обов’язок, Світлана – про маніпуляції з боку його матері. Це була боротьба між сліпим коханням сина та суворою фінансовою реальністю.
Перемогло друге.

Ігор взяв на себе сміливість самостійно повідомити матері про майбутні зміни у сімейному бюджеті. Тамара Іванівна, звісно, ​​відреагувала негативно.

Вона звинувачувала Світлану у всіх смертних гріхах, кричала, що невістка налаштовує проти неї рідного сина, відбирає останні крихти. Але в якісь віки Ігор не пішов назустріч, а відстоював інтереси Андрія.

– Мамо, ти не залишила нам вибору, – сказав він під кінець.

Світлана тим часом не сиділа склавши руки. У батьківському чаті вона познайомилася з Ганною, мамою однокласника Андрія. Та жила по сусідству зі школою.

Жінка виявилася приємною та адекватною, вона якраз була в декреті з другою дитиною і з радістю погодилася забирати обох хлопчиків після уроків, готувати їм обід і доглядати їх до вечора за дуже скромну плату.

Минув місяць. Ганна справно виконувала зобов’язання. Щоразу Світлана забирала ситого та задоволеного сина. Він легко порозумівся з однокласником, вони разом грали та дивилися мультики.

Сімейний бюджет навіть трохи вирівнявся: як з’ясувалося, Тамара Іванівна обходилася їм набагато дорожче за няню.

До слова, свекруха спочатку ходила скривджена і намагалася тиснути на жалість, але не досягла бажаної реакції й стихла. Щоправда, її інтерес до онука теж вщух.

Час розставив все на свої місця. Може, в якийсь момент Світлана та Ігор дозволили сісти собі на шию, але вони зробили це з любові.

Натомість вони вчасно знайшли в собі сили сказати «ні» та вкласти ресурси туди, де вони справді були потрібні – у безпеку та щастя їхнього власного сина.

А бабуся… Прапор їй в руки, як кажуть! Та й хіба це бабуся, яка відмовляється допомогти з онуком? Це нахаба, яка думає тільки про себе? Ви зі мною згодні? Ну нічого – старість не за горами! Ось тоді й сунеться до колодязя, куди наплювала…

Як вам бабуся? Пишіть свої думки в коментарях. ставте вподобайки!