– Ну що, Раїсо Микитівно, я ж тобі казала, прилаштуємо твоїх кошенят! – Хитро підморгнула ворожка

– Тітка – вогонь! Наскрізь тебе бачить. Вона минулого року одній дівчинці, Маринці, ти її не знаєш, випустилася вже, нагадала, що й трьох місяців не пройде, як Маринка буде при надії та вийде заміж.

– Маринка тоді посміялася, адже вона навіть не зустрічалася ні з ким. Через тиждень познайомилася з Пашкою, і так швидко все закрутилося, загалом, термін у Маринки за місяць. Одружилися, звісно, – захоплено розповідала Лєра.

– Ага. А мені сказала, що Клим – не моя доля. Я вірити не хотіла, як у нас із ним усе добре було. І на тобі! Ви й самі знаєте, що трапилося. Бабій!

– Друга однокурсниця спохмурніла, згадуючи свою історію. – Ну нічого, вона мені сказала, що я заміж вийду дуже вдало, чоловік у мене буде з високою посадою. Зачекаємо, – задоволено хихикнула вона.

Марія слухала і думала: може, і їй сходити? Може, і їй ворожка хорошого чоловіка наворожить, чи хлопця хоч би спершу? А якщо ні? Марії вже двадцять три, а стосунків у неї ще ніколи не було.

У деяких дівчат он уже по два-три романи було, а у Маші жодного. Ні, два-три романи Маша не хотіла, хотіла один, щоб на все життя. Щоб кохання з першого погляду, а потім разом і назавжди.

Але дівчата з неї сміялися, казали, що так уже не буває, минуле століття якесь. А Марія все одно у душі вірила, що зустріне такого. Тому, коли Єгор із паралельного потоку запросив її в кіно, відмовилася.

– Недолуга, – сказали однокурсниці. – Половина інституту по ньому сохне, а ти ніс вернеш.

– Так і він уже половину інституту в кіно перетягав – подумала Маша. Ні, такий їй ні до чого. Та й не тремтіло її серце при погляді на Єгора.

Сьогодні Марія таки наважилася піти до ворожки. Але вже три хвилини її рішучості не вистачало, щоб подзвонити у двері.

– Ну і довго ти там стоятимеш? Заходь! – Почула Маша голос із глибини квартири. Вона здригнулася і взялася за ручку.

– Проходь, не роззувайся, – скомандував голос уже трохи тихіше. Маша пройшла коридором і опинилася в дуже світлій затишній кухні.

За столом сиділа велика жінка років шістдесяти, на вікні поруч лежав досить великий рудий кіт. Дві пари очей уважно дивилися на Марію.

– Здрастуйте, – привіталася вона, розгублено оглядаючись на всі боки.

– Інакше уявляла житло ворожки? – розсміялася жінка грудним глибоким сміхом.

– Якщо чесно, так, – зізналася Маша.

– Середньовіччя давно кануло в Літу. Сучасні відьми, чаклуни, провидиці та інші, живуть у цілком комфортних умовах, – пояснила жінка.

– Мене можеш називати Маєю Едуардівною. Сідай і розповідай, що тебе привело до мене, Маріє? – розмірено промовила ворожка, уважно дивлячись на неї.

– Звідки ви знаєте, як мене звуть? – здивувалася дівчина. Мая Едуардівна лише усміхнулася у відповідь. – Розумієте, я одна… і хотіла б дізнатися, коли буду не одна? – Марія не знала, як поставити запитання.

– Ну, так вже й одна? А сусідка по квартирі? А мама з татом та молодшим братом в іншому місті? – хмикнула ворожка. Маша знову здивувалася, і від подиву помовчала кілька хвилин.

– Добре. Я хочу дізнатися, коли я зустріну своє кохання? – Випалила вона, а потім додала. – Якщо, взагалі, зустріну…

– А яке кохання ти хочеш? – уточнила Мая.

– Таке, щоб раз – і на все життя, – мрійливо відповіла Маша.

– Зустрінеш. Незабаром, – відповіла Мая Едуардівна і подивилася на рудого кота. Кіт нявкнув і примружив очі.

– А детальніше можна? – Маша почала перебирати пальцями від хвилювання.

– Алергія на шерсть є? – запитала вона замість відповіді.

– Ні. – Негативно замотала головою Марія.

Ворожка кивнула, взяла зі столу молоток, для відбивання м’яса, який Маша до цього не помітила, і постукала по батареї. Маша здригнулася.

Мая Едуардівна зачекала кілька секунд і знову постукала, пробурчавши під ніс: «Та де ти там?»

Маша подумала, що все це виглядає дуже дивно, незрозуміло і навіть страшно, і хотіла вже встати, щоб піти.

Але тут пролунав глухий звук, а по батареї явно постукали з нижнього поверху. Мая Едуардівна кивнула і знову звернула увагу на Марію.

– Сьогодні зустрінеш. Близько двадцятої години. Тільки є одна умова. Перш ніж отримати любов, ти маєш її подарувати.

Маша не вірила своїм вухам: сьогодні?

– Подарувати? – Як заворожена перепитала Маша.

– Подарувати, – підтвердила Мая. – Дорогою додому зустрінеш того, кому, так само як тобі, потрібна любов і турбота.

– Якщо не пройдеш повз, то сьогодні зустрінеш своє справжнє кохання, одне і на все життя. Все, як ти хотіла, – запевнила ворожка.

Голос її звучав таємниче і водночас урочисто. Марія завмерла, дивлячись на Маю Едуардівну округлими очима.

– Кошеня тобі треба завести, – додала вона за хвилину зовсім буденним голосом і знову подивилася на кота. Кіт нявкнув у відповідь.

– У мене квартирна господарка Ольга Павлівна дуже сувора. Не можна. Сьогодні якраз за квартплатою прийде. – Думаючи зовсім про інше, відповіла Маша.

– Не прийде вона сьогодні. – Тоном, який не терпить заперечень, сказала Мая Едуардівна. – Ну вже йди. – Попрощалася вона.

Марія, перебуваючи в тій же задумі, на автоматі встала і вийшла в під’їзд. Тут вона знову завмерла. “Сьогодні, в районі двадцятої години” – крутилося у неї в голові.

Дихання збивалося від хвилювання, серце калатало прискорено і захоплено. Так Маша стояла кілька хвилин, потім схаменулась і почала спускатися.

З під’їзду вона вийшла все ще розсіяною, тому мало не наступила на щось темне, що виділялося на припорошеному снігом асфальті.

Марія відсмикнула ногу, і мало не впавши, і сердито подивилася на сіру грудку. Грудка пискнула і глянула на Марію жалісливими зеленими очима.

– Бідолаха. Такий крихітний. Ти ж замерзнеш. – Маша озирнулася навколо у пошуках мами кішки, чи господарів кошеняти, але двір був порожній.

– Що ж робити? – Марія занервувала. Кошеня було шкода, до того ж котів Маша любила, вдома у батьків була біла пухнаста кішка Соня. Але ж, орендована квартира, сувора господиня.

Маша потерла перенісся. Кошеня тим часом ткнулося головою в її черевик і знову пискнуло. Як із туману випливали уривки фраз:

– Зустрінеш того, кому потрібна любов і турбота. – Сьогодні, в районі двадцятої години. – Квартирна господиня не прийде.

Кошеня знову нявкнуло.

– Ходімо, малюк, – схаменулась Марія і сунула змерзлу грудочку за пазуху.

Маша не бачила, що за цією сценою із вікна під’їзду спостерігають.

– Ну що, Раїсо Микитівно, я ж тобі казала, прилаштуємо. – До жінки, яка спостерігала за Марією з вікна, підійшла Мая Едуардівна.

– Останній, Мая. Ледве встигла надвір винести, швидко ви цього разу закінчили, – відгукнулася сусідка Маї з другого поверху.

– А я стукаю, стукаю по батареї, ми ж домовились! – Почала обурюватись Мая.

– Пилососила, не одразу почула. Головне, що встигли, – відмахнулася Раїса Микитівна. – Що ти їй такого сказала, щоб вона кошеня підібрала?

– Сказала, що кохання всього свого життя зустріне. Щиро кажучи, вона б і так зустріла, просто дивлюся, дівчинка хороша, добра, тварин любить.

– Ми ж з тобою так і планували, що тільки в добрі руки кошенят прилаштуємо. – Пояснила Мая Едуардівна.

– Прилаштували, дякувати Богу. Але ти вже простеж, щоб твій Барон більше до нас не тинявся, – суворо сказала Раїса Микитівна.

– Це ти за своєю Муською стеж, – огризнулася Мая. Пару хвилин сусідки сперечалися, хто винний у тому, що Муська Раїси Микитівні привела кошенят від Барона Маї Едуардівни.

– Ходімо, чаю поп’ємо, – несподівано змінила тему Мая.

– Ходімо, – погодилася Раїса Микитівна. – Ти скажи, завтра похолодання чи потепління? Коліна щось цілий день ломить, – запитала вона, поки підіймалися до квартири.

– Звідки мені знати, я ж ворожка, а не синоптик, – розсміялася Мая.

– Маріє, ти чого! Нас же виженуть. – Тим часом сусідка Марії по квартирі, уперши руки в боки, дивилася на сіру грудку, яка жадібно лизькала молоко з блюдця.

– Якось викрутимося, – винувато знизала плечима Марія. Сусідка закотила очі й пішла до кімнати.

– Їж, їж, мій хороший, – Марія ласкаво погладила м’яку вовну. – Як же мені тебе назвати? – задумалася вона. А потім подивилася на годинник і додала, – обдурила мене ворожка.

– Де ж я любов свою зустріну, якщо сьогодні й з дому не вийду? – Було вже п’ять хвилин на дев’яту. – Та й взагалі, якась вона дивна, ні карт, ні кавової гущі, ні кришталевої кулі. – Міркувала Маша.

– Зате ти тепер є. – Вона ще раз погладила кошеня. Тут у двері подзвонили, – господарка, за грошима, – здригнулася Маша.

– Так, давай ось сюди, трохи тут посидь, не бійся, я скоро, – Маша квапливо, але акуратно сховала кошеня в шафу в передпокої й відчинила двері.

– Здрастуйте! Мене Ігор звуть, я син Ольги Павлівни. Вона сьогодні не змогла прийти, – представився молодий чоловік, який стояв на порозі, і посміхався.

– Проходьте, – відступила вона, пропускаючи Ігоря до квартири.

Ольга Павлівна зазвичай прискіпливо оглядала свої володіння, контролюючи, щоб квартира залишалася у своєму первісному стані.

Ігор же лише миттю глянув у кімнату. Маша простягла приготовлені гроші. Ігор, не перераховуючи, засунув їх у кишеню.

– Дякую, я піду, – сказав він, але чомусь нікуди не пішов, а зам’явся на порозі. – Ой, а це хто? – Шафа відчинилася, і з неї визирнула сіра котяча мордочка.

– Це … – Тепер зам’ялася Марія. Відступати не було куди й вона, взявши на руки кошеня, почала пояснення. – Розумієте, на вулиці холодно, а він там зовсім один…

– Гарний який, – перервав її Ігор і потягнувся, щоб погладити сірі вуха. Натомість рука його торкнулася руки Марії. Вона почервоніла і той самий трепет серця. Ігор усміхнувся.

– Хочете чаю? – Запитала Маша.

– Хочу, – відповів Ігор.

Сірого кошеня Марія назвала Майчик, попри те, що його було знайдено взимку. Це на честь Маї Едуардівни – Марії так захотілося.

Майчик і досі, вже чотирнадцять років, живе в сім’ї Марії, Ігоря та їхніх двох синів, оточений любов’ю та турботою. Ну, а як інакше? У цій сім’ї кохання панує для всіх.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.