– Ну, дякую тобі, доню, за правду! Ми для тебе відпрацьований матеріал! Вже загарбана територія. Подобатися вже не треба – й так добре

– Не бере… – Ганна зітхнула і відклала телефон на тумбочку.

Навколо був уїдливий запах холодної стерильності. Лікарняна палата була розрахована на двох. На другому ліжку тихенько лежала літня сусідка. Похмурий вечір за вікном забарвлював світло-жовті стіни у сірий колір.

Ганна знову перевірила телефон. Екран мигнув, але жодних нових повідомлень не було. Ні від Лади, ні від зятя. Жінка мріяла побачити бодай коротке повідомлення чи смайлик, але нічого.

– Усе доньці дзвоните? – Запитала сусідка, повернувши голову. – Може, трапилося що?

– Та вже втретє за день, – сказала Ганна. – Вранці хоч відповіла. Сказала, зайнята, зі свекрухою бігає крамницями. А зараз взагалі тиша. Мабуть, досі зайнята.

– А вона хоч знає, де ви?

– Так.

Ганна дивилася в стелю, але довго мовчати не змогла. Хотілося виговоритися, хай навіть перед незнайомкою.

– У мене завтра втручання. Дрібниця, за планом, нічого страшного. Але все одно, знаєте… хочеться хоч пару слів почути. Все-таки рідний голос. Хочеться, щоб хоч трохи подумали про тебе, а не про нову сковорідку для чужої кухні.

Сусідка промовчала. Тільки тихо зашурхотіла упаковкою м’ятних льодяників.

Ганна відвернулася до стіни й згадала, як Лада колись летіла додому з усмішкою на обличчі. Як на кухні з нею пекли пироги й розмовляли про все на світі.

Як разом на дачі поливали квіти, і Лада, сміючись, розповідала про стосунки, про навчання, про друзів. Вона завжди була поряд.

А тепер…

Лада три роки тому вийшла заміж. З того часу її ніби підмінили. Вона розбудувала своє життя під сім’ю чоловіка. Дочка мчала до свекрухи на дачу по першому дзвінку.

Тій варто було лише натякнути – і Лада вже бігла в аптеку, в поліклініку, в крамницю. Мати ж задовольнялася лише тінню присутності.

Якщо Лада і приїжджала, то з телефоном у руці та вся в месенджері. Дочка часто навіть не чула, що їй кажуть.

Наступного дня Ганну пролікували. Все пройшло добре, тільки слабкість і головний біль заважали розуміти. У роті пересохло, шлунок нив з голоду. А телефон знову мовчав.

З лікарні Ганну виписали за три дні. Вранці, зненацька. Лікар сказав, що все гаразд, можна їхати додому. Жінка зателефонувала дочці, щоб та приїхала та забрала її.

– Мамо, ти б заздалегідь сказала. Я вже пообіцяла Наталії Сергіївні в крамницю заїхати. Їй важко одній з візком, там проходи вузькі, – Лада говорила майже пошепки, мабуть, стоячи неподалік від свекрухи. – Візьми таксі. Я можу сплатити.

– Не треба, – коротко відповіла Ганна. – Сама вже впораюся.

Сама і впоралася. Повільно одяглася, намагаючись не турбувати пов’язку, взяла сумку. Важко, звичайно, але терпимо. Сусідка допомогла викликати машину.

Будинок зустрів її тишею. Чоловік був у відрядженні.

Вона ввімкнула чайник і сіла на стілець біля столу, а потім нарешті дозволила собі заплакати. Тихо, пригнічуючи схлипи. Не від болю після втручання, а від цієї безглуздої, пекучої образи, якій не хотілося давати назву.

Зрада.

Лада зателефонувала аж за два тижні. Голос бадьорий, веселий.

– Мамо, привіт! Слухай, у мене таке питання… Мені ідентифікаційний код потрібний, для податкового відрахування. Він бува, не у вас?

– У нас, – відповіла Ганна і не стрималася. – У мене все гаразд, якщо тобі раптом цікаво. Вже майже відновилась.

– Мамо, ну я ж не кинула тебе, таксі запропонувала! Багато справ останнім часом. Все якось навалилося. Вибач, будь ласка.

– Та гаразд, що тепер, – тихо сказала Ганна. – Все вже.

Але всередині це “все” відчувалося як “все не так”. Ганна почувала себе старими меблями: надійними, звичними, але поступово переведених у статус непотрібного мотлоху.

За тиждень настав день народження чоловіка. Ганна спекла медовик, поставила на стіл оселедець під шубою, яку він любив з молодості. Чекала. У передпокої стояли дві пари капців на той випадок, якщо дочка таки приїде разом із чоловіком.

Лада справді приїхала. Одна. Ближче до шести, з черговим букетом та тортом у руках.

– Я ненадовго. У Сергія там справи, він мене підкинув дорогою, – сказала вона з порога. – Але все ж таки вирвалася, щоб привітати!

Петро невпевнено обійняв її однією рукою і по-батьківському поплескав по спині.

– Ну, добре, що приїхала, – тільки й сказав він, ніби подумки видихнувши від полегшення.

Поки Петро різав торт, Лада сиділа за столом із телефоном. Відповідала на повідомлення, гортала стрічку, копалася у браузері. Коли мама поставила перед нею чай, вона автоматом кивнула, не відриваючи очей від дисплея.

Ганна спостерігала за цим мовчки, підібгавши губи. Рідна донька сиділа у батьківській хаті так, ніби забігла в гості до знайомих.

Відсутній погляд, лаконічні відповіді, переважно, незручне мовчання. За пів години вона вже стояла біля дверей, копаючись у сумці.

– Ну, дякую за гостинність! Ще раз із днем ​​народження. Я поїхала.

– Звичайно, – сказала Ганна. – Дякую, що згадала. Успіхів.

Двері зачинилися, і в хаті одразу стало тихо. Навіть холодильник раптом припинив гудіти.

– Ну, хоч заїхала, – з гіркотою промовив Петро. – Нехай і… отак.

Тієї ж ночі, вже лежачи в ліжку, Ганна довго дивилася в екран телефону. Там сторінка Лади: фотографії з чужої дачі, з собакою свекрухи, з пирогами на тлі розкішного каміна. Деякі знімки сьогоднішні. У всіх – радісна посмішка. Награна, але для когось іншого.

А для батьків посмішок не лишилося. Жодних.

Ганна зітхнула, згорнула сторінку, а потім, не роздумуючи, видалила програму соцмережі. Там вона спілкувалася лише з Ладою. Жінка змахнула ярлик так, ніби це могло стерти спогади та біль.

Це не було жестом злості чи протесту. Це була тиха, вистраждана відмова від очікувань. Від прохань, які все одно не будуть почуті. Від спроб нагадати про себе людині, яка, здається, вибрала інше, чуже життя.

Минуло кілька днів. Ганна сиділа на лавці й перебирала в руках пакет із продуктами. Лікарі заборонили носити важке, але перспектива харчуватися святим духом не спокушала, а у чоловіка й так була й так купа проблем на роботі. У боці кололо, проте жінка терпіла, стиснувши зуби.

Поруч сиділа сусідка Тамара Олегівна. Вони ніколи не були особливо близькими, але зараз Ганна була рада навіть такому спілкуванню. Дуже вже не вистачало їй цього.

– Бачила я Ладу твою на ринку! – З викликом сказала сусідка. — З сумками, задихана, волосся розпатлане. Біжить і посміхається. А під очима – величезні мішки. І обличчя червоне.

Ганна з гіркотою посміхнулася.

– Ну, якщо біжить, значить, треба. Не моя це тепер турбота.

– Знаєш, у мене племінниця така сама. У коржик розіб’ється перед мамою чоловіка. А своя вічно у списку справ була десь після кішки. Тепер ось плаче біля надгробка, та пізно вже.

Ганна нічого не відповіла. Просто кивнула. У грудях все змішалося: образа, обурення, агресивність. Їй водночас хотілося та не хотілося обговорювати цю ситуацію.

Жінка знала, що лише сильніше розверне рану, проведе чергову ніч без сну, тому вирішила змінити тему і почала обговорювати останні новини.

Ганна замішувала тісто, коли на порозі з’явилася Лада. Зненацька, без попередження. У руках пакет з еклерами, в очах вина з відтінком роздратування.

– Я буквально на хвилинку, – кинула вона, проходячи на кухню. – У нас о шостій зустріч із батьками Сергія. Їм там із ремонтом треба підсобити.

Ганна не промовила ні слова. Просто поставила на плиту чайник та сіла за стіл. Вона уважно дивилася на Ладу, намагаючись зрозуміти, чи залишилася в тій хоча б тінь її дочки, чи все витіснила маска добродушної невістки.

– Мамо, чого ти так на мене дивишся? – Лада зітхнула й опустилася на дальній від матері стілець. – Я ж прийшла. Ось вона я. Приїхала поспілкуватись.

– Поспілкуватися? – Ганна нервово посміхнулася. – У тебе батько відзначав день народження, ти приїхала на двадцять сім хвилин.

– Дякую, що хоч без таймера. Зайнята така! І того ж вечора – із собачкою свекрухи граєшся. Фото виклала. Звичайно, чийсь собака цікавіший за рідного батька.

Лада закотила очі та підібгала губи.

– Мамо, не починай! Ти всіх звинувачуєш, все вираховуєш, підозрюєш… Я що я, маю записувати, де скільки часу проводити?

– Ні, – твердо, але спокійно відрізала Ганна. – Просто, тягнутися до рідних треба. Без таймерів та без підрахунків. Я втомилася вдавати, що мене влаштовує, як ти постійно обираєш чужих.

– Ти зараз спеціально все роздмухуєш і перебільшуєш, – огризнулася Лада. – Я просто намагаюся бути доброю дружиною.

– Я маю подобатися його родині. Ти не розумієш, як складно із його батьками! Там крок ліворуч, крок праворуч – винна. А ви…

– А що ми? – перепитала Ганна.

– А ви… Ну, ви ж свої. З вами можна не намагатися.

Ганна на мить відвела погляд, голосно видихнувши. Їй здалося, ніби хтось різко вибив повітря з легень. Потім вона подивилася дочці просто у вічі.

– Ну, дякую тобі, доню, за правду! Ми для тебе відпрацьований матеріал! Вже загарбана територія. Подобатися вже не треба – й так добре!

У кімнаті зависла тиша. Лада насупилась, Ганна схрестила руки на грудях. Не передбачалося жодних спроб мирного згладжування.

Стало очевидно, що проблема не у свекрах, не у відносинах усередині сім’ї, й навіть не у пріоритетах, – а у самій дочці.

Вона ні з ким не була щирою, вона просто хотіла їм подобатися. А батьки ж люблять просто так. Вони наперед програли це змагання.

Нарешті, Лада ворухнулася, а потім схопилася.

– Я, виходить, даремно прийшла? Ти хочеш, щоб я взагалі не з’являлася?

Ганна знизала плечима. Вона рефлекторно трохи скинула брови, але в іншому намагалася не видати жодної емоції.

– Я нічого більше не хочу. Ні кликати, ні чекати, ні сподіватися. Живи, як тобі зручно. Можеш викреслити нас зі списку своїх обов’язків, коли душа та серце не тягнуться.

Дочка швидко пішла до дверей. Пролунав гуркіт. Ганна лише відвернулася, навіть не підійшла до вікна.

На дачі було тихо. Петро сидів на кріслі-гойдалці, читаючи книгу. Поруч стояв термос із міцним чаєм. Ганна спостерігала за тим, як сусідський хлопчик у навушниках поливає полуницю.

Коли стало очевидно, що на допомогу чекати ні звідки, батьки просто змирилися. Вони справді більше не сподівалися.

Тепер справлялися самі та охоче приймали чужу допомогу. Десь розплачувалися частиною врожаю, десь – варенням, десь – грошима, нехай і невеликими.

Це було хоча б чесно, без вдавання.

– Як гадаєш, вона повернеться? – Запитав Петро, ​​не дивлячись.

Хоч він і вдавав, що його це не зачепило, він, звичайно, переживав. Став мовчазним, частіше приймав пігулки від серця. Дружина намагалася зайвий раз не говорити з ним про дочку, щоб не нервувати.

– Повернеться. Коли їй щось знадобиться, – спокійно відповіла Ганна.

Петро гірко посміхнувся. На жаль, інші приводи навіть не розглядалися.

– А ми?

– А з нас вистачить! Буде, як із сусідами: суто ділові стосунки. Хочеш допомоги? Допоможи спочатку сама. За розрахунком, без душі – просто обмін.

Вона підібгала губи й поправила кофту. Звичайно, вона знала, що не проженуть дочку у разі чого. Але й повітряних замків Ганна більше не будувала.

Лада намагається лише тоді, коли їй щось потрібне, а не тому, що вона їх любить. От і нехай намагається!

Повіяв вітер, принісши запах мокрої землі та свіжоскошеної трави.

– Силою, не будеш милою! – Сумно розмірковувала Ганна. Вони не могли повернути дочку в сім’ю, проте могли відпустити ситуацію і просто жити! А там, як Бог дасть…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.