– Ну, не щастило їй у житті, і все тут! Не щастило

Ну, не щастило їй у житті, і все тут! Не щастило. Діти не влаштовані. Дочка, замість онуків – по барах та дискотекам вештається. Син на жодній роботі не затримується. Та ще й чоловік пішов до молодої.

А на роботі… Про це краще і не згадувати.

Двадцять років бухгалтер в одній фірмі. А тут місце головного бухгалтера звільнилося, тож вона до начальника фірми сходила, а він…

Подивився на неї й зітхнув:

– Досліду у вас, звичайно, – вище даху досвіду, а ось ініціативи… Ну не потягнете!

І пішла вона, засмучена відмовою. Загалом, все не гаразд!

Ось у такому настрої вона йшла додому. Паркування машин було досить далеко. Осінній дощ зарядив, а вона, як ви пані та панове, вже здогадалися, – була без парасольки.

Що ще більше посилило її переконаність у своїй невдачливості. Іти треба було через частину вулиці, та кілька дворів. Промокнеш до нитки, а що робити? Не сидіти ж у машині.

Дорогою була зупинка автобусів, де тупцювали люди під парасольками, видивляючись свій автобус.
Вона зітхнула і вийшла під холодний осінній дощ.

Стислася вся і пішла, намагаючись обминати калюжі. Напевно, саме тому не помітила його.
Великий худий сірий кіт сидів посеред дороги. Він був голодний і промок. Холодний осінній дощ витягував із нього останні сили.

Якби він поїв. Ах, якби він поїв, то, можливо, тоді й зміг би пережити цю холодну негоду, але тепер.
Тепер останні сили залишили його. Лапи стиснула судома, прямо посеред дороги. Іти далі сил не було, та й навіщо?

Та й куди йти? Все одно, кінець один. Чи не краще залишитися тут і дочекатися кінця?

– Ах, щоб тебе! – У серцях вигукнула вона, спіткнувшись об нього.

Майже впала, але зуміла вирівнятися, вступивши у велику калюжу. І тисячі бризок віялом розлетілися на всі боки.

Випроставшись, вона подивилася на причину її майже падіння. Кіт так і сидів на місці. Він навіть не ворухнувся від удару. Просто болісно нявкнув.

– Та що ж це таке? – Зупинилася вона біля кота.

– Ти чого в калюжі сидиш? Чуєш? Чому не тікаєш?

Оксана нахилилася і відчула, як струмені холодної води побігли за комір плаща. Вона зазирнула в його очі й відсахнулася.

Кіт уже нічого не бачив. У нього був порожній, відсутній погляд. І раптом вона зрозуміла, що усі її біди, всі її нещастя, й ламаного гроша не коштували, перед цим відсутнім поглядом кота.

Кота, що вми рає на бруківці, посеред міста повного людей.

– А знаєш що? – Сказала вона. Не спитала, а саме сказала.

А потім просто замовкла. Зняла з себе промоклий вже плащ і нахилившись, підійняла ледве живого кота. Загорнула його та понесла.

Дощ намагався вибити з неї сили, волю до життя та залишки людяності, але. Оксана раптом перестала помічати холодні потоки води, що затікають під її кофтинку.

– Бігом. Швидко, бігом! – І побігла, не обминаючи калюжі.

Перехожі невдоволено оглядалися на дивну жінку. Неслася прямо по калюжах з зім’ятим в руках плащем.

Вдома вона посадила кота у ванну та ввімкнула теплу воду. Потім довго витирала його махровим рушником та сушила феном.

Після цього, нагріла молоко і розтиснувши його зуби, вливала потроху чайною ложечкою.
“Погодувавши” поклала його на диван, на м’яке випране простирадло, та вкрила сухим рушником.

Оксана сіла поряд і почала вмовляти. Розповіла йому все своє невдале життя. Гладила довго його велику і суху голову.

Пояснювала, що не можна так зневірятися. Що жити треба, і є в житті багато хорошого. І є надія на найкраще.

-Звичайно є!

Голосно сказала вона і замовкла. Кіт спав і сопів уві сні. Йому явно було краще.

Вона прислухалася до себе, й не почула тієї жалісливої ​​нотки. Яка давно заважала їй спати ночами.
Вранці Оксана зателефонувала начальнику фірми й замість того, щоб вигадувати різні причини, сказала.

– Ви мене, звичайно вибачте. Але вчора я підібрала на вулиці кота прямо з калюжі, і він захворів.
Температура і він чхає. Мені треба везти його до лікаря. Чи можна я сьогодні запізнюся на роботу?

Тиша в слухавці закінчилася так:

-Тобто ви спізнитесь через кота, знайденого вами вчора в дощ?

-Точно, – викарбувала вона. -Я його не кину. Мені треба з ним до лікаря.

Наступна тиша закінчилася тим, чого вона й не могла чекати.

-Три дні вам вистачить? – Запитав телефон голосом начальника.

Вона, не вірячи самій собі й тому, що почула, подивилася на телефон та відповіла:

-Дякую вам. Досить.

Увечері, коли насидівшись у черзі та відвідавши спеціальну аптеку, вона сиділа та пила чай, задзвонив телефон, який голосом начальника спитав:

– Як кіт?

Оксана похлинулася і відповіла. На цей раз, тиша в слухавці була тривалішою, а потім, збентежений голос начальника почав:

– Ви не подумайте чогось, але справа тут така. У мене зовсім випадково залишилися всі необхідні речі для кота. Чи не міг би я привезти їх вам? Нехай вони хоч вашому коту послужать.

– Цілком випадково? – Здивувалася вона.

– Не телефонна розмова. – Зітхнула слухавка.

За годину начальник намалювався на порозі її квартири, навантажений безліччю речей, які постійно випадали в нього з рук.

Тут було все потрібне, – і будиночок, і перенесення, і миски для харчування, і лоток для наповнювача, сам наповнювач, і харчування.

Він тричі ходив по дощу від машини до її дверей, щоб принести все це і звичайно ж промок до нитки.

А потім вони сиділи за столом і пили гарячий чай з печивом, і він розповідав їй. Про те, як дружина з донькою пішла від нього до іншого.

– Просто залишила записку і все. – Зітхнув начальник, що сидів у її теплому халаті.

Його промоклі речі були розвішані та сушилися під тепловентилятором.

– І кота мого забрала, – додав він. -Це все мені тепер ні до чого.

Вона хотіла розповісти йому свою історію, але чомусь сказала лише одне:

– Я теж уже давно у розлученні.

Він глянув на неї й нічого не відповів. Помовчав, відпив теплого чаю і сказав:

– Схоже, ми невдачливі обидва.

І вони чомусь засміялися. А потім, якось само собою так вийшло, що вони поцілувалися і не будемо, пані та панове, підглядати за ними. Не красиво це, право слово.

А кіт на дивані дивився на дивну жінку, яка врятувала йому життя і на не менш дивного чоловіка, що приніс стільки цікавих речей для нього, і тихенько муркотів.

Йому було добре. Він відчував, що був удома, що його не скривдять.

Це розповідь про двох невдачливих, яким раптом пощастило. І хто знає, де на нас чекає везіння і від чого воно залежить?

Може, від того, що ви не пройдете повз котика, чи песика?

Може, від бажання допомогти тому кому гірше ніж вам?

А може просто від того, що сьогодні дощ, а вам по барабану?

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!