– Ну і романтичний вечір, – усміхнувся Артем, обробляючи йодом подряпини на руках. – Вибач, що так все. – За що ти перепрошуєш? – Кіра підійняла брову. – Ну, як за що? Замість ресторану – ветеринарна клініка вдома. Замість свічок та музики – мокрі підлоги та розгром

Артем перевірив себе в дзеркалі заднього виду вже вп’яте. Сорочка – ідеально випрасувана. Запах одеколону ненав’язливий, але помітний. Букет троянд на задньому сидінні – свіжий, дорогий. Все має бути бездоганно.

Тому що сьогодні він нарешті наважиться сказати Кірі ті самі слова. Ті, що крутяться в голові вже місяць, але ніяк не дістануться язика.

– Поїхали, – видихнув він і завів двигун.

До ресторану – пів години повільної їзди. Столик замовлено. Меню вивчено. Навіть тост вигадав заздалегідь – короткий, але щирий. Все, як у кіно.

Світлофор. Поворот праворуч. Ще один. А потім…

– Ня-я-в!

Артем моргнув. Здалося? Музика грає, за вікном – звичайний міський гул.

– Ня-я-в!

Ні, не здалося. Звук йшов звідкись ззаду?

– Та гаразд тобі, – промимрив він собі під ніс.

– Ня-я-в! – протяжно, жалібно, наче хтось просив допомоги.

Артем різко загальмував посеред дороги. За ним невдоволено сигналили, але він уже нічого не чув.
Припаркувався на узбіччі. Звук йшов із багажника.

– Тільки не це, – прошепотів він, вискакуючи з машини. – Тільки не сьогодні, тільки не зараз!
Ключ повернувся у замку. Кришка багажника здійнялася.

І в кутку між коробками з паперами, які він збирався відвезти в офіс завтра вранці, сиділо щось сіре, кудлате, з величезними зляканими очима.

Кішка. Звичайна дворова кішка, яка якимось чином залізла до нього у багажник. Мабуть, поки вантажив ці нещасні коробки, якось просочилася.

– Ну, привіт, – розгублено сказав Артем. – І як ти сюди потрапила?

Кішка подивилася на нього з таким виглядом, ніби то він заліз до неї в будинок без запрошення. Потім жалібно нявкнула і спробувала забитися ще глибше між коробками.

Артем глянув на годинник. До зустрічі – двадцять хвилин. До ресторану ще п’ятнадцять хвилин їзди.

– Слухай, – звернувся він до кішки, – У мене дуже важлива зустріч. Ну, дуже. Розумієш? – Кішка промовчала.

– Може, ти сама виберешся? Га? Я відчиню дверцята, ти вилізеш, і ми розійдемося по-доброму?

У відповідь – лише жалібне нявкання. І погляд, сповнений такого розпачу, що серце Артема тьохнуло.

– Все! Побачення накрилося мідним тазом!

Артем обережно простяг руку до кішки, але та зашипіла і подряпала йому палець. Гострі кігтики пройшлися шкірою, залишивши тонкі червоні смужки.

– Ай! – смикнув він руку. – Ну, ти ж сама сюди залізла!

Артем зачинив багажник, сів за кермо. Руки тремтіли – чи то від адреналіну, чи то від розуміння того, що відбувається повна катастрофа.

Телефон. Кіра. Пояснити якось треба. Він набрав номер. Перший гудок, другий.

– Артем? – голос Кіри пролунав тепло, з легким хвилюванням. – Ти вже виїхав?

– Кір. Слухай, – зам’явся. Як пояснити? – У мене тут така ситуація.

– Що трапилося? – у голосі з’явилася тривога.

– У багажнику, – Артем заплющив очі й випалив: – У багажнику в мене кішка сидить!

Мовчання. Довге таке мовчання, що Артем уже подумав – зв’язок обірвався.

– Кішка? – перепитала Кіра нарешті.

– Ну, так. Звичайна кішка. Дворова. Залізла вранці, мабуть, коли я коробки вантажив. А зараз я її виявив, і вона мене подряпала, і взагалі не хоче вилазити, і…

Він розумів, що несе нісенітницю. Розумів, що звучить як людина, яка вигадує найбезглуздіше виправдання у світі.

– Артеме, – голос Кіри був напрочуд спокійним, – ти де зараз?

– На Садовій. Біля парку. Кіро, я розумію, що це звучить дико, але…

– Стій там. Не їдь.

– Що?

– Я до тебе їду. Десять хвилин.

Гудки. Кіра відключилася.

Артем дивився на телефон. Що відбувається? Вона що, правда, їде до нього? Не сміється, не сердиться, не каже, що він псих?

З багажника знову долинуло тихе нявкання – цього разу без істерики, просто жалібно і сумно.

– Ну все, – сказав Артем у порожнечу, – теплий вечір у ресторані перетворився на що? На рятувальну операцію?

Він вийшов із машини, відчинив багажник. Кішка, як і раніше, сиділа в кутку, але вже не шипіла. Просто дивилася на нього жовтими круглими очима, і в них було стільки туги.

– Ти голодна? – спитав Артем. – Чи замерзла? – Наче кішка могла відповісти.

Він зняв піджак, обережно накрив ним тремтяче сіре тільце. Цього разу кішка не чинила опір – тільки вдячно пригорнулася до теплої тканини.

– Ось так краще, – промимрив він. – Зараз Кіра приїде, щось придумаємо.

Минуло хвилин сім, коли на узбіччя пригальмувала знайома синя машина. З неї вискочила Кіра – у джинсах, кросівках, із сумкою через плече. Жодних красивих суконь та високих підборів. Звичайна, домашня, але чомусь від цього ще красивіша.

– Ну, показуй свою знахідку, – сказала вона, підходячи до багажника.

– Кіро, вибач, що так все… – почав Артем, але вона його перервала:

– Потім вибачишся. Де кіт?

Він відчинив багажник. Кіра зазирнула всередину, і обличчя її раптом пом’якшало.

– Ой, бідолаха, – вона простягла руку, і кішка, на подив Артема, не шарахнулася. – Дуже худа. І брудна. Напевно, давно безпритульна.

– Вона мене подряпала, – показав Артем подряпані пальці.

– Від страху, – Кіра обережно погладила кішку по голові. – А в тебе вдома є щось їсти? Молоко? Риба?

– Вдома? – Артем розгубився. – Ну, молоко є. Але ми ж у ресторан збиралися.

Кіра подивилася на нього так, ніби він сказав щось дуже безглузде.

– Артеме,- сказала вона тихо,- ти ж не кинеш її тут?

І він зрозумів. Зрозумів по її очах, по тому, як вона дивиться на перелякану тварину. Якщо зараз він скаже:

– Та гаразд, не наша проблема, – все скінчено.

– Звичайно ж, не кину, – видихнув він. – Додому їдемо.

Вдома все пішло зовсім не так, як планувалося. Кішка, тільки-но побачивши квартиру, метнулася під диван і просиділа там пів години, поки Артем з Кірою намагалися її виманити.

– Киць-киць-киць, – кликала Кіра, присівши навпочіпки біля дивана. – Іди сюди, ніхто тебе не скривдить.

– Може, поставити їжі? – Запропонував Артем. – Зголодніє – сама вийде.

Він відкрив холодильник, знайшов молоко, налив у блюдце. Поставив поруч із диваном. Кішка висунула мордочку, принюхалася, але так і не наважилася виповзти.

– Вона дуже брудна, – сказала Кіра. – Треба б помити. А то в неї, мабуть, блохи.

– Мити? – Артем уявив, як утримуватиме тварину, що дряпається і кричить у ванній. – А це безпечно?

– Теплою водою, акуратно. У тебе є дитячий шампунь?

– Звідки в мене дитячий шампунь? Я ж парубок!

– Ну, звичайний тоді. Тільки м’який.

Через годину вони таки виманили кішку з-під дивана. Голод переміг страх – вона обережно підійшла до блюдця, почала лизькати молоко. Кіра тихенько взяла її на руки.

– Ну що, красуне, ходімо митися? – прошепотіла вона.

У ванній почалося пекло. Кішка, побачивши воду, перетворилася на фурію. Виривалася, дряпалася, кричала так, що сусіди, напевно, подумали про виклик служби екстреного реагування.

– Тримай її! – кричала Кіра, намагаючись намилити тільце, що звивається.

– Я тримаю! – репетував Артем, хоча кішка вже наполовину вислизнула з його рук.

Сплеск. Кіра послизнулася, схопилася за штангу із фіранкою. Фіранка звалилася разом із нею. Кішка рвонула до дверей, але послизнулася на мокрій підлозі, проїхала кахлем і врізалася в стіну.

– Стій! – Артем кинувся за нею, послизнувся сам, упав навколішки.

Кішка металася по ванній, як божевільна. Лапи ковзали, шерсть стирчала на всі боки від мильної піни. Вона застрибнула на край ванни, звідти на полицю з косметикою. Полиця впала. Шампуні, гелі, зубні щітки все полетіло вниз.

– Артем! – Кіра намагалася підвестися, але знову послизнулася. – Лови її!

Він кинувся до полиці, але кішка вже стрибнула в інший бік – просто на нього. Вчепилася кігтями в сорочку, потім у плече. Артем завив від болю і несподіванки, спробував її зняти, але вона тільки глибше вп’ялася пазурами.

– Не сіпайся! – гукнула Кіра. – Ти її тільки більше лякаєш!

– Легко говорити! – сорочка тріщала по швах. – Вона ж мене обдере живцем!

У цей момент задзвонили у двері. Довгий, наполегливий дзвінок. Усі троє – Артем, Кіра та кішка – завмерли.

– Хто це може бути? – прошепотів Артем.

– Звідки я знаю? – Кіра спробувала упорядкувати мокре волосся. – Іди відчиняй.

– А як же…? – він показав на кішку, яка все ще висіла на плечі.

У двері задзвонили знову. Ще наполегливіше.

– Зніми її обережно, – порадила Кіра. – По одній лапі.

Артем спробував відчепити котячі пазурі від сорочки. Кішка зашипіла, але не чинила опір – мабуть, теж втомилася від цього безумства. Він обережно зняв її з плеча, притиснув до грудей.

– Та йди ж! – підштовхнула його Кіра.

Артем, весь мокрий, подряпаний, у розірваній сорочці, з кішкою в руках, поплентався до передпокою.

– Хто там? – прохрипів він.

– Артем? – знайомий жіночий голос. – Це я, Олена. Сусідка знизу. У тебе там все гаразд? А то такий гуркіт.

Артем глянув на себе у дзеркало. Обличчя подряпане, волосся мокре, сорочка висить клаптями. У руках – напівдика кішка, яка дивиться на нього з виразом “ну що, господарю, дострибався?”

– Все гаразд, Олено, – сказав він втомлено. – Це я кішку мив.

– Кішку? – у голосі сусідки звучала відверта недовіра. – Хіба в тебе є кішка?

– Тепер є, – видихнув Артем. – Вибач за шум. Більше не повториться.

– Ну гаразд. Але наступного разу попереджайте!

Артем обернувся. Кіра стояла у дверях ванної – теж мокра, теж розпатлана, але чомусь сміялася.

– Що смішного? – спитав він скривджено.

– Ми з тобою, – хихикнула вона. – Подивися на нас. Наче торнадо пройшло.

І справді. Квартира виглядала так, ніби в ній вибухнула петарда. Усюди вода, розкидані речі, мильні розводи.

А кішка раптом замуркотіла. Тихо, довірливо пригорнулася до Артема.

– Здається, вона нам пробачила, – прошепотіла Кіра.

Через годину кішка спала на рушнику у вітальні. Чиста, сита, спокійна. Артем та Кіра сиділи на кухні з чаєм, розглядаючи свої вавки.

– Ну і романтичний вечір, – усміхнувся Артем, обробляючи йодом подряпини на руках. – Вибач, що так все.

– За що ти перепрошуєш? – Кіра підійняла брову.

– Ну, як за що? Замість ресторану – ветеринарна клініка вдома. Замість свічок та музики – мокрі підлоги та розгром.

Кіра глянула на нього уважно.

– А ти знаєш, що я подумала, коли ти розповів мені про кішку?

– Що я псих? – припустив Артем.

– Ні. Я подумала: “Нарешті нормальний мужик”. – Вона сьорбнула чай. – Попередній мій, він би навіть не зупинився. Сказав би: “Не наша проблема”, викинув кішку і поїхав далі.

– Серйозно?

– Абсолютно. А ти, – вона кивнула у бік вітальні, де мирно сопіла кішка. – Ти навіть не думав її покинути. Хоча побачення зірвалося.

Артем відчув, як щось тепле розливається у грудях.

– Знаєш, а мені цей вечір більше подобається, – зізнався він. – У ресторані я весь би звівся – чи правильно кажу, чи правильно тримаюся. А тут…

– Тут ти справжній, – закінчила Кіра.

З вітальні долинуло тихе муркотіння.

– Як назвемо? – спитала Кіра.

– Муся, – не роздумуючи, відповів Артем. – Вона ж така музична. То репетує, то муркоче.

Кіра засміялася.

– Муся так Муся.

Вони сиділи мовчки, пили чай. За вікном стемніло. Той ресторан, столик, букет троянд — все це здавалося тепер якимось чужим, не важливим.

– Кіро, – сказав раптом Артем, – а можна я тобі щось скажу?

– Валяй.

Він узяв її руку.

– Я тебе, – почав він і затнувся. Слова, які готував цілий місяць, кудись зникли. Залишилися лише прості, не прикрашені. – Я дуже люблю тебе.

Кіра посміхнулася.

– І я тебе, – сказала вона просто. – Дуже.

Муся задоволено муркнула уві сні, ніби схвалювала.

– Що ж, – сказав Артем, підіймаючи кухоль, – за нас трьох?

– За нас трьох, – погодилася Кіра.

А за вікном падав сніг, і все, що сталося цього вечора, було напрочуд правильним…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками! Підписуйтеся на сторінку, та читайте цікаві публікації!