– Ну, привіт, господарю!  Я бачу, ти не думаєш за розум братися! Скоро в будці Шаріка чистіше буде, ніж у тебе в хаті. Ти що, зовсім опустив руки? – Чи ти забув, що до сорока днів господиня вдома живе, тільки ти її не бачиш, а її душа поруч з тобою

Баба Марія, подоївши корову, попивши парного молока, одразу ж лягала спати. Не любила вона темний час доби. А вставала вона ні світло, ні зоря, о четвертій.

На початку п’ятої вже дим з труби розстилався по даху будинку, або вгору здіймався змійкою, все залежало від погоди. О шостій вона вже з тарілкою млинців стояла на порозі будинку сусідки баби Люби й барабанила ногою у двері.

Господиня з радістю запрошувала пройти в будинок, але все ж таки не забувала за звичкою побурчати:

– Що стоїш тарабаниш, проходь, чай закипів. Я ще й грубку не починала топити. Дрова приготувала, залишилося сірником чиркнути, але спочатку попиймо чайку. Знала, що припрешся зрання, заварила чай.

Чаювали не поспішаючи, бо баба Люба крім курей нічого не тримала і поспішати їй годувати худобу не треба було.

– Які в тебе млинці смачні! Я життя прожила, а таких жодного разу не спекла.

Сусідка скаржилася то на безсоння, то на дітей, які приїжджали дуже рідко, то на курей, які погано несли яйця, то на погоду, то на собаку Федора.

Марія, втомившись слухати скиглення, без зла говорила:

– Люба, не правильно тобі батьки дали ім’я. Ти нікого не любиш, все не те, все в тебе не так. Ти не ображайся на життя, а радуйся, що живеш і нікому не докучаєш.

Люба відразу починала виправдовуватися:

– Так я так, просто.

Прийшовши від неї додому, Іванівна починала чекати на дзвінки від дітей. Вони дзвонили щоранку в один і той самий час. Відповідь дітям була теж одна і та сама:

– Дякую тобі, дякую моя ластівко, що не забуваєш мене, що дзвониш і приїжджаєш не на моє прохання, а на поклик свого серця.

В обід баба Марія, наливаючи наваристого борщу, себе тут же гальмувала:

– Стривай, а Федір голодний, напевно. Сорок днів скоро буде, як Зою свою поховав, а все тужить, як його пес. Я сама завжди встигну поїсти, а в час обіду, треба його нагодувати.

Швидко наливала в термос, у фольгу загортала котлети і йшла до сусіда.

Якось незатишно стало в його будинку після відходу господині: половики зім’яті, на столі скатертина брудна, постіль незаправлена. Але що збивало з ніг, то це запах тютюну.

Тепер Федір димів лише вдома. Став дозволяти ночувати у себе собаці. І сьогодні, коли прийшла баба Марія з харчами, то її в хаті зустрічав пес, мотиляючи хвостом.

– Ну, привіт, господар!  Я бачу, ти не думаєш за розум братися! Скоро в будці Шаріка чистіше буде, ніж у тебе в хаті. Ти що, зовсім опустив руки?

– Чи ти забув, що до сорока днів господиня вдома живе, тільки ти її не бачиш, а її душа поруч з тобою? Але вона не може навіть ні до чого доторкнутися, тут дихати навіть нема чим.

– Ось, Зою, подивися на свого недолугого, продимів увесь будинок, завалив усю кухню посудом брудним, а на твої половики чхати хотів!

– Шарік з брудними лапами по дивані бігає, на крісло норовить стрибнути. Гаразд, приберемо потім хату, а поки, Федір, сідай за стіл, годуватиму тебе.

– Скільки не їв борщу, а от краще твого не куштував, скажи секрет. А котлети просто в роті тануть, – Федір трапезував і від душі дякував сусідці.

Баба Марія приходила додому вже після третьої години дня. Поїсть, вип’є молока і приступає до своїх справ. Надвечір вона дуже втомлювалася і, впоравшись із господарством, лягала спати.

Вона дуже переживала за Федора. Його дружина була для неї справжньою подругою, якій можна було довіритись, обговорити, разом порадіти та пожуритись.

Пес, за життя господині, вранці підходив в один і той же час до двору і чекав, коли господиня подоїть кіз і дасть йому молока. Вона, пестячи собаку, ділилася з ним своїми проблемами зі здоров’ям.

– Щось тисне в мене серце. Та була я в лікаря! Говорять, що опер ація потрібна. А я вже думаю, що скільки Бог відвів, стільки й добре. Ти дивися, мого Федора не ображай, вночі без діла не вий, не гавкай.

– Кіз дід одразу продасть, тож молока не чекай. І подругу мою не ображай, вона ж не любить вашу породу, каже, що я недолуга, привчила тебе до молока, що ти скоро в будку не влізеш.

– Ну ти після мене не нахабній, лапи у тебе завжди брудні, а дід мій і без тебе до чистоти не дуже любитель.

– Він, бувало, повз сіни, прямо у хату на лавку сяде і починає роззуватися. Бруд із чобіт летить, а він тільки виправдовується: “Я думав, вони чисті”.

– Так що удвох швидко будинок на будку перетворите.

Шарік слухав уважно і все розумів. Він дивився на господарку відданими очима, своїм язиком облизував її руки, цілився поцілувати в обличчя.

А невдовзі від серцевого нападу баби Зої не стало. Втративши подругу, Марія дедалі більше почала розмовляти з собою. Вона уявляла, що Зоя її чує, і виражала весь біль, увесь жаль уголос.

Однак, як і раніше, коли приходила до Федора, собаку лаяла і виганяла з хати, могла на нього махнути віником.

Господарю також діставалося за компанію. Почувши кроки зненавидженої сусідки, Шарік намагався сховатися, або прикинутися сплячим.

Діти Федора давно розлетілися хто куди й відвідували батька дуже рідко. Невістки були міськими, не любили село, а два зяті були сільськими й завжди норовили поїхати до своїх батьків, які теж потребував допомоги.

А міські невістки, якщо й приїжджали, то краще б не приїжджали. Одного разу баба Марія прийшла і побачила таку картину: Федір лежав на дивані й розмовляв із псом, а як господар замовкав, починав скиглити у відповідь.

Щойно Федір починав говорити, Шарік замовк і починав лизати господареві руку. І так по черзі, то один скиглив, то інший. Побачивши бабу Марію, пес ховався під диван. Федір зізнався, що йому погано і тілесно, і душевно:

– Хотів навіть хильнути, а Шарік побачив пляшку, як гавкне, як загавкає, наче не дозволяє. А потім мені руку облизав і ліг поруч із диваном, а сам дивиться так, ніби мене просить прилягти.

– Ось бачиш який у мене пес, а ти його ганяєш, як кішка мишку. Ось учора ковдра з мене впала на підлогу. Чую, Шарік порпається, пихкає. А він узяв її в зуби й хоче мене вкрити. Я мало не заплакав від розчулення.

Баба Марія все краще й краще ставилася до пса, все підгодовувала його, хоча за чистоту потрапляло йому з господарем, як і раніше, чимало.

Але варто їй не прийти до Федора, то собака починала нудьгувати. Тоді Федір сам ішов провідати сусідку, а пес біг попереду.

Якось забувся і зайшов на веранду, але відразу зрозумів, що на таких килимках йому не місце. Така чистота йому була не до душі, дуже від неї мерехтіло в очах, і він швидко сховався під веранду.

Баба Марія відвідувала багатьох людей похилого віку. Її всі дуже любили, дякували та бажали здоров’я. За очі її звали “рятівниця”. І справді, від її турботи та уваги на душі ставало світліше, тепліше.

Федір завжди дивувався на швидкий, легкий крок сусідки. Ще ранок, а вона вже побувала у Любки, Насті. Носиться з тарілками, з частуванням.

Йому тільки було прикро за пса, адже вона його завжди лаяла і ніколи не хвалила. Пес це розумів і намагався на її очі зайвий раз не траплятися.

Федір бачив, що пес відчуває, коли йому погано, сумно, і готовий послужити господареві у всьому і завжди. І навіть бачачи нелюбов баби Марії, намагався не озлоблятися, а догодити.

Багато хто заздрив її здоров’ю. Начебто теж за спиною багато прожито, багато пережито, але звідки вона черпає стільки енергії, щоб так рано вставати, багато дбати й ніколи не сумувати.

А насправді у баби Марії також був букет недуг, тільки вона міркувала так:

– Якщо дозволити сісти на плечі поганому настрою, хворобам, то незабаром вони зігнуть спину, а потім поставлять на коліна, і встати тоді буде не можливо.

– А коли бігаєш, постійно їх струшуєш з себе, не даєш, не даєш зручно вмоститися, тікаєш від недугів. Чому ж не допомогти тим, у кого не вистачає сил втекти від проклятих недуг?

Дід Федір, як завжди, дозволив погосподарювати псові вдома. З ним поговорив, приголубив його, як раптом відчув нездужання, різко запаморочилася голова. Він тільки встиг відчинити двері, як упав на підлогу.

Собака заскиглив і почав облизувати його обличчя. Потім постояв в роздумах і рвонув до баби Марії. Було рано, пес довго біля будинку гавкав, потім швидко побіг до баби Люби.

Забіг на ґанок і лапами почав шкрябати двері. Потім підбіг до вікон, де горіло світло, і загавкав так, що господиня і баба Марія, що прийшла до неї, одразу зрозуміли, що пес хоче щось сказати, що він кличе на допомогу.

Лікарі сказали, що вчасно викликали швидку, що допомога врятувала дідуся і що призначене лікування поставить його на ноги.

Баба Марія після того, що трапилося, прийшла в хату Федора, присіла на лаву і тихо почала ділитися із Зоєю:

– Вибач подруго, мало не проґавила Федора. Господи! Я ж не подякувала рятівнику! Де ж він? Мабуть, від мене сховався.

Вона почала шукати його, а того ніде не було. Знайшла у саду. Він лежав біля лави, де вони з господарем сиділи та милувалися садом, слухали спів птахів.

Він уткнув морду в кепку господаря, яку той забув на лаві, і скиглив. Бабуся присіла на лаву і покликала пса.

Спочатку довго жаліла, вибачалася за те, що раніше ганяла, штовхала, лаяла, а потім, нахилившись до морди, крізь сльози промовила:

– Ти ж такий відданий, вірний, господаря врятував. Адже він тільки з тобою ділиться своїм болем, тобі довіряє, тільки ти його розумієш. Дякую тобі. Ходімо до мене, я тебе погодую.

Баба Марія повільно йшла додому, а за нею плівся пониклий пес. Біля ґанку він зупинився і зібрався за звичкою сховатись під веранду.

– Ти куди пішов? Пішли до хати, я тобі й килимок постелю, і миску нову виділю. З тобою мені поговорити треба, смачненьким поділюся.

Шарік повільно переступив поріг і ошалів від чистоти, від затишку, від запаху котлет, і якби міг говорити, то сказав би:

– Дякую тобі за гостинність. Але мені в діда спокійніше. Я, звичайно, поїм, але господаря буду вдома чекати. Я не бездомний собака, щоб по людях вештатися.

Шарік поїв, облизав руку господині на знак вдячності й пішов до дверей. Господиня все говорила і говорила, вголос міркувала. А Шарік був радий тому, що нарешті сусідка стала, як собака, така ж добра, ласкава, ніжна, віддана.

– Ось прийде мій господар додому, – думав він, – і заживемо в добрі та злагоді. Швидше б свого Ілліча зустріти у здоров’ї та зі своїх лап нікуди не відпускати!

Твори про братів наших менших завжди викликають в мене розчулення за їх вірність та відданість! Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!