– Нічого без мене не можете…

Не стало Семена Петровича, – батька, діда, дядька, чоловіка, брата… годувальника та організатора всього сімейного та суспільного життя.

Хто, я вас питаю, влаштував на роботу недолугого чоловіка доньки, Зіночко? Та так ґрунтовно влаштував, що Пашка досі сидить у своєму офісному кріслі охоронця човнової станції, міцно тримається обома руками – не випхати.

Хто направив онучку Машеньку вірним шляхом? Ніхто не бачив, що росте талановита співачка, чистий соловейко. Тільки Семен Петрович роздивився.

Точніше, почув. Наполягав на тому, щоб Марію послухали у музичній школі. Тепер ось і вчителька передбачає Марійці кар’єру великої співачки. Ще кілька років, і дівчинка вступить в консерваторію.

Хто збудував найбільший і найкрасивіший будинок? Хто все життя дбав про свою дружину Галю так, що все місто на неї шиї досі повертає, а дружині вже йшов шостий десяток.

Та не вчора пішов, а давненько. Брав заміж скромну дівчинку із села, а вийшла блискуча пані. Сам особисто одягав, контролював макіяж. На спорт ганяв дружину.

Галя спочатку пручалася, а потім втягнулася. Нині вже й життя собі іншого не уявляє. Тільки бути красивою, спортивною, завжди молодою.

Сестрам та братам, племінникам та племінницям, Семен теж завжди допомагав. Справою і словом. Порадою, простіше кажучи. Не дивно, що маючи свої будинки, більшість родичів вічно товклися в них у будинку. Тільки й чути було:

– Сьома, а що робити?

– Дядько Сем, подивися, все правильно, якщо так?

– Тату, мені потрібна твоя порада!

– Семене Петровичу, у мене там на роботі …

– Дідусю, я хочу, щоб ти послухав…

І Семен Петрович слухав усіх, усім відповідав, радив, допомагав. Втомився та й пішов із життя.

Лежить, покійний, і думає: це треба таку потворну труну мені замовити! Ніякого розуміння про те, чи буде коханому чоловікові та батькові зручно в цьому лежати всю вічність, що залишилася!

Труна була найпростішою. Семен Петрович ще й гроші на все заробляв. І складав кудись у панчохи. Покинув цей світ й заповіту не залишив.

Галя за голову схопилася: що робити? Якісь гроші на спільному рахунку були, вона їх швиденько зняла, допоки банки та інші структури не очманіли. А як зняла, так і зрозуміла: доведеться заощаджувати.

-Паша, Зіна, як думаєте, куди батько міг накопичення складати? – схлипуючи, спитала Галя.

Не соромлячись Семена, запитала. Він був обурений до глибини душі! Труна не зручна, дешева, а вони до того ж уже його гроші шукають!

Підвівся Семен Петрович із труни й заявив сім’ї, що все це так не робиться. Хоча б останній притулок будьте ласкаві зробити з усім комфортом!

-Так з яким комфортом, Сема! – заголосила трохи спантеличена дружина. — Коли грошей немає майже!

Семен Петрович зажадав каталог трун і вибрав собі особисто. Гарна, лакована, містка труна. Наказав дружині замовити, і обіцяв надіслати повідомлення з того світла, де гроші лежать.

У новій труні Семену Петровичу лежалося зручно і навіть приємно. Але тут він почув страшне! Дружина з дочкою обговорювали меню на поминки.

Зять пішов після повстання покійника, тому що це було занадто для його виснажених кар’єрою охоронця нервів. Слабак! Семен завжди знав, що Пашка не вартий його прекрасної донечки.

Прекрасна донечка тим часом разом зі своєю матір’ю говорили про кутю та млинці. І торгувалися із приводу супу.

– Куряча локшина! – Наполягала Галина. – Так роблять!

– Але тато любив грибний!

– Так! Стоп! – небіжчик знову змушений був втрутитися. – Що ви взагалі обговорюєте? А якщо людина хоче, щоб її поминали лобстерами та ікрою? Га? Що йому тоді робити?

– Але так не заведено! – обурилася Галина. – Є ж якісь норми. Традиції, зрештою! І загалом, ти вже на тому світі! І не повинен втручатися!

-Тому ти натягла на мене старий костюм і плануєш поминати баландою? Це все, на що я заслужив, по-твоєму?

– Труну поміняли, тепер йому костюм не подобається! Ви подивіться на нього! Ляж у труну, і припини розпоряджатися! Ти лякаєш дитину!

Зіна гикнула, ніби підтверджуючи: так! Вона дуже, просто непристойно, налякана!

– Складіть нормальне меню, і я не буду більше втручатися.

– Яке нормальне? Лобстерів та ікру? Семене! Похорон – не свято! У нас горе!

– То я і бачу, що ви ні чорта не розумієте! – Семен Петрович ліг назад у труну.

– Ось там і лежи! Скоро вже приходитимуть прощатися.

Семен слухав, як його близькі сперечаються. Мовляв, якщо покійний бажає поминки з розмахом, а місце зберігання заощаджень поки що при ньому, то треба зробити, як він хоче. Точніше правильно говорити: як би він хотів.

Узгодили меню. Як хотів би ювіляр. Ой, покійний! Звісно ж покійний. Приходили люди, і Семен Петрович смиренно лежав у своїй лакованій труні.

Його цілували в чоло, зітхали, лили сльози. Семен Петрович думав про сумне: як його сім’я залишиться без нього? Безглузді вони, як пташенята.

Не готові до самостійного життя! Він подумав, що дружина й одяглася на похорон безглуздо, а він був так зайнятий своїми вимогами, що забув їй сказати: сукня її повнить.

Куди вдягла з такою пишною спідницею? Потрібно було пряму. Ну, нічого. Скаже, коли Галя підійде цілувати його на прощання.

Однак Галя вдома не підійшла до чоловіка. Так і поїхала на цвинтар у безглуздій чорній сукні з пишною спідницею.

Цілувати на прощання чоловіка вона планувала на цвинтарі. У машині труна їхала закритою. А то все трапилося б ще дорогою. Але до цвинтаря Семен доїхав. А ось там…

Там він зрозумів, що його привезли ховати на Північному цвинтарі. Це далі від міста, і земля погана. Він хотів на Південне! Він був упевнений, що вже до такої нісенітниці його дружина може додуматися сама!

Труна не та, костюм не той, сумне меню, а ось тепер це! Ну і похорон! Повний провал. Та за такий похорон належить статуетка «Ганьба року»!

– Це що таке? – прошипів Семен, коли Галя підійшла попрощатися.

– Що? – спитала вона.

– Ти куди мене привезла?

– Сьома, на Південному дорожче! – благала вона. – Пом ри вже зі миром, і спочивай там! Люди дивляться!

– Сама тут лежи! – Семен Петрович підвівся з труни. – Я не залишусь тут. Ось тобі й вся моя відповідь. Точніше, навпаки, залишуся.

– Я зовсім заплуталася! – поскаржилась Галина. – Нічого не розумію!

Присутні на церемонії делікатно відвертали погляди, намагаючись не дивитись на з’ясування подружніх стосунків. Хтось сумував і хотів швидше на поминки, поїсти, перекинути чарку.

Хтось думав, який нині неспокійний час. Навіть небіжчики не хочуть спокійно лежати у своїх трунах. Потай всі чекали, чим закінчиться конфлікт покійного з дружиною.

– Що тут незрозумілого? – спитав Семен Петрович. – Залишаюся я. Ви ж нічого без мене зробити не можете!

– Зовсім пропадете. Ти змушуєш мене лишитися. Принаймні, доки я сам особисто не організую свій похорон.

– А що ж із місцем? – спитала Галя. – Адже я оплатила його.

– Нікуди це місце не втече! Родичів у нас багато.

Родичі боязко позадкували.

– Семене, як ти можеш? Ти ж помер!

– А дідько його знає! – знизав плечима Семен Петрович. – Але ось що я скажу! Є потреба – сил моїх немає. Поїхали швидше, поласуємо лобстерами та ікрою.

Наступного дня дружина наполягла на медичному обстеженні Семена Петровича. Лікар сказав, що пацієнт цілком здоровий, але порадив на майбутнє не налягати на ігристе та морепродукти.

– Лікарю, але як же? Він же по мер! У мене довідка є! – дивувалася Галина.

– Буває, – невизначено знизав плечима лікар і уткнувся у свої папери.

Ось така іронічно-фантастична розповідь до вашої уваги. Можливо, хтось скаже, що автор вживає щось заборонене, нашкрябавши таке неподобство. А хтось можливо задумається над швидкоплинністю часу, та дасть вірні настанови своїм нащадкам! Коментуйте…