– Нічого ти, старий, не розумієш! – повчала вона. – У всьому має бути порядок. Хаос у голові починається з хаосу на грядках! Ось у тебе все життя на ділянці чорт ногу зломить, значить ти в мене такий недолугий. – Жила ж ти якось без цього твого хвеншую, – огризався Гнат, – чого тепер віжка під хвіст потрапила?

Анна Федорівна до старості запалала любов’ю до землеробства та городництва. Раніше, поки працювала, якось мляво спілкувалася вона із землею: ну виросло і виросло, а ні, так і дідько із ним, купити недовго.

Натомість, вийшовши на пенсію, вона всерйоз поринула в аграрне питання.

Надивившись відео у соцмережах, вирішила Ганна Федорівна організувати свої дачні шість соток суворо по феншую.

Розпланувала все на аркуші із зошита в клітку, підписала, де кабачки “поселить”, де моркви натикає, а де, під якою зіркою, плантації під картоплю зорати треба.

І хай би одна займалася, – так ні! Вона ще й іншим життя не давала. Чоловік її, Гнат, скільки не намагався вгамувати дружину, виходило тільки гірше.

– Нічого ти, старий, не розумієш! – повчала вона. – У всьому має бути порядок. Хаос у голові починається з хаосу на грядках! Ось у тебе все життя на ділянці чорт ногу зломить, значить ти в мене такий недолугий.

– Жила ж ти якось без цього твого хвеншую, – огризався Гнат, – чого тепер віжка під хвіст потрапила?

– Так зрозуміла, що неправильно жила, – пояснювала чоловікові Ганна Федорівна. – Це ж скільки ми з тобою пестицидів зжерли, Господи вибач, у магазинних помідорах та огірках! Натомість тепер свої будуть, –  натуральні, на свіжому гною вирощені.

І з ранку до вечора ходила Ганна Федорівна городом з рулеткою, вимірювала грядки до сантиметра, встромляла кілочки і зав’язувала мотузочки. Ну ходила б та ходила, хто ж не дає! Але вся біда в тому, що «порядок» вимагав залучення робочої сили.

І згадала тут Ганна Федорівна про цілий табір потенційних «батраків»: син Матвій із дружиною Галею, та двоє їхніх синів підлітків.

– Діду, дзвони Матвію, нехай на вихідні приїжджають. Справ на ділянці безліч. Нехай їдуть усі гуртом. Робота для кожного знайдеться.

– Ти, стара, нічого не забула? Адже Галина в положенні, на малюка чекає, – нагадав Ігнат дружині.

– І добре, і добре! Їй свіже повітря корисне і фізичні навантаження теж. А вже чисті продукти, та зі своєї грядочки взимку – за вуха не відтягнеш!

Нічого не залишалося Гнатові, як дзвонити синові.

– Синку, приїжджайте, інакше мати мене раніше зі світу зживе зі своїм агрокомплексом! Тут без вашої допомоги не обійтись.

– Не приїдеш, сам знаєш, усім розповідатиме, який у неї син невдячний: виростили, вигодували, одружили, – а допомоги не дочекаєшся.

Матвій це знав. Тому суботнього ранку розбудив домашніх, пропускаючи повз вуха бурчання синів і лайку дружини, всіх завантажив у машину і вирушив на батьківську дачу.

Він наївно вважав, що свою місію з весняного перевезення розсади з підвіконня міської квартири на дачу він успішно виконав.

Але сподівався, що вона не перенесла тряску в автомобілі, і все ж таки зачахла остаточно. Але дзвінок батька стер будь-яку надію на спокійні вихідні у найближчому півріччі.

Баба ганна зустріла всіх з теплими обіймами і, обіймаючи, вже на ходу роздавала завдання.

– Матюша, синку, лопата в сараї, ну ти знаєш. Скопай мені грядки від паркану до паркану. Посаджу картоплю. Свіжа картопелька, та з молочком, та з солоними огірками – це ж їжа богів!

– Мамо, так у тебе ніколи не було огірків! – усміхнувся син і даремно.

– Раніше не було, а тепер є! Думаєш, це в мене там, оранжерея? – тицьнула вона пальцем на будову, що віддалено нагадувала теплицю. – Це моя гордість! Там вони, рідні, огірочки з помідорами! В ріст пішли.

Ганна Федорівна озирнулася і наткнулася поглядом на онуків, які не встигли вчасно зникнути з поля зору.

– Зайчики мої, йдіть, я вас обійму! Чого ви, як не рідні? – Розкинула руки баба Аня.

Діватися онукам було нікуди, і вони похмуро побрели обійматися, вже відчуваючи, що й їм уготована  городня служба.

– Ану, покажіть мені свої м’язи, – бабця помацала кволі біцепси десятирічних братів-близнюків і, зітхнувши, вказала на лійки біля будинку. – Поливатимете в теплиці. Заодно й підкачаєтесь, бо дивитись страшно.

Найшвидшою виявилася Галя, дружина Матвія, яка була на пізньому терміні: поки свекруха роздавала завдання, вона разом зі свекром заховалась у хаті, сподіваючись, що свекруха про неї забуде, ну чи хоча б пощадить. Але вона прорахувалася.

– Галочко, де ти, сонечко? – свекруха матеріалізувалася немов Джин із глека. – Чого ти сидиш у хаті? Тобі на повітря треба!

– У місті газом одним дихаєте, та цією вашою, шаурмою з чебуреками, що на кожному кроці. Іди, чистого кисню ковтни! Я тобі заняття не важке приготувала. Для дитини корисно, та й тобі теж.

– Здрастуйте, мамо, – зітхнула невістка, розуміючи, що попала, – та мені лікар спокій прописав.

– Ну а я що? Я ж тебе по городу ганяти не збираюся, як сиву кобилу. Сиди собі, бур’яни з моркви висмикуй. Ніхто не квапить. Подумаєш, що в положенні, – не хвора ж! Працюй!

Все сімейство було при справі. Гната дружина також без роботи не залишила – відправила компост у ямі перемішувати, а сама пішла добрива розводити.

Надвечір міські приїжджі валилися з ніг. Близнюки ледве тримали тримали в руках свої телефони, а шкідливий словник Т9 відправляв друзям неперекладну гру слів.

Наступного дня і всі найближчі вихідні бідне сімейство страждало у добровільному рабстві у баби Ані. Бо відмовитись – було собі дорожче.

У Матвія та Галі ще була свіжа в пам’яті історія з комодом, який Ганні Федорівні закортіло переставити в день, коли Галю поклали на збереження і Матвій відмовився приїхати, щоб допомогти батькові.

Вони ще довго слухали важкі зітхання Ганни Федорівни та багатозначні паузи у слухавці. Вона не лаялася, вона тихо капала на совість:

– Ось, дожила, син виріс, одружився, а матері допомогти – не дочекаєшся! Мати для нього – порожнє місце! Ех, люди похилого віку нікому не потрібні. Ну, нічого, звикну.

Матвій і Галя знали, що не винні, але все одно мучилися через почуття провини, хоч мати потім і передумала переставляти цей злощасний комод.

Тому тепер, тримаючи палаючи від лопати долоні в холодній воді, Матвій вирішив, що краще копатиме до кривавих мозолів, ніж ще раз слухати ці тихі зітхання.

Коли картопля була посаджена, в теплиці огірки поповзли вгору, морква, яка дивом вціліла після прополки Галини, дала гарне бадилля, а кабачки обіцяли завалити собою весь світ, родина Матвія полегшено зітхнула.

Але радіти їм довелося недовго: збирання врожаю, який, як не дивно, вдався з першого разу, повернув їх у царство доморощеного агронома.

Помідори та огірки знімали відрами, ледве встигаючи консервувати. З кабачків можна було складати дровник, ними вистачило б нагодувати велике Африканське село.

Морква, розміром з бейсбольну биту, займала майже весь коридор у будинку, і всі через неї переступали, поважно благоговіючи перед чудом селекції.

Незабаром банками була заставлена ​​вся підлога в хаті, Матвій втомився розвозити соління по хатах, а вони все не кінчалися.

На наступний рік Ганна Федорівна погрожувала посадити нові сорти помідорів та огірків, а також гарбузи, квасолю, буряки та багато чого ще.

– Мамо, наступного року у нас буде маленька дитина, – пробував натякнути матері Матвій, щоб на їхню з Галею рабсилу не сподівалася. На що Ганна Федорівна безтурботно жартувала:

– Дітей треба привчати до праці змалку. Жуків колорадських збиратиме. Усе користь якась.

Близнюки теж бунтували проти плантацій на все літо.

– У нас канікули! Ми хочемо відпочивати! Нам не потрібні огірки! І помідори не потрібні! Ми любимо пельмені та піцу!

Батько з матір’ю гримали на них, але братів уже понесло:

– На кабачки ми вже дивитися не можемо! Морква нам ночами сниться!

Але, як нелегко зупинити паровоз, що несеться, так само важко закликати до розуму жінку, що увійшла в смак, та зібрала свій перший великий урожай.

Нове літо для сім’ї Матвія було схожим на минуле, з тією різницею, що тепер їх було на одного більше. Але й урожай, порівняно з минулорічним, обіцяв наблизитись до промислових масштабів.

Восени, дивлячись на купи кабачків, перців, тази огірків, відра томатів, Матвій, розуміючи, що ступає на мін.не поле, обережно звернувся до матері.

– Мамо, ну і куди це все?

– Як куди? – здивувалася Ганна Федорівна. – Накрутимо ікру, засолимо, замаринуємо. На всю зиму вистачить.

– Та ми ще з того року не з’їли! У нас немає холодильників таких об’ємних! Це все згниє! – вигукнула Галя, не витримавши.

– Ну, роздамо, – невпевнено пробурмотіла свекруха і розгублено подивилася на свій урожай.

– То навіщо ми тут оремо друге літо? – нарешті висловив наболіле один із близнюків, який подорослішав за рік. – Щоб комусь роздати? Або щоб все протухло і закопати все назад?

– І справді, мамо, – спробував пом’якшити різкість сина Матвій. – Займися краще квітами. Ну, хочеш, посади кущ огірків, кущ помідорів та по кущу перців із кабачками. Свіжими поїсте, й вистачить.

– Зате біля будинку краса буде, і ми з радістю приїжджатимемо, навіть, якщо допомогти треба, а не з лютою ненавистю до ні в чому невинних овочів. А якщо не підеш на компроміс… То ми більше їздити до вас не будемо, ти пробач!

Ганна Федорівна обвела поглядом все своє велике сімейство, і всі як один закивали, підтримуючи Матвія.

І тоді жінка зрозуміла, що її захоплення городом мало не вийшло їй боком – вона мало не втратила сина та його родину, яку вона дуже любила.

– Квіти, кажете? – перепитала вона. – Ну, можна. Троянди. Люблю троянди. І петуньї, вони невибагливі… Але кабачки все ж таки заберіть…

А у вас така оказія траплялася, – виростили, а подіти нікуди? Що ви робили? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!