– Ну, навіщо він тобі такий старий…

Марина, увійшовши у фоє, мимоволі кинула погляд в дзеркало, в якому побачила себе: струнку, посвіжілу і красиву.

Побачивши вільну банкетку, сіли з Мишком, роздивляючись просторе приміщення, де вже зібралися відпочивальники.

Вона притулилася спиною до прохолодної стіни, задоволена, що пощастило поїхати по путівці в санаторій, та ще й з сином. Білявий Мишко сидів поруч і серйозно дивився на все, що відбувалося.

Пані з сусіднього номера, побачивши Марину, привіталася і покликала танцювати. Марина глянула на Мишка:

– А що, синку, підемо і ми порухаємося, теж корисно.

Дванадцятирічний Мишко зморщив губи, показавши невдоволення, але все ж підвівся і, неохоче, пішов. У танцювальному колі крутились усі: і діти, і дорослі.

Марина, натхненна відпочинком, випромінювала усмішку. Навіть, коли повернулася на своє місце, задоволено окинула поглядом увесь зал, наче посилаючи подяку всім за цей танець. Світлі локони грайливо падали на лоб, вона їх прибирала, поправляючи невигадливу зачіску.

– Дозвольте вас запросити на танець, – чоловік, років за сорок, добродушно дивився на Марину, простягаючи їй руку. І вона зрозуміла, що оголосили повільний танець.

Мишко схопив матір під руку, вчепившись “залізною хваткою”, і суворо сказав кавалеру:
– Вона не танцює!

– Ух ти, який серйозний! – Чоловік продовжував усміхатися. – Що ж такого, якщо мама потанцює зі мною… будь ласка, дозволь…

Марина зніяковіло подивилася на чоловіка, потім на Мишка:
– Навіщо ти так?

– Сиди! – Ще твердіше сказав хлопчик, міцніше стиснувши її руку.

Незграбна пауза збентежила дорослих, чоловік знизав плечима і пішов.

Марина вже без посмішки глянула на сина. Але Мишко, відпустивши її руку, жалібно глянув у вічі, і сказав:

– Ну, навіщо він тобі такий старий?

– Та який він «старий»? Мені тридцять вісім, а він може років на п’ять старший… хіба це «старий»?

Михайло надув губи, й став серйозно дивитись на танцюристів. Марина зітхнула, але цього вечора більше не танцювала.

– Чудово відпочила, – раділа Марина, – адже я сина з собою брала, йому теж корисно повітрям подихати. – Вона намагалася згадати, що ж цікавого ще сталося у санаторії, щоб поділитися з колегами.

– Уявляєте, Мишко мій що утнув… мене на танець запросили, а він не пустив, каже, старий він, нема чого тобі з ним танцювати… ну на кшталт того, що я проти такого кавалера – красуня. – Вона струснула кучерями, для свого віку Марина була мила і симпатична.

– Ну треба ж, який він у тебе контролер, – зауважила бухгалтер Галина Сергіївна.

– Так, він у мене такий, контролює, міркує, як дорослий, – з гордістю відповіла жінка.

– Може він і має рацію, – погодилася Галина Сергіївна, – діти відразу бачать людину, може той кавалер тобі, і справді, не підходить… навіть для танцю.

– Так, Мишко у мене вже по-дорослому міркує, – погодилася Марина.

– Молодець! – підтримали колеги. – Гарний у тебе хлопчик росте. Ти хоч і одна виховуєш, а хлопець – добре вчиться, в гуртки ходить, таким сином пишатися треба і радіти.

– І на хокей ходить, і на плавання, – повідомила Марина з гордістю.

Минуло ще три роки. Марині вже за сорок. Михайло подорослішав, хлопець уже майже. Навчається також добре, може з медаллю школу закінчить.

Якось прийшов Мишко зі школи трохи раніше, а Марина щойно проводила Олега Петровича. Вони пів року зустрічаються, тільки Мишко не бачив, приховувала Марина. А тут зустрілися майже у дверях.

Олег зніяковів, спробував познайомитися, але Мишко до розмови не був схильний. І погляд такий осудливий кинув.

Двері зачинилися і Михайло, дивлячись Марині в очі, спитав:
– Навіщо тобі цей лисий?

Марина спробувала поговорити, сказати, що час іде, а вона одна…

– А я? – спитав з образою Мишко. – Адже ти не одна.

Марина розмову припинила, і довго думала того вечора. Можна, звичайно, поставити сина перед фактом, сказати, що дядько Олег буде з ними жити…

Але потім глянула на акуратно складені підручники та зошити, на порядок у кімнаті сина, на його спортивну форму, на картину, яку він подарував їй на день народження… – Гарний у мене син, – зізналася вона сама собі, – чого ж мені ще треба.

З Олегом зустрічі припинилися, бо чоловік на сім’ю був налаштований, навіть говорив, що ще й дитину хоче, що виховати зможуть… удвох…

Минуло ще десять років. Михайло, закінчивши школу зі срібною медаллю, поїхав навчатися у велике місто, залишивши Марину одну.

Усі п’ять років вона допомагала матеріально, та й просто завжди була на зв’язку, цікавилася, підказувала, а потім на канікули чекала додому. Загалом – жила успіхами сина.

З роботою йому теж пощастило, хороший оклад, просування кар’єрними сходами обіцяли здібному хлопцеві.

Михайло так і залишився жити в Харкові, тим більше робота хороша. Дівчину зустрів, одружився, відповідальність побільшала – тепер за сім’ю відповідає. Та й на роботі справ безліч.

Марина сумує. Дзвонить щодня. А цього разу зателефонувала йому ще раз по обіді.

– Мамо, тобі робити нічого? – суворо запитав син. – Я ж говорив, що зайнятий. На роботі я, розумієш?

– Так-так, синку, вибач, забула, захотілося почути тебе. Ну якщо все добре, то не відриватиму.

Вона відключила телефон, і сиділа, наче в забутті. У вухах так і дзвеніло: «Тобі робити нічого… нічого… нічого…»

Її локони вже не падали на лоб так грайливо, фігура вже не була такою стрункою, як раніше, з’явилися зморшки, з якими вона намагалася боротися. А головне – вечори… так сумно одній.

Вона працювала на колишньому місці, тільки тепер частіше ходила в поліклініку, сама помітила, як настав цей час, коли то одне заниє, то інше треба перевірити.

– Вибачте, я за вами, скажете, якщо хтось запитає, – попросила вона, – а то мені треба ще в двісті п’ятій збігати.

– Добре, скажу, ви не турбуйтеся, я обов’язково скажу.

Хвилин через десять повернулася, і почала шукати очима, за ким вона.

– Ви шукаєте мене? – Запитав чоловік. – Я пам’ятаю, ви були за мною.

– Ой, як добре, бо я думала, загубила вас.

– Мене важко загубити, – спробував жартувати чоловік. – Він підвівся і запропонував місце. – Сідайте, відпочиньте.

– Бо стара? – Запитала вона.

– Ні, бо дама, – відповів він, – дамам треба поступатися.

Так і трималися один за одним, тихо перемовляючись.

Коли Марина вийшла від лікаря, то чоловіка вже не було, і їй стало трохи сумно. Може, тому що виявився добрим співрозмовником.

– Ви вже? – Він гукнув її на вулиці, коли вона вийшла.

– А-а- а, це ви…

– Так, це ми, я та мій автомобіль. Якщо ви на автобус, то можу підвезти.

– Але ж я в мікрорайоні живу…

– Ну і що, яка різниця, у мене сьогодні є час. До речі, Олександр, – представився він, і підняв комір куртки.

Було трохи морозно, невеликий сніг пройшов нещодавно. Вони йшли поруч, і він був трохи вищий за неї, трохи худорлявий, навіть трохи сутулився.

Обличчя теж худорляве, і зморшки явно видніли. Але погляд світло-карих очей був приємний і з’являлося відчуття тепла, коли дивишся йому в обличчя.

Через тиждень він уперше прийшов до неї додому – вона сама запросила. У шафі, за склом, побачив її фотографію із сином.

– Це мій син, він живе у Харкові. Робота хороша, одружився нещодавно. Гість підійшов ближче, щоб побачити фото. – А це що за фотографія? Де це ти?

– А це ми з сином у санаторії… ой, це давно було, років тринадцять минуло, напевно…

– Ну треба ж, це наш місцевий санаторій, – здивувався він, – я теж там був. Та-ак, це виходить який рік… – він побачив на фотографії дату знімка, – так я того ж року був… і місяць збігається. Так, пам’ятаю я цей санаторій, там зал у них великий танцювальний…

– Із колонами? – Уточнила вона.

– Точно, з колонами, – він знову почав роздивлятися фотографію. – Мені навіть здається, що ми могли зустрічатися…

– Це виключено, – сказала вона.

– Ні, не в тому сенсі… може, випадково…

– Можливо. Але я тоді відпочивала із сином, а він у мене з дитинства, знаєш який… серйозний… наречених відбивав від мене…

– Це не він випадково мене у відставку відправив? Марино, чи не ти це була?

Марина спалахнула, відразу ж спливла в пам’яті та неприємна сцена, коли Мишко заборонив їй танцювати. – Був випадок, – зізналася вона.

Слово за слово, вони згадали.

Вони б одразу один одного впізнали, але роки минули, та й та єдина зустріч на танцях майже стерлася в пам’яті. А ось та відмова запам’яталася.

– Ну що, я подзвоню, – пообіцяв Олександр, – подзвоню наприкінці тижня. До речі, дякую за чай, вибач, прийшов непідготовленим… без квітів…

– Нічого, адже я просто пригостила чаєм.

Зачинивши двері, довго сиділа з фотографією в руках. Їй було шкода, що не змогла протистояти тоді синові й, можна сказати, образила людину. Зовсім він не старий.

Він і зараз не старий. Буквально за пару зустрічей обидва розповіли про своє життя. Олександр тоді, у санаторії, був у розлученні. А потім, через рік, одружився.

І ось трохи більше пів року тому знову розлучився, хоча не живуть вони вже понад рік. І вона не засуджувала його, тому що у самої життя було перекручене.

Вона чекала на дзвінок у середу, у четвер… він не зателефонував. Хотіла сама набрати, але злякалася, що виглядатиме нав’язливою. Прийшла з роботи, сіла на кухні й сиділа так, дивлячись у вікно. Дзвінка не було.

І раптом все стало зрозумілим. Він не зателефонує. От якби тоді, в санаторії, вони познайомились і розмовляли, то могли б бути разом і зараз.

А тепер, коли побачив цю фотографію та згадав, як вона не пішла з ним танцювати, відмовивши при всіх… навіщо йому дзвонити їй зараз?

Для неї тепер це стало очевидним, вона навіть не сумнівалася і наказала собі не мати ілюзій.

Він зателефонував у п’ятницю після обіду. – Я сподіваюся, наш договір чинний?

– Який договір? – Запитала вона, розгубившись.

– Я обіцяв запросити тебе в ресторан. Ну ось – запрошую. Як, щодо неділі?

– Сашко, чесно кажучи, трохи розгубилася…

– Ти знову мені відмовиш? Чи чоловік із двома шлюбами за плечима не вселяє довіри? – спитав він, і в голосі чулися жартівливі нотки.

– Ні, не цьому … загалом, я згодна.

– Ну і все, значить у неділю о шостій вечора я біля твого під’їзду.

Щоб не м’яти зачіску, вона не стала накидати каптур. Сіла в машину і подивилася на нього, ніби говорячи: «Ну от і я».

– Привіт, – сказав він, – повернувся і простяг руку на заднє сидіння, подав три троянди. Букет був невеликий, але живі квіти раптом змінили все довкола, ніби нагадали: незабаром весна.

– Дякую, Сашко, так приємно.

– Столик я вже замовив, тож будемо з тобою відпочивати – сьогодні все для нас.

Ближче до восьми з’явилися музиканти. – Тут жива музика, – повідомив він.

– О-оо, як приємно, люблю живу музику, – зраділа Марина.

Коли залунав повільний танець, Олександр розпрямив плечі і звернувся до Марини:
– Сподіваюся цього разу ти мені не відмовиш?

– Навіть не мрій, відмови не буде, доведеться тобі танцювати зі мною весь вечір.

Мамо, ти щось давно не дзвонила. – У голосі Михайла відчувалися неспокійні нотки.

– Чому “давно”? Минулого тижня дзвонила.

– У тебе все гаразд?

– Так, синку, у нас все нормально.

– Чому «у нас»?

– Тому що мама вийшла заміж.

– А чому мовчиш?

– Я не мовчу, от якраз кажу тобі. Тож ми з Олександром Павловичем тепер разом.

У слухавці жодного звуку. Мовчання.

– Михайло, синку, ти не хвилюйся, все добре. І в гості приїжджайте, чекатимемо.

– Мамо, просто несподівано якось… хоч, напевно, правильно… вітаю. У гості поки що не виходить, роботи багато… але ми приїдемо, обов’язково приїдемо… якось.

Вимкнувши телефон, Марина посміхнулася. – Головне, щоб у вас все було добре, а в гості… я не ображаюся, це вже, як вийде. Тепер і я не одна. А не сказала, бо не хотіла наступити вкотре на ті самі граблі…