– Ну і навіщо тобі дитина? Насте, тобі під сорок! Які можуть бути діти! – Засміялася сестра. – Світлано, я серйозно! Я хочу всиновити дитину із дитячого будинку. – У твоєму віці люди про онуків думають, а не про те, щоб підгузки міняти!

– Ну і навіщо тобі дитина? Насте, тобі під сорок! Які можуть бути діти! – Засміялася сестра.

Настя повільно поставила філіжанку на стіл, спостерігаючи, як Світлана витирає сльози після чергового нападу сміху. Кухня раптом здалася їй занадто тісною, а запах завареного чаю – нудотним.

– Світлано, я серйозно. Я хочу всиновити дитину із дитячого будинку.

Світлана махнула рукою і знову пирснула.

– Та годі тобі! У твоєму віці люди про онуків думають, а не про те, щоб підгузки міняти!

Анастасія стиснула пальці довкола теплої кераміки. Сестра сиділа навпроти, почервонівши від сміху, і зовсім не розуміла, наскільки боляче ранять її слова.

– Світлано, послухай, – Настя нахилилася вперед. – Я для себе хочу дитину. Мені здається, моє життя порожнє без неї.

– У мене було два шлюби, обидва не склалися. І ти знаєш, що я не можу мати дітей сама. За станом здоров’я. Тому мені хочеться якось заповнити…

– Стоп, стоп! – Світлана підняла долоню. – Ти розумієш, що кажеш? Це ж не іграшка! Це відповідальність на все життя!

Настя відкинулася на спинку стільця. Посмішка повільно зійшла з обличчя сестри, поступившись місцем серйозного виразу.

– А якщо з тобою щось трапиться, Насте? Що буде з дитиною? Ти ж сама! А гроші? Ти уявляєш, скільки коштує ростити дитину? Одяг, їжа, гуртки, школа, інститут!

– Я думала про це, – спокійно відповіла Анастасія. – Я знаю, що розбирають насамперед немовлят, тож візьму дитину трьох-чотирьох років. І я зможу працювати віддалено, приділяти весь вільний час дитині. Впораюся.

Світлана похитала головою, її темне волосся розсипалося по плечах.

– Насте, ти не розумієш! Виховувати дитину – це не просто працювати з дому. Це означає вставати ночами, коли дитина плаче. Сидіти у лікарнях, коли вона захворіє.

– Забути про своє особисте життя!

– Я впораюся. Стосунків я більше не шукаю. Зарплата в мене хороша, – твердо відповіла Настя. – Є накопичення, своя квартира. Переживати нема про що.

– Та не в грошах справа! – Світлана встала та почала ходити по кухні. – Ти не впораєшся! Ця дитина покалічить тобі життя! Ти ж не розумієш, у що вплутуєшся!

Анастасія повільно піднялася, її пальці міцно стиснули край столу.

– Тобі ж дитина не покалічила життя! У тебе син, і ти справляєшся, й наче щаслива.

– Ну, звичайно! – Світлана різко обернулася. – У мене ж родина повноцінна! У мене чоловік! Звісно, ​​я щаслива! А ти одна!

Повітря між сестрами згустилося. Настя дивилася на Світлану, не вірячи власним вухам.

– Повноцінна сім’я? – Поволі перепитала вона. – Тобто я неповноцінна?

– Я не це мала на увазі, – Світлана спробувала пом’якшити тон. – Просто з чоловіком легше. Він допомагає, підтримує. А в тебе немає нікого!

– Зрозуміло, – холодно промовила Анастасія. – Дякую за підтримку, сестричко!

Світлана схопила сумку з підвіконня, її рухи були різкими та нервовими.

– Я ж переживаю за тебе! Не хочу, щоб ти наробила дурниць!

– Іди, – тихо сказала Настя, не підводячи очей.

Двері грюкнули. Анастасія залишилася одна на кухні, де ще витав аромат недопитого чаю та гіркота сказаних слів. Вона опустилася на стілець і затулила обличчя руками.

Може, Світлана має рацію? Може, вона справді не впорається? У голові роїлися сумніви, кожне слово сестри відгукувалося болем у грудях. Анастасія уявила порожні вечори у своїй квартирі, тишу, яка давила на плечі, відсутність дитячого сміху.

Два дні Настя виконувала роботу механічно. Відповідала на дзвінки клієнтів. Але думки постійно поверталися до розмови із сестрою.

Вона ловила себе, що розглядає фотографії дітей на сайтах дитячих будинків. А потім приходила до тями, закриваючи вкладки в браузері.

…У четвер увечері зателефонувала подруга Марина.

– Настя, що трапилося? Голос у тебе якийсь пригнічений.

Анастасія розповіла подрузі про розмову з сестрою, про свої сумніви та про те, як сильно її образили слова Світлани.

– Твоя сестра не має рації, – твердо сказала Марина. – Ти не одна. У тебе є я, мама, тато. Якщо з тобою щось трапиться, є кому подбати про дитину.

Настя притулилася чолом до прохолодного скла вікна.

– А якщо я не впораюсь?

– Впораєшся. Ти сильна, розумна, у тебе добре серце. На цього малюка чекає щасливе життя з тобою.

Після розмови з Мариною щось усередині Анастасії заспокоїлося. Так, вона хоче цю дитину. Так, вона готова дати їй любов, турботу, гарне життя. І начхати їй на думку сестри…

У неділю вона вирішила поїхати до батьків. Розповісти їм про своє рішення. Машина м’яко під’їхала до знайомого паркану приватного будинку в передмісті. Настя вийшла, відчинила хвіртку і попрямувала до ґанку.

Але тут до неї долинули гучні голоси з-за хати. Анастасія завмерла. Це були Світлана та батьки, і вони явно про щось сперечалися.

– Ви повинні відмовити її від цього! – кричала сестра. – Від цієї витівки! Вона не повинна заводити дитину! Розумієте, їй уже стільки років, куди дитина! Вона їй не потрібна!

– Настя ж хоче, – заперечила мама. – Як ти можеш так казати?

Анастасія тихо підкралася ближче, ховаючись за рогом будинку. Серце калатало в грудях.

– Можу, бо турбуюся не лише про Настю, а й про свою дитину! – у голосі Світлани звучала злість. – У Насті серце хворе і ця квартира, в якій живе Настя, повинна дістатися моєму синові, якщо з нею щось трапиться! Це спадщина моєї дитини, можна сказати!

Анастасія відчула, як земля йде з-під ніг.

– А так, ця квартира залишиться цій дитині, яку Настя усиновить! – Продовжувала Світлана. – Яка взагалі до нас жодного стосунку не має! Чужій людині дістанеться квартира, та всі її гроші!

Тиша. Потім батьків голос:

– Світлано, ти розумієш, що кажеш?

– Розумію! Я просто захищаю інтереси своєї сім’ї та дитини!

Анастасія не могла більше слухати. Вона вийшла з-за рогу

– Як ти могла так зі мною вчинити? – Закричала вона.

Усі троє обернулися. Обличчя Світлани зблідло.

– Настя…

– Ти відмовляла мене, казала, що я не здатна виховати дитину! І все через те, що хотіла отримати мою квартиру?! Мої гроші?

Світлана спробувала щось сказати, замахала руками.

– Ти не правильно зрозуміла! Я просто…

– Я все зрозуміла правильно! – Настя підійшла ближче. – І добре, що все почула на власні вуха! Інакше б я звинувачувала себе і сумнівалася до кінця своїх днів!

Мама стояла з опущеною головою, тато дивився на Світлану з подивом.

– Настя, послухай, – почала сестра.

– Ні! Ти послухай! – Анастасія розвернулася до неї спиною. – Більше не підходь до мене! Ніколи…

Вона пішла до машини, не озираючись. За спиною лунали приглушені голоси батьків та Світлани, але Настя вже не слухала. У грудях горів вогонь рішучості.

Наступні місяці пролетіли у клопотах. Довідки, комісії, психологи, соціальні служби, фіктивний шлюб. Анастасія вперто йшла до своєї мети, не звертаючи уваги на бюрократію та зволікання. Кожен документ, кожен підпис наближав її до мрії.

…І ось цей день настав. Маленька Ліза несміливо тримала Настю за руку в коридорі дитячого будинку.

– Мамо? Ти тепер моя мама? – тихо спитала дівчинка.

Анастасія присіла поряд із нею.

– Так, сонечко. Тепер я твоя мама.

Ліза посміхнулася, і серце Насті переповнилося таким коханням, якого вона ніколи раніше не відчувала. Усі невитрачені за роки самотності почуття ринули назовні.

…Дома дівчинка обережно вивчала свою нову кімнату, гладила іграшки, які Настя наперед купила. А ввечері вони читали казку, і Ліза засинала, уткнувшись у мамине плече.

Батьки прийняли онуку, як рідну. Мама не могла намилуватися дівчинкою, а тато вже за тиждень змайстрував для неї гойдалку в саду.

Марина теж була в захваті – її син Артем та Ліза швидко потоваришували, грали разом, коли сім’ї зустрічалися.

Єдиною темною плямою залишалися стосунки зі Світланою. На сімейних святах сестра вдавала, що Насті не існує, демонстративно відверталася, коли та входила в кімнату. Але Анастасію це вже не чіпало.

У неї є Ліза! Дівчинка, яка щоранку підходила до її ліжка з питаннями про те, що вони робитимуть сьогодні. Яка малювала олівцями та гордо показувала результат. Яка засинала під мамині колискові та говорила “люблю тебе” перед сном.

Життя нарешті набуло сенсу.

Вечорами, коли Ліза спала, Анастасія сиділа біля її ліжка і дивилася на спокійне обличчя дочки. Серце наповнювалося вдячністю – до долі, до себе за сміливість зробити цей крок, навіть до Світлани за те, що та своєю жадібністю розплющила їй очі.

Настя поправила ковдру і тихо прошепотіла:

– Спи, моє сонечко. Мама поряд.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!