– Ну, як там твоя нова невістка? – Запитала Люба, дістаючи насіння. – Ой, не питай, – зітхнула Віра Павлівна. – Юля ця – покарання Господнє

Ключ насилу обернувся в замку – двері нарешті відчинилися. Олена зробила крок через поріг, струшуючи з чобіт мокрий сніг. З кухні вже долинали голоси.

– …ну ти подивися, яка гарна дівчинка! – голос Віри Павлівни, свекрухи, брязкотів неприємно і солодко. – Юля, бери ще тістечко. Я спеціально у кондитерській замовляла. “Наполеон” справжній, не те що в магазині.

– Ой, Віро Павлівно, ви мене загодуєте, – заспівала у відповідь незнайома дівчина. – Я потім у джинси не влізу.

Олена завмерла біля вішалки. Крізь щілину у кухонних дверях вона бачила спину чоловіка. Ігор сидів, відкинувшись на спинку стільця, і крутив у пальцях запальничку.

Навпроти нього – дівчина років двадцяти п’яти в фіолетовій обтислій сукні. Надто яскравій для чаювання в чужій квартирі.

– Ігор у нас серйозний чоловік, – продовжувала свекруха. – А головне – добрий. Одружився по молодості з першою зустрічною. Думали, вдячною буде. А вона…

– У сенсі «з першою зустрічною»? – перебила Юля, жуючи тістечко. – А де вона зараз?

– Та тут же у передпокої стоїть і підслуховує, – раптом голосно сказала Віра Павлівна, не повертаючи голови.

Олена здригнулася. Двері відчинилися. Свекруха стояла, уперши руки в боки, і посміхалася тією особливою усмішкою, від якої в Олени завжди холонули долоні.

– А ми Юлю запросили. Ти ж не проти? Дочка моєї подруги. Біолог. Науковий співробітник, між іншим. Не те, що деякі – меблями торгують.

– Я не торгую, я керую відділом, – тихо сказала Олена.

– Ой та яка різниця, – відмахнулася Віра Павлівна. – Чай будеш? Чи тобі ще підлогу мити?

Ігор не підняв голови. Він дивився у вікно на сірий вечірній двір. Олена перевела погляд на Юлю. Та відверто розглядала її з ніг до голови, посміхаючись куточком губ.

– Приємно познайомитись, – солодко сказала гостя. – Віра Павлівна стільки про вас розповідала. Я думала, ви… ну, старше.

Олена пропустила закид. Вона глянула на чоловіка.

– Ігорю! Твоя мама сидить на нашій кухні та підбирає мені заміну! Ти хоч щось скажеш?

Чоловік повільно обернувся. В його очах не було ні сорому, ні агресії. Лише глуха втома.

– Скажу. Ти завжди незадоволена. Мама людину у гості покликала. Що ти починаєш?

– Я починаю? – голос Олени здригнувся. – Вісім років! Вісім років я терплю, коли мене називають «приїхала з селища». Коли ти не захищаєш мене жодного разу. Коли твоя мати…

– Моя мати дала нам квартиру! – раптом вибухнув Ігор, схоплюючись. Стілець впав на підлогу. – Ти забула? Це її житло! Ти тут ніхто! Прийшла з одним пакетом, народила дитину й сіла на все готове!

– Сіла? – Олена зробила крок вперед. – Я прийшла з дипломом! З роботою! Я приносила гроші у цей будинок. Куди вони йшли? На масажі твоїй матері? На путівки? А синові на куртку ти відмовився дати, бо «мамі потрібніше»?

Віра Павлівна стала між ними, як між боксерами.

– Досить ганьбитися! Збирай речі. Іллюша залишиться тут. У нього є батько, бабуся. А ти йди туди, звідки прийшла.

– Іллюша мій син! – Олена говорила вже спокійно, тому що всередині все стислося в холодну грудку. – І я його забираю!

– Спробуй, – усміхнувся Ігор. – Суд покаже тобі. У тебе навіть власної квартири немає.

– Є, – Олена витягла з кишені ключі. Маленькі, на синьому брелоку. – Орендую. Давно дивилася оголошення. Знайшла минулого тижня. Просто чекала приводу.

Вона розвернулась і пішла до спальні. Витягла з-під ліжка валізу і почала кидати в неї речі. Все підряд – без розбору.

Олена завмерла на секунду. Згадала минулу осінь. Тоді свекруха нагодувала Іллюшу морозивом.

– Чого ти дитину мучиш своєю дієтою?

Дитина потім дві доби лежала в лікарні з набряком. Ігор сказав:

– Мама ж хотіла, як краще.

– Нічого, – прошепотіла Олена. – Тепер я хотітиму як краще.

Віра Павлівна стояла у дверях, стежила за кожним рухом.

– Це мій рушник не бери. І моя підковдра.

– Це подарунок моєї матері на весілля, – Олена висмикнула тканину з-під руки свекрухи. – Не чіпайте.

– Та забирай все! – Закричала Віра Павлівна. – Подавись. Тільки врахуй: аліментів не отримаєш. Ігор напише, що отримує мінімалку. Прибіжиш на колінах, але буде пізно.

Олена застебнула блискавку. Клацнули замки. Валіза виявилася важкою, але вона потягла її в коридор, не оглядаючись.

Ігор стояв біля вікна, димів у кватирку. Юля на кухні шумно пила чай, вдаючи, що нічого не відбувається.

– По Іллю я заїду сама, – сказала Олена чоловікові в спину. – Навіть не думай його заховати.

– Роби, що хочеш, – кинув Ігор, не обертаючись.

Вона вийшла на сходову клітку. Стукнули двері. Олена спустилася на перший поверх, штовхнула під’їзні двері плечем.

На вулиці мрячив дощ зі снігом. Біля тротуару стояв білий фургон. Дверцята відчинилися, з кабіни вийшов високий чоловік у темному пуховику.

Андрій Миколайович, власник мережі, де працювала Олена. Вона зателефонувала йому, поки збирала речі, назвала адресу та попросила машину для переїзду. Він сказав:

– Чекай, приїду сам.

– Важка? – спитав Андрій, легко підіймаючи валізу.

– Дуже.

– Сідай. Там пічка працює.

Олена залізла в теплу кабіну. Андрій сів за кермо, завів двигун. Фургон плавно від’їхав від бордюру.

– У садок за дитиною?

– Так. Потім на нову адресу.

– Добре, – помовчав. – Ти молодець, Олено. Не кожна зважиться.

– Я мала зважитися ще п’ять років тому, – відповіла вона, дивлячись у вікно.

…Минув рік.

Віра Павлівна сиділа на лавці біля під’їзду, кутаючись у поношену шубу. Поруч прилаштувалася сусідка Люба – головна пліткарка будинку.

– Ну, як там твоя нова невістка? – Запитала Люба, дістаючи насіння.

– Ой, не питай, – зітхнула Віра Павлівна. – Юля ця – покарання Господнє. Готувати не вміє. Прибирання не робить. Вчора курячий суп зварила – одні кістки плавають. Я говорю їй одне слово, а вона до матері біжить скаржитися.

– А Ігор?

– А що Ігор? Не просихає. Щовечора з друзями. Додому приходить під ранок. Вчора я йому сказала: «Синку, ти б матері допоміг, підлогу помив», а він на мене закричав: «Ти привела цю ляльку, сама й розбирайся».

Сусідка покивала.

– А Олену, колишню твою, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – скривилася Віра Павлівна.

– Я вчора в “Меблевому раю” була, – Люба понизила голос. – Знаєш такий великий салон на об’їзній? Олена там керівником відділу працює. У костюмі з бейджиком. І чоловік поруч – власник всієї мережі. Вони, кажуть, одружилися місяць тому.

– І онука Іллю забрала. Бачила я їх у парку. Хлопчик до того чоловіка так і тулиться.

Віра Павлівна зблідла, схопилася за серце.

– Як Іллю? А батько? А суд?

– А хто ж його знає, – знизала плечима Люба. – Не судилися ж вони, мабуть. Або не схотів. Ти ж знаєш свого Ігоря.

Віра Павлівна замовкла. Їй раптом стало душно. Згадалися чисті підлоги в передпокої, гарячий борщ у суботу, прасовані сорочки сина. І те, як Ігор раніше приходив додому тверезим. І як Олена терпіла її причіпки, усміхалася, хоч очі були мокрими.

– Як же так сталося? – прошепотіла вона.

– А так, – знизала плечима сусідка. – Хто виганяв, той і мучиться.

Олена сиділа за столом зі світлого дуба у своєму кабінеті. За вікном миготіло не яскраве світло ранньої весни. Двері відчинилися, увійшов Андрій з чашкою кави.

– Оленко, закругляйся. Ілля вже другу піцу замовив.

– Бігом, – вона посміхнулася, закриваючи ноутбук.

Вона жодного разу не пошкодувала, як усе тоді сталося. Ні про той день, ні про двері, ні про валізу, яку вона тягла вниз сходами. Мабуть, зірки зійшлися в записничку її долі! Шляхи Господні не звідані…

Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!