– Ну, чого ти, Любо, я ж не винен, що у Миколи Наталя готує смачно. Уяви, двом голодним мужикам стіл накриває…

– Скажи чесно, де це тебе так нагодували, що від моєї їжі верне?

– Ну, ти скажеш, Любо: “верне”. Не голодний я, от і все. У Миколи повечеряли, у нього дружина наготувала, як у ресторані.

– Ой, можна подумати, ти по ресторанах щодня ходиш. Гаразд, Петре, зрозуміла, що вечеряти не будеш. Я вже місяць, як зауважую: як побуваєш у свого нового приятеля, так і не голодний.

– Ну, чого ти, Любо, я ж не винен, що у Миколи Наталя готує смачно. Уяви, двом голодним мужикам стіл накриває…

– Ну-ну, додому дотерпіти, значить, не можеш…

– Та чого ти завелася?

Люба замовкла, не хотілося їй із чоловіком сваритися. Понад двадцять років живуть. Донька в місті вчиться, син молодший на спортивні збори в район поїхав, а сам Петро на роботі загинається – жнива почалися.

Це був час 80-х, коли у районах усі сили кидали на збирання врожаю. І Петро цієї гарячої пори познайомився з Миколою Крайновим. Жив Микола із сім’єю у сусідньому селі, і дорогою, часто кликав нового знайомого додому повечеряти.

Спочатку Люба намагалася не помічати похвали чоловіка на адресу невідомої їй Наталії. І млинці у Наталії смачні, і якісь там нові страви, про які Петро і не чув.

А у Люби що? У Люби все просто, від бабусі, від матері навчена, по-сільському, одним словом.

– Люба, а чого ти фіранки нові не повісиш, а то все по-старому в нас. – Петро на другий день перейшов на вишиті фіранки на кухні. Он у Кольки, як у місті, і новий диван недавно купили, а ми село – селом.

– Так ми і є село, бо у селі живемо. – Люба відповіла байдуже, і також байдуже поставила картоплю на стіл. Спочатку вона намагалася.

Як Петро похвалить смачну вечерю у нових знайомих, так Люба на другий день стоїть біля плити, здивувати хоче… а все марно, слова доброго не скаже. Вночі прокинеться, подивиться на чоловіка – ось він, поряд сопе, причепитися нема до чого.

На другий день Петро приїхав з роботи раніше, ніж зазвичай. – Любо, ти знаєш, кого я зустрів? – Він підійшов до умивальника, в голосі відчувалася радість:

– Пам’ятаєш, я тобі розповідав про свого армійського друга, земляка? Люба, ну ти чого мовчиш?

– Не пам’ятаю, Петре, у тебе багато друзів.

– Ну звідки багато? Я тобі про Вітьку Плужника розповідав, разом служили.

– Ну то й що?

– Так от: він, виявляється, у сільгоспінституті працює викладачем. Уявляєш?! Молодець який! Я й не знав. Приїхав до нас у район, біля адміністрації зустрілися, щось там із передачі досвідом.

– Рада за твого друга.

– Любо, я його в гості до нас покликав, у п’ятницю ввечері заїде, треба б приготувати щось смачненьке.

– Нехай приїжджає, голодним не лишу.

– Ага, добре. Чуєш, Любо, фіранки зміни, бо Вітька міський житель. Та й не Вітька тепер, а Віктор Іванович.

– Петя, знаєш що, – Люба, зовні спокійна, стиснула в руках рушник – ти повчи ще мене фіранки міняти…

– Ну, гаразд, не заводься, маю право підказати.

До появи «важливого» гостя залишалося три дні. Люба окинула поглядом грубку, вікна – дістала вапно, розвела і підбілила піч. Зняла фіранки, випрала, і знову повісила.

Увечері Петро приїхав додому не робочою машиною, а на Жигулях. За кермом сидів незнайомий чоловік.

Люба вже накрила стіл, і ще не встигла зняти фартух, як на порозі з’явився чоловік. – Зустрічай дружина, гостя, це Віктор Іванович, мій товариш по службі…

– Та можна просто Віктор, – високий худорлявий гість трохи зніяковів. Русе волосся, зачесане назад, сірі очі, блакитна сорочка, і піджак темно-сірого кольору – начебто все просто, скромно… і поводився він якось по-свійськи.

Стіл Люба накрила звичайний, як знала, як уміла, так і зробила. Спеціально протопила піч у кухні, та гаряче на плиті приготувала, знала, що так смачніше.

А напередодні піч у хаті топила, спекла хліб, та свої коронні пироги з черемхою. Петро хвилювався, що ковбаси не вдалося купити.

Люба, замість ковбаси, дістала домашню тушкованку у скляній банці, з нею й тушкувала картоплю. Ну а овочі городні – самі на стіл просяться.

– Вітю, може для настрою по маленькій? – Петро підморгнув.

– Ні, Петре, я ж за кермом.

– Ну, як знаєш, а я дома… Любо, подай, там у столі стоїть.

– Вікторе Івановичу, а ви їжте, все своє, домашнє, – Люба щиро намагалася нагодувати гостя.

– Не обов’язково по батькові, можна просто – Віктор. – Чоловік їв з апетитом, згадуючи службу в армії. – Пам’ятається, як ми з тобою перловки в армії наїлися, пам’ятаєш, Петре?

– Ну, як не пам’ятати?! Хіба таке забудеш? А марш-кидки?

Чоловіки захопилися розмовою, і Віктор здавався, зовсім не схожим на важливого гостя. Люба розслабилася, припинила хвилюватися, прибирала порожні тарілки, та ставила нові.

– Пізно вже, – Віктор подивився у вікно, – настав час мені їхати. – Він підвівся. Як старі товариші, Віктор та Петро обійнялися.

– Ну, думаю, не востаннє бачимося, надумаєте в місто, милості прошу, знаєш адресу. – Гість підійшов до Люби: – Дуже радий, дуже радий був познайомитись. Адже я пам’ятаю, як Петька листи від вас чекав.

– Переймався, якщо листа не було, а я казав йому: «Добре все буде, дочекається тебе твоя Люба».

– Дякую, господине, давно такої смачної сільської їжі не їв, хіба що у бабусі в дитинстві, – узяв він Любу за руку.

– Дуже, дуже все смачне, справжнє, – він окинув поглядом кімнату. – І взагалі, затишно у вас, – він нахилився, і несподівано для Люби й Петра, поцілував господині будинку руку. – Дякую за теплу і смачну гостинність!

Щоки Люби спалахнули від збентеження. – Ну що ви, просто частування, від щирого серця…

– Саме так – душевно посиділи, – сказав гість.

Провівши гостя, Люба взялася мити посуд, бо не хотілося залишати на ранок. Петро приніс води, поставив на плиту. – Любаша, може допомогти чим?

Люба посміхнулася. – Ти й так мені допоміг. Гарний у тебе товариш, добре, що запросив у гості. Ти, Петре, все розмовами зайнятий був, наївся хоч?

Петро сів на стілець, закинувши руку на спинку: – Любааа, ти в мене, виявляється, суперова господиня!

– Ну так, коли для настрою пропустив, одразу про господиню згадав!

– Та що ти, Любо, я ж чесно кажу… тільки не вмію, як Вітька… ручку цілувати, – Петро підвівся, і підійшов до дружини.

– Слухай, дай посуд домити…

– Разом домиємо…

– Ага, відчуваю, що до ранку йому стояти, а вранці тобі на роботу.

– Та нічого, висплюсь …

– Слухай, Петре, я ось думаю про твого нового знайомого, у якого ти часто вечеряєш. Може нам їх у гості запросити, ну Миколу цього з дружиною Наталею? А то вони тебе пригощають, може відповімо своїм частуванням?

– Любо, та я теж думав, добре, що нагадала.

– Тільки, Петре, я там всякі химерні страви готувати не вмію, як ця Наталя…

– Ні-ні, ти роби, як знаєш, ти в мене господиня.

– Ото ж то й воно, коханий мій чоловік, господар мій…