Ніколи не треба зневірятися, а то можна прогледіти, і не впізнати своє щастя. Адже життя таке прекрасне своєю непередбачуваністю…

Дочка пізно прийшла із клініки, де працювала медсестрою у травмі. Довго милася, потім у халаті прийшла на кухню.

– На сковороді котлети та макарони, – запропонувала мама, заглядаючи їй в обличчя і намагаючись зрозуміти, що з нею, – втомилася, Люсю? А що з настроєм?

– Їсти не буду, і так я страшна, а якщо погладшаю, то взагалі ніхто не гляне, – похмуро відповіла Люся, наливаючи собі чай.

– Та з чого ти це взяла? – Злякалася мама. – Все в тебе на місці, і очі розумні, і ніс і губи нормальні, не намовляй на себе, Люсю!

– З того, що всі подруги давно одружені, а я ні! Подобаюся тільки якимось відстійним хлопцям. А ті, хто мені подобається, навіть не дивляться у мій бік. Що зі мною не так, мамо? – похмуро дивилася дочка, чекаючи на відповідь.

– Просто ти не зустріла свою долю і все, час не настав, – спробувала її заспокоїти мама, але Люся ще більше завелася.

– Ось саме, що “очі” у мене маленькі. Губи тонкі, а ніс, подивися який! Були б гроші, я б пластику зробила, але ж ми бідні!

– Тому я вирішила, що вийду за якогось на милицях, в клініці є такі хлопці, яких після дорожньої пригоди чи травми їхні дівчата покинули. А що мені ще лишається, мені вже тридцять три, чекати вже ніколи!

– Ну що ти, Люсю, що ти кажеш, у батька ж з ногами погано. Я думала, хоч зять на городі допомагатиме на дачі, це ж велика підмога, бо як жити? – промовилася зопалу мама, і відразу заспішила виправдатися,

– Ти не подумай, Люсю, але не всі багато живуть, тобі до чого кал.іка? Он Сашко сусідський – гарний хлопець, давно на тебе поглядає. Міцний такий, дітки будуть здорові, і взагалі…

– Мамо, ну ти хоч припини! Твій Сашко на жодній роботі не затримується, хильнути любить, та й про що з ним говорити? – обурилася Люся.

– А навіщо тобі з ним говорити, я йому скажу – йди культиватором землю скопай, потім будемо обідати. Або в магазин відправлю, ти ж знаєш, він хлопець хороший, старанний, може, у вас і вийде? – запобігливо запропонувала мама, але Люся лише недопитий чай відсунула, і встала.

– Я спати, мамо, ну ти взагалі даєш, а я думала хоч ти мене за людину вважаєш, а ти, як і всі, думаєш, що я потвора…

– Люсю, доню, та ти що? – Мама за нею кинулася, але Люся лише рукою махнула, – Все, мамо! – І зачинила перед її носом двері у свою кімнату.

Потім вона довго лежала без сну, згадувала хлопця, якого привезли нещодавно, йому ногу до щиколотку забрали.

Ногу йому плитою придавило у напівзруйнованому будинку. Будинок під знесення, а він туди поліз навіщось, витягли його не одразу, ногу врятувати не вдалося.

До нього ніхто не приходив, молодий хлопець, тридцяти ще немає. Спочатку він на Люсю так дивився, за руку її тримав і в очі їй зазирав жалібно, одразу після втручання.

Потім до тями прийшов, зрозумів все про себе, і похмуро мовчки дивився в стелю. Чомусь їй було його шкода більше за інших, може тому, що до нього ніхто не приходив.

– Як думаєш, я зможу ходити? – Не дивлячись у її бік запитав він, і Люся твердо і впевнено відповіла.

– Звичайно зможеш, все загоїться, ти ж молодий!

– Всі так кажуть, спробувала б сама без ноги, що це за життя, – несподівано хлопець розлютився, і до стіни відвернувся, ніби то вона винна.

– А ти чого туди поліз? – У відповідь розлютилася Люся, – сам винен!

– Здалося мені щось, – неохоче буркнув хлопець, і тепер, коли вона заходила до палати, він до стіни відвертався.

Люся ж роздивилася його, очі в нього світлі і холодні, як крижинки. А на обличчя він дуже приємний, шкода, що таке сталося з ним.

– Шкодуєш? – Зловив він якось її погляд. – Бачу, що шкодуєш, ще б пак, мене такого тепер тільки і можна, що шкодувати, таких, яким я став, не люблять!

– Таких, як я, теж не люблять, хоч і ноги-руки є, бо я якась не така, навіть не шкодує ніхто, краще б без ніг була, хоч би за це шкодували, – огризнулася Люся, і так їй себе шкода стало, просто до сліз.

Зате Мишко раптом уперше посміхнувся, дивлячись на неї,

– Ну ти й дурна, це ти негарна, чи що? Очманіла? Та я на тебе дивлюсь і, мовчки заздрю ​​тому, кого ти вибереш, віриш?

Люся дивилася на нього у всі очі, і дивна річ, вона й справді йому вірила. І вона раптом сказала йому те, що так і крутилось у неї на язиці:

– А якщо я тебе виберу, ти зі мною одружишся? Мовчиш, значить брешеш, я все зрозуміла!

Люся встала і пішла до дверей з ображеним обличчям. Мишко на ліктях, як зміг, підвівся, і сів на ліжку, наче бігти за нею зібрався. Потім згадав, що не може, і крикнув їй услід:

– Виходь за мене, Люсю, присягаюсь тобі, що скоро ніхто й не зрозуміє, що в мене з ногою. Я швидко відновлюся, не йди, Люсю…

Вона зупинилася в коридорі, мало не плачучи, й раптом відчула, що це “ВІН”. І не важливо, що в неї ніс не такий, чи очі, а в нього щось із ногою, просто вони зустрілися, – і все. Час прийшов, як казала мама.

Мишко взявся за реабілітацію з величезним ентузіазмом. Тепер у нього була мета, він хоче одружитися з чудовою дівчиною, і він повинен бути на ногах заради їхнього майбутнього.

Він хоче, щоб Люся більше не сумувала і не думала, що вона нікому не потрібна. Вона йому потрібна, дуже потрібна, тільки з нею він хоче жити і завжди бути поруч…

– Ти що, закохалася нарешті, дочко? – поволі спитала мама. – Глянь, як ти розцвіла, а казала, що некрасива.

Люся навіть не заперечила, вона пурхала, як на крилах, тепер її найбільшим бажанням було те, щоб Мишко нарешті нормально став ходити і звик до протезу.

Вони все довше і довше гуляли. Спочатку у дворі клініки, а потім і занесеними снігом передноворічними  вулицями…

– А будинок уже знесли, ось це місце, де мене завалило, – одного разу показав їй Мишко.

– І навіщо ти сюди поліз, що там тобі здалося? Ти мені так і не розповів, – згадала Люся.

– Ти сміятимешся, – цуценя я там побачив бездомне, худе, чорне з білими плямами. Подумав, що замерзне, і хотів його додому забрати, щоб не одному жити, – пояснив Мишко.

– А он дивись, там якийсь пес худий, дивиться жалібно, а підійти боїться.

– Так це ж схоже воно і є, – зрадів Мишко, а пес до них підбіг, і на відстані йшов до самого дому.

– Треба ж, як Люсі пощастило! Такого чоловіка симпатичного собі знайшла, молодшого за себе, та ще й з квартирою і без свекрухи! – Жартували подруги на її весіллі.

Мама  навіть заплакала, коли Мишко її “мамою” став називати. Сам він з дитбудинку, у нього рідні ніякої зовсім немає.

Хлопець дуже добрий і душевний, а головне – вони люблять один одного, хай будуть щасливі. І на грядки дачні начхати, без них можна обійтися, хоча Мишко за всі справи береться, і в нього все виходить!

Живуть Люся та Мишко поки що втрьох, – пес Кузьма так з ними і залишився. Але скоро їх стане четверо, у них ось-ось з’явиться донька.

Ніколи не треба зневірятися, а то можна прогледіти, і не впізнати своє щастя. Адже життя таке прекрасне своєю непередбачуваністю…

Ось така життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!