– Нічого собі, видно, батько даремно тобі вірив і заповіт на тебе одну склав, – образливо кинув син і зник з життя літньої жінки

– Бабо Віро, я ось у тебе два тижні вже живу, а жодного разу не бачила і не чула, щоб діти твої приходили або дзвонили, – гостя дивилася на господиню з цікавістю. – Чи ви посварилися?

–  Та де б ти їх бачила? Тебе ж цілими днями вдома немає, – невдоволено буркнула Віра Петрівна. – Сядь по-людськи краща.

– За столом же – нічого ноги вище за себе задирати, – і відвернулася, щоб дівчина не помітила сльози, що мимоволі проступили на очах.

Двадцятирічна Дашка припадала Вірі Петрівні кимось на кшталт двоюрідної племінниці. Бачилися вони від сили кілька разів у житті, але не дати притулку на якийсь час сироті Віра Петрівна не могла.

– Ти не бійся, баб Вір! Я в тебе не затримаюсь. На роботу влаштуюся, житло найму, та й з’їду, – запевнила її Дашка телефоном.

– Та живи – чого вже, – зітхнула Віра Петрівна, сподіваючись, що гостя скрасить її самотність.

Дашка виявилася активною, досить галасливою і безцеремонною дівчиною, проте через два дні після її приїзду трикімнатна квартира буквально сяяла чистотою.

Все, що потребувало прання та прасування, було перепрано і попрасовано. На кухні смачно пахло їжею. Руки у гості явно росли звідки треба, а ентузіазму було, хоч греблю гати.

Сама Віра Петрівна підтримувала у квартирі мінімальний порядок. Ні здоров’я, ні сил на генеральне прибирання не було, і готувала вона собі не надто охоче.

Та й за її пенсії на особливо різноманітну їжу розраховувати не доводилося. Більшість пенсії взагалі з’їдали комуналка та оплата ліків.

Приходила до неї, звичайно, соцпрацівниця, продукти приносила, підлогу мила, сміття викидала – так, все по дрібниці.

Жінка молода, але вічно похмура, наче чимось незадоволена. Віра Петрівна і просити допомогу якусь у неї побоювалася – відмовиться взагалі приходити, що тоді робити?

З Дашкою Вірі Петрівні, звичайно, стало жити веселіше. Та й продукти на свої гроші купувала (мовляв, нічого, баб Вір, у мене накопичення деякі є! Та й взагалі, що я, буду у тебе на шиї сидіти?) і всі домашні справи на себе взяла.

Вона, до речі, буквально за тиждень на роботу продавчинею влаштувалася, а ось із переїздом не поспішала. Ну тут Віра Петрівна її підтримувала: «Живи поки. Встигнеш намикатися».

А ще Дашка її уважно слухала – всі скарги, історії з нелегкого життя Віри Петрівни – сприймала з непідробною цікавістю та співчуттям.

За це вона прощала їй і гучний голос, і безцеремонність.

– Ми з моїм чоловіком, Василем Семеновичем, усе життя на шкідливому виробництві працювали, – розповідала Віра Петрівна. – Добре заробляли, квартиру цю від заводу отримали.

Діток у нас, щоправда, довго не виходило. Лише в тридцяь три роки я змогла вперше стати мамою, та народ ити Олю. От радості було…

– А через два роки на світ з’явився Семен, і тут взагалі можна було жити та радіти…

– І що, баб Вір? Що заважало? – дивилася на неї Дашка широко розплющеними очима.

– Та нічого начебто… Діти спочатку хворіли, але потім усе налагодилося. Ми з Василем намагалися їх пестити, кожну гривню в них вкладали, кожну вільну хвилину їм приділяли.

– Щоправда, трохи їх було цих хвилин. Вже до школи обидва ходили, коли наш завод зачинився. Довелося Васі по вахтах їздити, а мені продавчинею працювати, та підлогу мити в тому ж магазині.

– Ой, бабо Віро! Та тоді всі так жили, мені мама розповідала, – погляд Дашки при згадці мами затьмарювався.

– Сирітко ти моя, – Віра Петрівна гладила родичку по голові. – Ну, нічого, все добре буде.

Вона була в цьому впевнена, а ось у тому, що в неї, у Віри Петрівни, все буде добре, дуже сумнівалася.

Робота на шкідливому виробництві не пройшла даремно, цілий букет болячок вона там заробила: і гіпер тонію, і вираз.ку, і гас трит, і тром боз у неї були. А ще невиліковна хвороба на стадії ремісії після втручання.

– Ох, нічого собі, баб Вір! – ахнула Дашка, дізнавшись про всі недуги родички. – Яка ти сильна, прямо вогонь! Стільки всього, а ти ще ходиш сама, і взагалі, виглядаєш пристойно.

– А куди подітися? Доводиться триматися – допомоги особливо чекати ні звідки, – важко зітхнула Віра Петрівна.

– Стривай! А діти? У тебе ж двоє! Якщо я правильно рахую, дядькові Семену тридцять шість років, тітці Олі – ще більше. Вони тобі зовсім не допомагають? – щиро здивувалася Дашка.

– Оля щомісяця по п’ять тисяч переказує, а приїхати не може. Вона ж в інше місто вийшла заміж. Потім, щоправда, розлучилася, але залишилася там жити через гарну роботу.

– Я внучку свою, Світлану, вже років джесять не бачила. Тільки маленьку її привозили до нас, а потім… – Віра Петрівна махнула рукою і схлипнула.

– Ну чого ти, бабо Віро? Не плач, – кинулася її заспокоювати Дашка. – А тітка Оля приїжджає?

– Два роки тому востаннє була. Дзвоню їй сама… Їй ніколи…

– От же блін! А дядько Семен?

– Його теж давно не бачила. Він з першою дружиною розлучився, одружився вдруге. Другий син у нього народ ився, два роки йому зараз. Я його й не бачила жодного разу.

– Старший онук теж мене увагою не балує. Дякую, що Семен те оперативне втручання мені оплатив, а то взагалі невідомо, чим би справа закінчилася.

Потім все, три роки вже минуло з того моменту, але більше я від нього й гривні не бачила.

– А чому, бабо Віро? Чому вони так поводяться? Чому вас покинули? – обурилася Дашка.

– Ох, не знаю, дитино… Начебто всю душу, всі сили ми з Василем в них вклали…

Дашка глянула на неї недовірливо – явно не повірила. І правильно зробила. Не могла їй Віра Петрівна зізнатися, що свого часу відмовилася допомогти дітям.

…Семенові тоді було двадцять три роки, і він зібрався одружитися вперше.

– Мамо, давай квартиру продамо, – попросив він. – Тобі однушку купимо, і нам з Олькою на початковий внесок з іпотеки вистачить. Навіщо тобі одній такі хороми?

На той час Віра Петрівна була вдовою вже три роки, і син  ніби й мав рацію, та тільки трапилося в неї кохання, як то кажуть, на старості років.

І дуже сильно вона боялася, що кавалер відмовиться з нею одружитися, якщо цієї трикімнатної у неї не буде.

Не те щоб Петя меркантильний був, але своє житло він при розлученні дружині залишив, а в трикімнатній краще, ніж в однушці.

– Та не одна я, незабаром виходжу заміж, – випалила тоді Віра Петрівна.

Семен здивовано на неї подивився:

– Нічого собі, видно, батько даремно тобі вірив і заповіт на тебе одну склав…

З того часу стосунки з дітьми у Віри Петрівни і стали напруженими. Вони все ж таки спілкувалися, але рідко і без особливого ентузіазму.

Спочатку вона не надто цим була стурбована – Петро до неї переїхав, жили вони цілком собі дружно.

Але через п’ять років, коли всі болячки Віри Петрівни проявили себе на повну, співмешканець від неї пішов, і ось тоді вона зрозуміла, що допомоги особливо їй чекати нема звідки.

– Почекай, бабо Віро, – продовжила розмову Дашка. – Ну з тіткою Олею все зрозуміло. Добре, хоч так допомагає. А ваш син? Він бідний, чи що?

– Ну, не багатий, звісно, ​​але в нього свій бізнес, якимись перевезеннями займається, давно став на ноги… Тільки, мабуть, на рідну матір грошей немає… – знову зітхнула Віра Петрівна.

Дашка не заспокоїлася, все ж таки випитала у неї номер телефону Семена і тут же зателефонувала йому.

– Ти, дядьку Семене, чому  матері своїй не допомагаєш? – безцеремонно звернулася до нього Дашка. – Вона тут із хліба на воду перебивається, ледве ходить. Їй і гроші потрібні, і увага.

– Ти хто така взагалі, щоб я перед тобою виправдовувався? – різко відповів Семен. – Немає грошей, і часу немає!

– І взагалі, не дзвони мені більше! Знайшлася тут! – і кинув слухавку.

Віра Петрівна так засмутилася через цю розмову, що довелося швидку викликати. Дашка злякалася, і ще більше розлютилася на дітей родички.

А за тиждень рішуче заявила:

– До суду тобі треба йти, бабо Віро! Я тут в інтернеті знайшла – діти також зобов’язані аліменти батькам платити!

– Що ти, Дашо! – замахала на неї руками Віра Петрівна. – Це ж сором який!

– Ну, сором не сором, а з голоду пухнути ще соромніше, – відрізала родичка. – Я скоро з’їду від вас… – і замовкла, побачивши обличчя бабусі, що змінилося.

Потім поспішно додала: «Я відвідуватиму, звичайно, але це не справа».

Довго Віра Петрівна не піддавалася на вмовляння Дашки, але все ж таки погодилася. Тим більше, що та, дізнавшись правду про причину давньої сварки з сином, підтримала бабусю:

– Подумаєш! Вразливий який! Сильно ви його пестили, видно! – і сама почала збирати документи для суду.

Семен дуже здивувався повістці до суду, проте з’явився і навіть зміг переконати суддю, що доходи у нього невеликі, а ось витрат на двох дітей, непрацюючу дружину та кредити, цілком достатньо.

І все ж таки суд вирішив, що діти повинні платити аліменти матері.

– Хоч так, – Дашка обійняла Віру Петрівну, –  все ж вам буде легше.

А та дивилася на сина, який попрямував до виходу, навіть не повернувши голови у її бік. Мабуть, тепер між ними добрих стосунків ніколи не буде…

Чи слушно вона вчинила, як ви вважаєте? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!