– Ну гаразд… – процідила свекруха. – Так і бути! Я даю вам спокій! Живіть, як хочете. Але потім, Ігорю, не скаржся! Ноги моєї у вас більше не буде! Ще самі мене проситимете, – а я відмовлюся

– Аню, а що це в тебе тут… якось бідненько все, – Людмила Петрівна увійшла на кухню, навіть не привітавшись до ладу. – А де стіл?

– Людмило Петрівно, ми ж домовлялися… – почала я.

А сама думала:

– Господи, ну коли це скінчиться? Коли?

– Та про що тут домовлятися?! – вона вже розвантажувала сумки і діставала звідти банки. – Я Тамарці дзвонила, Свєтці теж … Вони зараз прийдуть! А ти одну курку тільки й посмажила!

– Все! Приїхали. Знову вона все вирішила за нас … – похмуро подумала я. – Знову ми до ночі гостей розважатимемо, а завтра… А завтра ми ж на дачу збиралися!

– Але ж ми… – прошепотіла я. – На дачу хотіли…

– А дача що, втече? – Заперечила вона. – Подумаєш, перенесете! А Ігор де?

– Душ приймає…

– Ну й чудово! Зараз я поясню йому, як гостей зустрічати треба, – і пішла до нього у ванну кімнату пояснювати.

***

– Ігорю, мені погано, – сказала я йому вночі, коли гості нарешті пішли.

– Що сталося? – занепокоївся чоловік. – Голова болить?

– Не голова. Душа болить! – я сіла в ліжку і тяжко зітхнула. – Твоя мама … Мало того, що вона тут все переробила на свій смак, вона ще і …

– Ой, Ань, тільки не починай! – Він одразу ж напружився. – Вона ж нам допомагає! І вона моя мати, зрештою!

– Ігорю, а я тобі хто? – Запитала я.

Він промовчав.

– Я втомився, – пробурчав він, – давай завтра поговоримо.

– Ну от, як завжди, – подумала я.

Але сперечатися було марно.

***

Свекруха приходила щодня. То суп принесе:

– Ігорьок худий якийсь став, їсть, мабуть, погано.

То прати почне:

– Ти, Аню, неправильно порошок насипаєш. Треба не так, а ось так…

То просто так, відвідати, перевірити, проконтролювати…

Якось сиділа я на кухні, чай пила. І вона зі своєю подругою Тамарою заявилася. Теж чаювати. Чому за наявності власної квартири, кухні, холодильника та навіть чайника, свекруха вирішила привести гостю до нас? Та бог її знає…

– А я ось своїй невістці одразу сказала, – оголосила Тамара, – спочатку готувати треба було навчитися, а потім заміж лізти. А то чоловік приходить додому, а їсти нічого, а вона сидить, телевізор дивиться та насіння лузає.

– Ну так, ну так, – кивнула Людмила Петрівна і зиркнула на мене. – І в нас та сама ситуація була б. Добре, що я поряд. Ігор хоч поїсти може по-людськи.

І це при мені! Ніби мене нема! Наче я меблі якісь! А Тамара все балакала:

– Угу… Ага… Молодь зараз розпещена. Думають, що всі їм винні, – і чоловіки, і батьки…

– Та що казати, – Людмила Петрівна прямо на мене дивилася. – Дехто взагалі вважає, що весь світ навколо них крутитися повинен.

***

І тут я не витримала.

– Людмило Петрівно, – сказала я, – а можна питання?

– Звичайно, люба, – солоденько посміхнулася вона.

– А коли ви заміж виходили… ваша свекруха теж щодня приходила до вас? Вона вирішувала за вас, що готувати, як прати?

– Це ти до чого хилиш? – Продовжуючи солоденько посміхатися, запитала Людмила Петрівна.

– А хилю я до того, – сказала я, – що ми з Ігорем – сім’я! Розумієте? Сім’я! А не дитячий садок, де ви головна вихователька!

– Ах, ось як! – вона схопилася, очі її засяяли. – Значить, я зайва! Так? У будинку мого сина! Так?!

– Не зайва! Але й не господиня!

– Тамаро, ходімо! – кивнула вона подрузі. – Ми тут не потрібні! Ну і добре! Щасливо!

І вони пішли.

А я сиділа на кухні та думала: ну все. Тепер точно кінець. Ігор мене загризе.

***

Ігор прийшов з роботи похмуріший за хмару.

– Ти що це мамі й тітці Томі наговорила? – спитав він з порога.

– Правду.

– Яку ще правду? – підвівся чоловік. – Вона вся у сльозах! Каже, що ти її з хати женеш!

– Ігорю, – зітхнула я, – скажи чесно. Хто у цьому будинку господиня? Я чи твоя мама?

– Та що за дурниці ти кажеш?

– Не дурниці! Подивися довкола! Штори вона свої повісила! Посуд тут скрізь її стоїть! Холодильник вона набиває! Навіть білизну твою вона пере! А що я, декорація?

Ігор замовк. Він довго сидів, похнюпившись і не наважуючись заговорити.

– Вона мене на світ привела, – тихо сказав він нарешті, – одна мене виховувала. Всю себе в мене вклала…

– А я? – У мене голос зірвався. – Я тобі дружина, чи не дружина?

– Дружина…

– Тоді захисти мене!

– А якщо я… Ну, не зможу? – глухо спитав він.

– Тоді… – проковтнула я. – Тоді, Ігорю, нам не по дорозі.

***

Три дні ми не розмовляли. Але одного вечора чоловік підсів до мене і почав.

– Я мамі подзвонив, – промимрив він. – Завтра вона прийде до нас. І ми поговоримо.

– І про що говоритимемо?

– Про те, як житимемо далі, – зітхнув Ігор.

Я дивилася на нього і думала, ну невже ж дозрів? Невже наважився?

***

Наступного дня свекруха під’їхала вчасно, ми сіли за стіл, і Ігор почав:

– Мамо, Аня має рацію. Ми з нею повинні самі свою сім’ю будувати.

– Як це? – Здивувалася вона. – Я тепер що, вам не потрібна?

– Потрібна. Дуже потрібна… Але… не щодня. І не як господиня! – випалив Ігор і раптом почервонів.

– Молодець, – подумки підбадьорила я його.

А він ще додав:

– Ну сама розумієш… Два ведмеді в одному барлозі…- і замовк.

Свекруха теж заговорила не одразу. Нарешті вона встала і почала:

– Тобто, виходить, я тебе ростила, годувала, виховувала… Те, що я витрачала свій дорогоцінний час і їздила до вас сюди…

– Не блигом світ, між іншим! Це все коту під хвіст, так? Мавр зробив свою справу, а тепер усе, га? Іди звідси, мамо, ти нам не потрібна, ми самі якось. Так?!

З кожним «так?» вона ніби ставала вищою на зріст, а Ігор, навпаки, зменшувався.

– Ну, давай же! – Подумки звернулася я до чоловіка. – Ти ж так добре почав! Доведи ж до кінця!

– Ну гаразд… – процідила свекруха. – Так і бути! Я даю вам спокій! Живіть, як хочете. Але потім, Ігорю, не скаржся! Ноги моєї у вас більше не буде! Ще самі мене проситимете, – а я відмовлюся.

Вона ще щось говорила, взуваючись у передпокої, Ігор мимрив щось у відповідь, – а я тріумфувала.

Ігор ще довго переживав, що образив матір. Проте її позапланові візити нарешті припинились. А більшого й побажати не можна було…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!