– Ну от, здрастуйте-будь ласка… – закотив очі чоловік. – Тридцять два роки разом прожили, а ти мене допитуєш, як слідчий! Я сказав, що гроші цілі, будуть до терміну! Усе, закрили тему

Лазня стояла в дальньому кутку ділянки за яблунями, майже впритул до паркану. Це було звичайною справою: у сусідів лазня, і в них лазня, а між ділянками тільки штахетник та зарості малини.

Люда парилася по суботах, ближче до вечора.

Цієї суботи вона вийшла з парильні раніше звичайного. З рушником, закрученим на голові, вона пішла до хати. Але почула голоси та зупинилася. Біля малинника стояв чоловік Сергій і розмовляв із Риммою, сусідкою.

Він стояв спиною до лазні і не бачив, що Люда вже вийшла.

– Ти казала, у жовтні… – глухо говорив Сергій.

– Ну не виходить поки що. Але ти не хвилюйся, ти ж мене знаєш. Ти, головне, стій на своєму, – відповідала Римма, – кажи, що, мовляв, гроші так і лежать на вкладі, але зняти їх поки що не можна.

– А до Нового року отримаєш прибуток, Валерка намагатиметься. Почне Людмила про внесок цей самий, іпотечний говорити, а ти стій на своєму: гроші в банку, зняти поки що не можна.

Кущі надійно ховали Люду від погляду сусідки, і вона вирішила залишитися і послухати далі.

– Так до п’ятнадцятого треба внести, – зітхнув Сергій. – Вона в’їдлива, почне копати…

– А ти не здавайся. Зрештою, ти глава сім’ї, чи ні?! Валера, говорю ж, до Нового року обов’язково з тобою розрахується. Ти з Людою, головне, питання виріши.

Люда потихеньку відступила до хати. Вона вже зрозуміла, що до чого.

Йшлося майже про дев’ятсот тисяч, які вони з чоловіком накопичували, щоб їхній син Кирило, який зібрався одружитися, вніс перший внесок за квартиру. Він уже придивився двокімнатну квартиру в новобудові.

Гроші й справді лежали на вкладі, чоловік, за його словами, віддав їх під добрий відсоток. Однак внесок за квартиру треба було віддати до середини жовтня, інакше броня злітала.

Але тепер виходить що ж… А грошей, виходить, уже немає на рахунку? З випадково підслуханої розмови виходило, що Сергій віддав їх Валері, сину Римми…

– Ну як так? – розчарувалася жінка.

Про витівки Валерки на їхній вулиці знали всі. То він шиномонтаж відчинить, то будматеріалами торгувати візьметься. І щоразу прогоряє та залазить у борги.

Ось і ці гроші, напевно, пішли на якусь його «справу». А тепер Сергій із Риммою стояли біля паркану і обговорювали, яку казку придумати для Люди, щоб вона сиділа тихо і чекала на свої гроші до Нового року.

Тих грошей, яких уже не було… Тільки, як же Сергій їх віддав?

Люда обурювалася. Втім, вона давно навчилася однієї простої речі: якщо тебе тримають за простушку, найкраще підіграти. А потім притягти брехунів до відповідальності.

За вечерею вона, як ні в чому не бувало, уточнила у чоловіка.

– Сергію, а гроші наші… Ну, які для Кирила, – почала вона, – там уже скільки у нас? А то Кирило тут дзвонив нещодавно, скоро вносити йому треба буде.

– Гроші на вкладі ще, – не моргнувши  оком промовив Сергій, – говорили ж уже неодноразово. А що?

– Та нічого, я так…

– Слухай, не лізь ти в це, – насупився чоловік.

– Так я й не лізу, – знизала плечима Люда. – Просто син питає.

– Скажи синові, що все під контролем.

Ось і вся розмова. Люда пригадала, що Римма, забігаючи до них то за одним, то за іншим, а то й просто так, любила повторювати: гроші нині краще вкладати в справу.

– Банк сьогодні є, а завтра немає, – впевнено казала вона, – лусне банк, і все, плакали наші грошики.

– Та з чого б банку луснути? – дивувалася Людмила.

– Як із чого? Ти що, новини не дивишся? Та часто-густо вкладники плачуть, гроші зняти не можуть через те, що банки лихоманить…

Люда переклала тоді розмову на інше.

Після вечері вона перевірила спільний рахунок. Він був порожній. І зняття всієї суми відбулося нещодавно. Тільки, як це вона прогледіла? Втім, щодня їй приходило стільки сповіщень, у тому числі й спамних, що вона могла й прогледіти.

Про те, що вона знає, що гроші спливли, Люда чоловікові говорити не стала. Але одного вечора знову поцікавилася, що там і як.

Сергій відклав телефон та окинув її важким поглядом.

– Я не зрозумів. Ти мені не довіряєш, чи що?

– Я…

– Ну от, здрастуйте-будь ласка… – закотив він очі. – Тридцять два роки разом прожили, а ти мене допитуєш, як слідчий. Я сказав: гроші цілі, будуть до терміну! Усе, закрили тему!

– Я просто хочу спокійно спати, Сергію.

– Так спи! Не жіноча це справа, у відсотки лізти. Я що собі, ворог?

Він підвівся і вийшов надвір диміти, а Люда залишилася за столом. Ось він весь її чоловік. Спійманий, бреше, а ще й ображається, ніби то вона в чомусь винна. І злитися почав, чого раніше за ним не було.

Зляться зазвичай ті, хто відчуває свою провину.

Через кілька днів забудовник надіслав Кирилу нагадування, внесок до п’ятнадцятого, інакше квартиру знімають з броні і віддають іншим. Кирило занервував, почав дзвонити батькові. Потім зателефонував матері.

– Мамо, що відбувається? – почав він.

– А що таке?

– Та тато щось там темнить, – роздратовано озвався син.

– Тато? Темнить?

– Уяви собі! То каже, що банк тягне із закриттям вкладу. То каже, що ось-ось все буде, треба потерпіти.

Люда розгубилася. Їй хотілося заспокоїти сина, та як? Сказати, що батько віддав гроші ненадійному сусідові під невідомо яку справу і тепер чекає, що вона вигорить?!

– Мамо… – серйозно промовив Кирило. – А гроші точно на місці? Може, він їх зняв та програв? А нам із тобою локшину на вуха вішає?

– Та бог із тобою, Кирило… – пробурмотіла Люда. – Як ти можеш так про батька?

– Та я й сам не знаю, що думати, – зітхнув син, – але віри йому з кожним днем ​​дедалі менше.

Вони ще трохи поговорили і почали прощатись.

Зрештою, Люда вирішила діяти. Вона запросила до себе на недільний обід сина та сусідку Римму. Обід йшов тихо-мирно, доки не дійшли до головного. В якийсь момент Кирило поцікавився:

– Тату, ти вже вибач, що я ось так, по-діловому на сімейному обіді. Але… Внесок п’ятнадцятого. Вже незабаром зовсім.

Сергій насупився, стиснув щелепи.

– Гроші де, тату? – продовжив Кирило. – Ти мене вже котрий день сніданками годуєш. Але, якщо я втрачу квартиру…

Він не договорив і похитав головою.

– Та ну що ти, сину, – промовив Сергій, – нормально все з грошима. Вони в надійному банку, під добрий відсоток.

– У якому банку, тату? – перервав його Кирило. – Дай хоч угоду глянути, чи що…

Сергій розгубився і глянув на Римму. А та вже добряче хильнула. Її завжди швидко розвозило, навіть від склянки пінного.

– Та що ти до батька причепився, Кирюхо? – Почала вона. – Лежать гроші у порядних людей, під розписку взяли, скоро віддадуть.

– У порядних людей? – здивувався Кирило і знову глянув на батька. – Значить, вони не в банку?

Сергій мовчав. А що йому було казати? Людина, на допомогу якої він сподівався, сама ж його і втопила.

– Ти що, комусь у борг дав, тату? – допитувався Кирило. – Раз про розписку мова зайшла…

І Сергій не витримав:

– Та до чого тут я?! Це все Римма! Вона мене вмовила, Валера, мовляв, розкрутиться, справа вірна! Я ж тобі допомогти хотів!

– Я тебе не змушувала, – знизала плечима сусідка, – я просто запропонувала, ти сам загорівся.

– То ти казала, що все буде швидко! Спочатку говорила про жовтень, потім до Нового року треба чекати… Де мої гроші? – заволав він, гупнувши по столу кулаком.

– Та звідки я знаю! – В тон йому відгукнулася Римма. – Вони у Валери!

– А де Валера?

– Та не знаю я! Не знаю!

Стали дзвонити Валері. Очікувано абонент був поза зоною дії… Усі похмуро замовкли.

І тут слово взяла Люда.

– Значить, так, – почала вона. – Наші спільні гроші, вісімсот дев’яносто тисяч, наш тато віддав Валерію. Тепер їх нема!

Сергій спохмурнів і відсунув тарілку.

– І ось що я пропоную, – продовжила Люда, – якщо така справа, доведеться тобі, Сергію Павловичу, продавати машину…

– Машину… продати? – смикнувся Сергій.

– І гараж, – суворо подивилася на нього Люда, – і гроші всі до гривні віддаси синові. А з Валерою знайся сам! Хочеш – в суд на нього подавай, хочеш – колекторів на нього напускай. Це вже не моя турбота і не сина.

Сергій опустив голову. Люда повернулася до Римми.

– До моєї огорожі більше не підходь і до хати не заходь, – сухо промовила вона. – Все зрозуміло?

Римма промовчала.

Сергій дійсно дав оголошення про продаж машини та гаражу. Люда контролювала це питання, а чоловік ображався.

Ще сильніше він образився, коли Люда завела собі окремий рахунок. Але їй було якось все одно на його образи, а з окремим рахунком спокійніше. Бо… ну, мало що.

А Валера, до речі, так і не з’явився. І тепер Сергій готується до суду. Ну, ну! Воно так і буває, якщо замість голови думають… іншим місцем…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!