– Ніно, ти ж для них банкомат на ніжках! Картку сунули, гроші взяли, а назад – дулю з маком! – А що мені робити? Не чужі ж. – Не чужі, а нахабні, – Зоя поставила відро. – Збідніти тобі треба. – Як це? – А так! Удай! Скажи – все пропало, вклалася кудись, і пшик. Побачиш, як порозбігаються! Як таргани від капця

– Нінко, ти що, зовсім жадібностю запливла? Рідній сестрі двадцять тисяч пошкодувала?

Тамара гупнула сумку на табурет так, що з неї викотилося яблуко. Ніна Сергіївна підняла його, обтерла об фартух і поклала у вазу.

– Томо, ти в березні брала тридцять на кахлі. Де вони?

– Кахлі в магазині лежать, де ж їй бути! Ціни, знаєш які стали?

– Знаю. Я теж у магазин ходжу.

– Ой, ходить вона! – Тамара закотила очі до люстри з одним живим ріжком. – У тебе пенсія, у тебе замовлення, ти ж обшиваєш пів міста! А в мене Костя без машини, Лізка на шиї, Валера на дивані лежить – вже візерунок на оббивці протер!

– А я тут до чого?

– До того, що ми сім’я! Мати б з сорому згоріла, якби бачила!

Ніна мовчки відчинила ящик серванта. Під стосом випрасуваних серветок лежав зошит у клітку – шкільний, з кошенятами на обкладинці. Вона погортала, та знайшла потрібну сторінку.

– Тридцять – у березні. Двадцять – на ювілей Валери. П’ятнадцять – Кості на гуму. Ще десять – до п’ятниці. П’ятниця, Томо, була позаминулого року!

Тамара дивилася на зошит, як на повістку.

– Ти що, записуєш? За рідною сестрою? Бухгалтерію розвела!

– А як інакше? Інакше вирішила б, що в мене пам’ять відбило.

– Знаєш що… – Тамара згребала сумку. – Подавись своїми грішми! Ноги моєї тут більше не буде!

Двері грюкнули. Вішалка в передпокої хитнулася, з гачка з’їхав її берет.

Ноги Тамариної не було рівно до вечора. О дев’ятій задзвонив телефон.

– Тьотко Ніно, привіт! – голос племінника сочився медом. – Ти маму не слухай, вона на взводі. Тут така річ… Мені б тисяч сто до весни. Машину знайшов – пісня, а не машина! Стара, але бігає.

– Костю, ти мені ще за гуму винен.

– Та я віддам! Чого ти, тітко Ніно, ти ж не чужа. Ти ж у нас найбагатша!

Вранці на сходах Ніну спіймала сусідка Зоя Павлівна – у бігудях та з відром.

– Знову твої нальотчики приходили? Я через стіну все чула. Ми сім’я, ми сім’я…

– Чула, значить.

– Та весь майданчик чув! Ніно, ти ж для них банкомат на ніжках! Картку сунули, гроші взяли, а назад – дулю з маком!

– А що мені робити? Не чужі ж.

– Не чужі, а нахабні, – Зоя поставила відро. – Збідніти тобі треба.

– Як це?

– А так! Удай. Скажи – все пропало, вклалася кудись, і пшик. Побачиш, як порозбігаються. Як таргани від капця.

Ніна засміялася:

– Брехати я не вмію, Зою.

– А вони вміють. Двадцять років брешуть – віддамо, віддамо… Ти один раз спробуй!

За тиждень у Тамари був день народження. Ніна прийшла з тортом із ближньої кулінарії – найдешевшим, із кремовими трояндочками, кривими, як паркан на дачі. Тамара покрутила коробку, цінник так і залишився на боці.

– Це що з розпродажу?

За столом сиділи всі: Валера, Костя із новою подружкою, та тиха Ліза, яка сиділа у кутку, над тарілкою з олів’є. Ніна дочекалася, коли всі візьмуться за виделки.

– Я вам дещо сказати мушу. Пам’ятаєте банк Джерело? Де в мене внесок був?

– Ну? – Костя перестав жувати.

– Немає більше його. Лопнув. І внесок мій разом із ним.

Стало так тихо, що чути було, як у сусідів зверху бубонить телевізор.

– Як… зовсім? – Тамара поклала виделку.

– Зовсім. До гривні.

Валера закашлявся. Подружка Костика розглядала свій манікюр. А Костя подався вперед і спитав те, чого Ніна ніяк не чекала.

– Тетко Ніно… а квартира на тобі ще?

– На мені, Костю. Поки що на мені.

Костя відкинувся на спинку стільця і ​​перезирнувся з матір’ю. Погляд у них вийшов короткий, як клацання замку.

Торт із кривими трояндочками так ніхто й не розрізав. Тамара раптом згадала, що у Валери тиск, а подруга Костика – що їй рано вставати.

За пів години Ніна взувала чоботи в передпокої одна. Лише Ліза вийшла слідом і мовчки подала їй берет, забутий на тумбочці.

Потім настала тиша.

Телефон мовчав день, другий, тиждень. Ніхто не просив до п’ятниці, ніхто не дзвонив о дев’ятій вечора медовим голосом.

Ніна дошила Зоїній внучці випускну сукню, перебрала антресоль, уперше за рік сходила в кіно – одна, на денний сеанс, де в залі сиділи дві пенсіонерки та підліток із попкорном.

– Ну?! – Зоя Павлівна чатувала на неї біля поштових скриньках. – Розбіглися?

– Розбіглися.

– А чого таке обличчя, ніби ти не заощадила, а втратила?

– Тихо дуже, Зою. Сиджу увечері, чай п’ю. І чай, начебто, той самий, а не лізе.

– Звикнеш. Тиша – вона, як нові туфлі. Спочатку тисне, потім не знімеш.

У неділю у двері подзвонили. Ніна відчинила й розгубилася: на порозі стояла Ліза — у куртці не за погодою, з пакетом із “Копійочки”.

– Лізонько? Ти одна?

– Одна. Можна?

Вона пройшла на кухню, виклала на стіл гречку, банку тушонки, пачку чаю, десяток яєць. Потім дістала з кишені конверт, складений навпіл.

– Тут тисячя. Зі стипендії. Мало, я знаю.

– Ти що, дівчинко, збожеволіла? Забери зараз же!

– Не заберу, – Ліза сунула конверт під цукорницю і придавила для вірності. – Ви мені у сьомому класі пальто перешили. Пам’ятаєте? Я у ньому три зими ходила.

Ніна пам’ятала. Сіре, драпове, з її старого. Тамара тоді сказала, що у такому тільки на город.

– Лізо, послухай …

– Ні, ви послухайте, – дівчина раптом понизила голос, хоч у квартирі нікого не було. – Мама не знає, що я тут. І, тітко Ніне… якщо вони вам днями якісь папери принесуть – не підписуйте. Нічого не підписуйте.

***

– Чесно? – Ніна відклала ручку. – Давай. Тільки почнемо з тебе.

– З мене?! Це не я казки про банки, що лопнули, складаю!

– Ні. Ти складаєш про кахлі.

Костик пирхнув і одразу ж зіщулився під материнським поглядом.

– Значить, так, – Тамара поклала долоню на дарчу, наче придавила муху. – Ти нас тримала за дурнів. Всю рідню.

– Я тітці Валі подзвоню, Людці подзвоню, всім розповім, як ти над сестрою знущалася. Як ми тобі борщі носили, а ти сир з дірками жерла нишком!

– Дзвони.

– І подзвоню!

– Дзвони, Томо! І про зошит розкажи. Скільки там набігло, Костю, не прикинеш? Ти ж у нас математик.

Костик закляк.

– Тітко Ніно, ну до чого тут зошит… Давай без цього. Ти нам квартиру – ми тобі спокійне життя, – усі задоволені.

– Квартиру, – Ніна кивнула. – А тобі, Томо, що? Теж квартиру? Чи щось простіше?

Тамара мовчала. Потім раптом сказала – тихо, убік, до вікна:

– Двісті тисяч.

– Що?

– Двісті. Мені потрібно двісті тисяч. До кінця місяця.

Костя обернувся до матері всім корпусом.

– Мамо, ти що? Які двісті? Ми ж про квартиру домовлялися! Я Вікторії вже сказав, що з’їжджаємо!

– Помовч!

– Не мовчатиму я! Ти казала – оформимо на мене, і все!

– Говорила! А потім би продали! – Тамара стукнула кулаком по столу і кришка на каструлі підстрибнула. – Ти думаєш, твоя мати від доброго життя борщі по чужих кухнях тягає?!

Ніна повільно підвелася, вимкнула газ під каструлею.

– Розповідай.

– А нічого розповідати. – Тамара відвернулася. – Валера два роки тому кредит узяв. На якусь нісенітницю, бізнес у нього, чи бачите. Меблі з Китаю возити. Привіз один диван, на ньому лежить. А банк дзвонить.

– Потім не банк дзвонить, а ці… з якими краще не розмовляти. Я брала в тебе – гасила. У Людки брала – гасила. У Лізки стипендія… – Голос її затих. Вона взяла рушник із ручки духовки, розгорнула, знову склала.

– І ти мовчала, – сказала Ніна.

– А що мені, на майдані кричати? Ти в нас все життя розумниця. Мама тебе хвалила – Ніночка шиє, Ніночка накопичує. А я? Я й заміж вийшла за недолугого, і син… – Вона кивнула на Костю. – Он, сидить. Тітку роздягає.

У передпокої клацнув замок. Ніна здригнулася – ключ вона давала тільки одній людині: Лізі, позаминулої зими, щоб поливала фіалки, поки сама лежала в санаторії.

Ліза стояла у дверях кухні, бліда, в тій же куртці не за погодою.

– Я так і знала, що ви сьогодні тут.

– Ти чого прийшла? – Тамара схопилася. – Іди додому!

– Не піду! – Ліза подивилася на папку, на брата, на матір. – Мамо, вона б тобі дала. Якби ти хоч раз сказала правду. Ти розумієш? Просто б сказала!

Тиша повисла така, що стало чути, як капає кран.

Ніна дивилася на сестру. Ось вона, Тамара, – та сама, що у дев’ятому класі зняла з себе червоне намисто і вдягла їй на шию перед випускним. Сказала:

– Тобі потрібніше, ти в нас тихоня, хоч хтось помітить.

А потім сорок років сердилась, що помітили не її.

Ніна взяла дарчу. Склала навпіл, ще раз навпіл, – і розірвала.

– Тітко Ніно! – Костя підвівся.

– Сядь, Костю!

Вона дістала з серванту зошит із котиками, відкрила чисту сторінку і вивела крупно: двісті тисяч.

– Гроші я дам, Томо. Тільки не тобі в руки. Сама віднесу, куди скажеш, і сама розписку заберу. Кості – ні гривні. А в мене до тебе умова.

– Яка ще умова? – Тамара дивилася на зошит, як на вирок.

– Тобі вона не сподобається.

– Щосуботи, з десятої до четвертої, – тут за цим столом. Ґудзики, підшивка, блискавки. Година – сто п’ятдесят гривень, усе по-чесному, у зошит. Поки не відпрацюєш.

– Я?! Ґудзики?! – Тамара задихнулася. – Та я голку в руках двадцять років не тримала!

– От і згадаєш. Мама нас обох вчила.

– Ніно, ти знущаєшся!

– Ні, Томо.

Тамара довго мовчала. Потім узяла каструлю з борщем, подумала – і поставила назад на плиту.

– Нехай стоїть. Все одно у суботу прийду.

***

Перша субота закінчилася поколотими пальцями і трьома пришитими задом наперед ґудзиками. Друга – сваркою через ножиці. На третій, Тамара прийшла зі своїм наперстком, маминим, латунним – відкопала в серванті.

– Ти дивися, – шепотіла Зоя Павлівна біля поштових скриньок, – твоя нальотчиця вже без скандалу заходить. Скоро, дивишся, і вітатися почне.

Костя не дзвонив. Віка від нього з’їхала навесні, а машину-пісню купив хтось інший. Валеру Тамара відправила працювати охоронцем на склад – на той, де лежали його китайські дивани.

Ліза переїхала до тітки в маленьку кімнату.

Наприкінці квітня Тамара пришила останню блискавку, відклала куртку та присунула до себе зошит із котиками. Знайшла рядок – двісті тисяч – і, не питаючи, перекреслила його жирно, до діри.

– Все. Квити.

– Квити, – погодилася Ніна.

Тамара полізла в сумку, довго копалася, потім витягла щось, затиснуте в кулаці, і поклала на стіл. Червоне намисто. Потерте, на новій волосіні.

– Знайшла у мами у скриньці. Ти його тоді, виявляється, повернула. А я й не знала.

– Не знала, – повторила Ніна. – Ти багато чого не знала, Томо.

Тамара підвелася, накинула пальто. У дверях обернулася:

– У суботу прийду. Так просто. Без зошита, – і вперше за сорок років зачинила за собою двері тихо.

Чи то спільна праця їх зблизила, чи спогади про дитинство та батьків. Як кажуть, – все добре те, що добре закінчується…

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!