– Ніхто не просив тебе допомагати нам на шкоду собі! Я думав, що ти робиш все від щирого серця! – обурено промовив син

Ганна Василівна, завжди вважала себе людиною практичною і розважливою. Вона ростила сина Андрія одна. Коли хлопчикові було п’ять років, його батько пішов із сім’ї, та не платив аліменти.

Жінка намагалася вкласти в нього все найкраще – вчила бути відповідальним, працьовитим, та самостійним.

Андрій виріс гідною людиною, здобув вищу освіту, влаштувався на гідну роботу, та одружився з дівчиною Оксаною.

Подружжя було щасливе разом, але життя постійно перевіряло їх на міцність. Молода сім’я вирішила взяти в іпотеку двокімнатну квартиру, щоб нарешті було власне житло.

Ганна Василівна, дізнавшись про кабалу, яку на себе повісили син із невісткою, почала переживати за них.

– Може вам треба було взяти однокімнатну, а не двокімнатну? Її ж стільки років доведеться виплачувати, – стурбовано нарікала жінка.

– Не хвилюйся, все буде добре, – запевнив Андрій. – Однокімнатна для сім’ї – замало. Потім підуть діти. Не будемо ж ми жити в одній кімнаті з ними.

Попри всі запевнення сина, що турбуватися нема про що, Ганна Василівна все одно переживала. Як могла, жінка допомагала подружжю грошима, думаючи, що тим самим скорочує термін іпотеки.

Оскільки їй доводилося буквально відривати частину від своєї пенсії, Ганна Василівна зайнялася шиттям і в’язанням.

Свої роботи жінка виставляла в інтернет, та продавала за символічною ціною. Одна зі знайомих, яка стала постійним покупцем Ганни Василівни, поцікавилася, чому та раптом надумала зайнятися шиттям та в’язанням.

– У тебе ж, Ганно, пенсія гарна. Невже не вистачає? – поцікавилася жінка.

– Я допомагаю синові з невісткою. Вони взяли двокімнатну квартиру в іпотеку, хочу, щоб швидше виплатили все, а то в мене серце не на місці, – коротко пояснила Ганна Василівна.

– Напевно, тільки ти цього одна і хочеш, – єхидно засміялася жінка у відповідь. – Молоді взагалі не збираються економити, й живуть на повну котушку, на відміну від тебе…

Ганна Василівна здивовано подивилася на приятельку, і з її хитрого погляду зрозуміла, що та знає щось таке, про що вона й не підозрює.

– У мене донька працює в ювелірному салоні. Вчора Андрій приходив, і купив твоїй невістці дуже дорогий подарунок! – захоплено промовила жінка.

– Який подарунок? – перепитала Ганна Василівна, відчувши, як її накриває хвиля невдоволення.

– Каблучку з діамантом купив за двадцять п’ять тисяч, – змовницьким тоном прошепотіла знайома.

Після слів жінки Ганна Василівна змінилася в обличчі, а її серце стислося від тривоги.

“Як Андрій міг так вчинити? – подумала вона. – Вони ж ледве зводять кінці з кінцями! А тут такі витрати.”

– Ти не знала? – із задоволеним виглядом констатувала жінка, ніби була рада тому, що настільки приголомшила Ганну Василівну.

Нічого не відповівши на запитання, вона розвернулася і, подибала у бік будинку. Жінка довго не могла заспокоїтись, і все-таки вирішила поговорити на цю тему із сином.

Увечері, коли Андрій повернувся додому з роботи, Ганна Василівна зателефонувала йому:
– Сину, це правда, що ти купив Оксані дорогий подарунок?

Андрій одразу зрозумів, куди хилить матір, і зітхнув. Він знав, що розмова буде не простою.

– Так, мамо, це правда. Я купив їй каблучку з діамантом. Ми давно планували цей подарунок, і я вирішив зробити його дружині.

Ганна Василівна, яка ніби до цих слів сумнівалася в правдивості слів знайомої, насупилась:
– Але ж у вас іпотека! Як ви можете дозволяти собі такі витрати? Ви маєте думати про майбутнє!

Андрій відчув, як усередині нього наростає обурення. Він любив Оксану і давно хотів порадувати її чимось особливим, попри фінансові труднощі.

– Мамо, ми вже обговорили це з Оксаною. Ми відклали гроші спеціально для цього подарунка. І так, ми розуміємо, що іпотека – це велика відповідальність, але іноді потрібно робити щось, заради щастя одне одного.

– Ти розумієш, що якщо раптом виникнуть проблеми, то доведеться затягувати паски ще тугіше? Або, не дай Боже, вам доведеться продати цю квартиру?

Ганна Василівна не здавалася, і намагалася достукатися до сина. – Поки не пізно, поверніть каблучку в магазин.

– Ніхто нічого не повертатиме! – гаркнув на матір Андрій.

Він відчував, як напруга між ними зростає. Чоловік зробив спробу пояснити матері, що вони з дружиною – дорослі люди, та вміють планувати свій бюджет.

– Мамо, будь ласка, повір мені! Ми знаємо, що робимо. Цей подарунок важливий для нас обох, і ми впевнені, що впораємося з усіма зобов’язаннями.

Проте Ганна Василівна не збиралася прислухатися до слів Андрія. Їй стало боляче і прикро за те, що вона рве жили, в той час, як син і невістка абияк тринькають гроші.

– Знаєте, значить? Виходить, я допомагала вам не іпотеку виплачувати, а на каблучку з діамантом збирати? – обурилася жінка, вирішивши висловити синові всі свої невдоволення. – Я сиджу вечорами, спину горблю, зір псую, а вони собі дорогі подарунки купують!

Зрозумівши, у чому річ, і чому мати на нього сердиться, Андрій суворим тоном промовив:
– Ніхто не просив тебе допомагати нам на шкоду собі! Я думав, що ти робиш все від щирого серця!

– Я й робила від щирого, сподіваючись, що ви на справу гроші пустите, а ви на всяку дурницю витрачаєтесь! Іпотека на сто років, зате з діамантовою каблучкою! Тьху! Зла просто не вистачає! – Ганна Василівна не стрималася, і від образи заридала у слухавку.

– Мамо, заспокойся. Не треба за нас переживати та намагатися допомогти закрити іпотеку, ми самі все зробимо…

– Воно й видно, як ви зробите, – надривно схлипнула жінка. – Не розумію, як можна мати великий борг, та дозволяти собі жити на широку ногу.

– Ну, ось ми такі. Якщо всі сили будуть кинуті на сплату іпотеки, ми через рік-два загнемося, і не потрібна вже буде нам жодна квартира.

– Внески ми вносимо, як належить, тобі нема про що переживати. Гроші більше теж нам не давай, раз вони призначені лише на адресні витрати, – спокійним голосом промовив Андрій.

Ганна Василівна важко зітхнула і вирішила, що син має рацію. Якщо їм так подобається жити, вона їм заборонити не може.

Жінка продовжила займатися шиттям та в’язанням, але більше грошима подружжю не допомагала, вирішивши, що вони самі мають висьорбувати історію з іпотекою.

Вона мала образу на сина, але більше жодного слова не говорила. А ви як вважаєте, ця образа матері виправдана, чи надумана? Чи повинні дорослі діти прислухатися до її думки?