– Якщо думаєш, що ми тобі допомагатимемо, то дарма! Сама наробила справ – сама й висьорбуй! – Незворушно сказала мати

Побачивши позитивний тест у руках дочки, світ довкола Алли завмер.

– Що це? – спитала вона.

– Тест. Мамо, здається, я при надії.

Вероніці було лише вісімнадцять. Зовсім ще дівчинка. Тільки-но закінчила школу, а тепер сама чекає на малюка.

У цей момент у голові Алли миттєво спалахнули спогади майже двадцятирічної давнини. Тоді вона теж стояла перед батьками з такими ж зляканими очима та тестом у руках. Тільки їй на той час було двадцять.

Вона нещодавно закінчила коледж, але ще не встигла влаштуватися на роботу.

Батько майбутньої дитини, з яким Алла зустрічалася лише пів року, зник одразу, як тільки почув слова «в положенні».

– Мені це не потрібно! – кинув він і більше не з’явився у її житті.

Алла плакала тижнями, не знаючи, що робити далі. Але найважчою виявилася та розмова з батьками. Вона увійшла до вітальні, де мати і батько дивилися телевізор, простягла їм тест і сказала:

– У мене буде дитина. Володя втік, тож…

– Позбався! – коротко кинув батько, ледь ковзнувши поглядом по дочці.

Мати кивнула, підтримавши чоловіка.

– Якщо думаєш, що ми тобі допомагатимемо, то дарма! Сама наробила справ – сама й висьорбуй!

Ці слова назавжди в’їлися в пам’ять Алли. З того часу вона залишилася зовсім одна. Батьки вигнали її з дому, сказавши, що хочуть спати ночами, а не слухати дитячий лемент.

Алла зібрала речі, зняла кімнату в гуртожитку на заощадження, які їй колись вдалося накопичити, і почала підробляти прибиральницею в магазинах, або в офісах.

Вона працювала майже до терміну, а потім у неї з’явилася Вероніка.

Півтора року Алла жила, як у пеклі. Грошей їй не вистачало ні на їжу, ні на оплату житла, ні на потреби дитини.

Щоб хоч якось протриматися на плаву, доки дочка не піде в садок, вона майже після виписки знову почала мити туалети в офісах.

У такі дні молода мати залишала дитину подругам-студенткам із гуртожитку. Ті з радістю погоджувалися посидіти з дитиною замість нудних лекцій.

Жити в такому ритмі Аллі було дуже важко. Але через рік батьки перестали сердитись на неї і дозволили повернутися додому разом з малюком.

Допомагати вони так і не стали, але хоч би не треба було платити за житло.

Крок за кроком і Алла вибралася з цієї трясовини. Коли Вероніку прийняли в ясла, вона змогла влаштуватися на більш стабільну роботу з гідним заробітком. Згодом їй навіть вдалося вступити на заочне відділення в інститут.

Через роки Алла згадувала той період із здриганням, але водночас пишалася собою. Тепер вона працювала у великій компанії, добре заробляла і, як і раніше, жила в батьківській квартирі.

Матері та батька давно не стало, а купувати нове житло не було ні потреби, ні бажання.

І ось, дивлячись на вісімнадцятирічну дочку, яка чекала на малюка, Алла відчувала її страх та розгубленість, як свої власні.

Тоді вона присяглася собі, що ніколи не скаже Вероніці тих слів, які колись сказали їй батьки.

– Ти впевнена, що хочеш цього малюка? – спокійно спитала Алла.

Дочка кивнула:

– Так, хочу. І Вітя теж не проти.

– Добре. Тоді запроси його до нас. Треба всім разом сісти та подумати, як бути далі.

Через два дні зустріч відбулася. Алла і раніше бачила хлопця дочки, але не думала, що незабаром він стане батьком її онука.

Жінка уважно подивилася на майбутнього зятя і зрозуміла, що він такий самий незрілий, як і Вероніка. Йому теж було вісімнадцять.

Він теж був розгублений і зляканий, але хоча б не втік, як колись батько Ніки. Вже одне це здавалося величезним плюсом.

– Якщо вирішили зберегти малюка, треба одразу подумати, де житимете, – сказала Алла.

– У моїх батьків не вийде. У мене два брати та сестра, а квартира двокімнатна, – одразу відповів Вітя.

– Гаразд, тоді живіть тут. Кімната Вероніки найбільша у нашій квартирі. Місця там вистачить.

– Ні, мамо, – несподівано заперечила дочка. – Ми з Віктором хочемо жити окремо. У нас буде своя сім’я.

– Добре, як забажаєте, – знизала плечима Алла. – Значить, найматимете квартиру? А гроші на це у вас є?

– Звісно, ​​є! Вітя працює, – впевнено заявила Вероніка, але в очах хлопця не було впевненості.

Пізніше з’ясувалося, що Віктор справді підробляв на будівництві, але водночас навчався в коледжі. Його заробітку ледь вистачало на найнеобхідніше. І точно не на оренду житла.

Тоді Алла почала вмовляти молодих пожити в неї. Але Вероніка знову відмовилася:

– Ми не житимемо з тобою!

– А на які гроші ви збираєтесь винаймати квартиру? – не приховуючи подиву, спитала Алла.

– Може, ти нам допоможеш? Хоч спочатку… – слізно попросила дочка.

Алла важко зітхнула, але потім кивнула:

– Добре. Допоможу на початковому етапі.

Вероніка одразу кинулася обіймати матір. Їй здавалося, що тепер усі їхні проблеми вирішено, але вона помилилася.

Алла вирішила дати молодим добрий старт. Вона орендувала для доньки та її хлопця затишну двокімнатну квартиру у спальному районі міста.

Житло було повністю мебльоване та з побутовою технікою, тому докуповувати нічого не довелося.

– Я сплатила оренду на рік уперед. Сподіваюся, за цей час ви щось придумаєте, і далі платитимете самі.

– Звичайно! Обіцяємо! – радісно вигукнула Вероніка.

Коли у Алли з’явилася онука, вона подарувала дочці велику суму.

– Це не вам із Віктором. Це Марійці! Купуйте їй все найнеобхідніше. Думаю, цього вистачить, щоб дитина росла в комфорті.

Віддавши чималі гроші, Алла щиро вірила, що тепер у молодих є все, і залишилося лише одне – почати будувати власне життя.

Але незабаром з’ясувалося, що Вероніка та Вітя не особливо прагнули самостійного життя.

Грошей їм постійно не вистачало. Через навчання Віктор виходив на зміни рідко і отримував справжні дріб’язок. Майже щодня Вероніка дзвонила матері:

– Мамо, перекажи п’ятсот гривень, а краще тисячу. Потрібно м’ясо купити, хоч суп зварю.

І Алла переказувала, думаючи, що це востаннє. Але прохання повторювалися. Так, молода бабуся непомітно стала основним джерелом доходу сім’ї доньки.

Вона купувала їм продукти, речі, суміші та підгузки для онуки. Але з кожним разом запити Вероніки ставали дедалі більше.

І якщо Алла відмовлялася переказувати гроші, то дочка ображалася.

– Ти така сама, як бабуся з дідусем! Вони тебе покинули, і ти мене кидаєш! – Кричала вона в серцях.

Слова Ніки боляче зачіпляли Аллу. У глибині душі вона розуміла дочку, бо знала не з чуток, як це – залишитися віч-на-віч зі своїми проблемами.

Однак згодом це співчуття притупилося, поступившись місцем втомі. Одного разу терпець Алли урвався, і вона заявила:

– Ні, Ніко. У тебе зовсім інша ситуація. Мене справді ніхто не підтримував. Саме тому я винайняла вам з Віктором квартиру на рік, купила все необхідне для малюка і продовжую допомагати в міру можливості.

– Але повністю утримувати вашу родину я не повинна!

Вероніка розплакалася. Два тижні вона не дзвонила і не спілкувалася з матір’ю. А коли злидні знову залізли у вікно, образа швидко забулася, і дочка знову набрала номер Алли.

– Мамо, будь ласка, візьми лікарняний, посидь із онукою. Я так втомилася сама з немовлям. Вітя цілий день або на навчанні, або на роботі. Мені просто потрібний перепочинок!

– Вибач, дочко, але не можу.

– Чому?

– Тому що я нещодавно хворіла і вже сиділа вдома. Якщо я знову візьму лікарняний, мене звільнять.

Робота в Алли справді була добре оплачуваною. Саме завдяки їй вона могла допомагати дочці. Втратити це місце, означало залишити взагалі всіх без підтримки.

Вероніка знову образилася, але вже за тиждень вигадала новий варіант:

– Мамо, якщо ти не можеш взяти лікарняний, тоді хоча б сплати мені няньку.

Алла здивовано підійняла брови:

– Навіщо тобі нянька? Невже зібралася шукати роботу?

– Ні, мамо! Яка ще робота? Я просто хочу відпочити. – Ми з Віктором ще молоді. Нам хочеться гуляти, зустрічатись із друзями. Хоч іноді жити для себе, розумієш?

Алла довго мовчала, замислившись над чимось, а потім відповіла:

– Знаєш, Ніко, якщо ви хотіли жити тільки для себе, треба було про це думати до того, як з’явилася Марійка.

– Дитина – ваша, і я не зобов’язана брати турботу про неї на себе, поки ви з Віктором будете розважатися з друзями на мої гроші.

Слова пролунали жорстко, і Алла не хотіла їх вимовляти. Але вони самі зірвались із язика, бо були правдою. В цій правді не було ні зловтіхи, ні бажання образити, а лише втома, та необхідність виставити межі.

Після цієї розмови Вероніка знову розплакалася. Вона назвала Аллу безсердечною, а в розмовах із родичами повторювала, що рідна мати відвернулася від неї у найважчий момент.

Алла дуже переживала через це, але свого рішення не змінила. Вона продовжувала платити за квартиру доньці навіть після того, як закінчився сплачений рік.

Іноді мати переводила гроші на карту Ніки, але тільки, якщо внучці справді щось було потрібне. При цьому нескінченні прохання доньки вона ігнорувала.

Алла вірила, що чим більше вона закриватиме її фінансові дірки, тим довше та сидітиме на її шиї.

Так минув ще рік. Вітя закінчив навчання і почав працювати. Він нарешті зрозумів, що іншого виходу в нього немає.

Вероніка теж потроху почала підробляти віддалено, поки дитина спала. Гроші були невеликі, але це були власні гроші – зароблені, а не випрошені.

І ось одного разу Ніка зателефонувала мамі і несподівано вимовила слова подяки:

– Мамо, пробач мені. Напевно… ти все-таки мала рацію. Дякую тобі за те, що допомагала.

Алла нічого не відповіла, а лише посміхнулася. Вона знала, що допомагати близьким, це не погано.

Але, якщо все життя підставляти плече, людина так і не навчиться триматися на ногах. А їй дуже хотілося, щоб дочка стояла на них міцно і не чіплялася за чужу підтримку…

Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!