– Ну якщо ти ставиш такі запитання, то краще не мати дітей. І не слухай нікого. Я ось теж свого часу послухала… – зітхнувши, сказала мати. – Всі ці порадники потім ховаються по норках, а хрест на все життя залишається тобі

– Ну якщо ти ставиш такі запитання, то краще не мати дітей. І не слухай нікого. Я ось теж свого часу послухала… – зітхнувши, сказала мати. – Всі ці порадники потім ховаються по норках, а хрест на все життя залишається тобі.

Начебто слушна порада, але від неї в Ірини всередині все похололо і стислося. До горла підкотила грудка, а очі защипало.

Вона зрозуміла, що якщо прямо зараз не перерве розмову, то ридатиме в слухавку. А найгірше – мати, швидше за все, навіть не зрозуміє, що сталося.

– Зрозуміла. Дякую, мамо. Я ще подумаю… Потім ще зателефоную, – сказала Ірина і вимкнула дзвінок.

Вона притягла до себе подушку, обійняла її й вся зіщулилася. Це була не просто порада. Це було неакуратно кинуте одкровення. Ірина практично відчувала шкірою, як відчиняються двері в її минуле, і багато що встає на свої місця.

…У стосунках з дочкою Лариса була… старанна та пунктуальна. Вона завжди стежила за харчуванням Ірини й віддавала тій найкраще, навіть коли сама недоїдала.

В Ірини було багато іграшок і одягу. Хоч мама і виховувала її одна, вона відвідувала музичну школу та заняття з танців. Словом, в Ірини було все, – окрім любові.

Лариса ніколи не говорила дочці, що любить її. Вона не обіймала, не розмовляла щиро, не хвалила. Та що там, вона навіть і не лаяла. Лариса ніби була цілком байдужа до своєї дочки.

Ірині добре запам’яталося, як вона та Аліса, її сусідка по парті, отримали двійки за контрольну. Аліса тоді дуже засмутилася.

– Щастить тобі. Тебе вдома не лаятимуть. А мені таке влаштують… Якщо ввечері не вийду на зв’язок – то й телефон, і комп’ютер забрали, – зітхнула подруга.

– Це тобі щастить. Тебе хоч лають… – тихо зауважила Ірина.

Аліса здивовано дивилася на однокласницю. Невже хтось у своєму розумі хоче, щоб на нього кричали та читали лекції?

– Ти перегрілася, чи що? Ну, якщо хочеш, вислухай їхні претензії замість мене, – посміхнулася Аліса. – Я тільки за.

Ірина лише відвернулася. Вона б із задоволенням послухала, але мати не перевіряла її щоденник. А навіщо? Ірина була відмінницею. Ну, до якогось моменту.

Спочатку Ірина думала, що якщо вона буде досить «хорошою», тоді мама помічатиме її. Хвалитиме за успіхи в музичній школі, за п’ятірки, захоплюватиметься її танцювальними виступами. Але ж ні. Мама реагувала на це стримано, наче так і треба.

Ірина спробувала прикинутися хворою. Казала, що у неї болить живіт. Хотіла, щоб мама потурбувалася за неї, доглядала. Так, це погано, але як ще привертати до себе увагу?

Частково план спрацював. Мати справді стала приділяти Ірині більше часу. Ось тільки дівчинка не зраділа. Лариса тягала Ірину по лікарнях, поки у тієї не виявили легкий гастрит.

Потім вона давала ліки щогодини та годувала дочку суворо за рекомендованою дієтою. Жодних втіх, співчуття чи хвилювання. Лише відсторонена практичність.

Тоді Ірина пішла на крайні заходи. Вона стала прогулювати школу та отримувати двійки, покинула танці та музику, припинила допомагати по дому. Навіть грубила та хамила.

Нічого.

– Ну, не хочеш вчитися – твоя проблема, – спокійно сказала їй мати одного разу. – Я до вісімнадцяти тебе годую, а далі сама.

– Тільки, якщо ти вилетиш зі школи з довідкою, то на роботу ніхто тебе не візьме. Нині навіть продавчиня має закінчити бодай дев’ять класів.

З приводу домашніх обов’язків Лариса оголосила, що доки не помиє підлогу та ванну, гуляти не піде. Ірина спробувала влаштувати істерику, але мати лише вказала їй на двері.

– Мені всі ці шмарклі не потрібні. Вистави влаштовуй у себе в кімнаті, – сказала Лариса і зачинилась у своїй спальні.

Після цього істерик не було. Ірина проридала половину ночі, відчуваючи себе покинутою та непотрібною.

Начебто для матері вона просто лялька, яку треба одягнути та укласти спати, а не жива людина зі своїми почуттями.

Вона вирішила зайти ще далі. Якось Ірина пішла на ночівлю до подруги, не попередивши матір. Дівчина все гадала, чи буде Лариса хвилюватися, чи взагалі забуде, що в неї є дочка. Може, просто видихне з полегшенням?

Але ж ні. Лариса обдзвонила всіх, кого могла, знайшла Ірину та привезла ту додому. І знову – жодного крику та докорів.

– Так поводитимешся далі – потрапиш у поліцію. А там церемонитися не стануть, скажуть, що я зі своїми обов’язками не справляюся, і відправлять в дитбудинок, – просто холодно констатувала мати.

Краще б вона била посуд, кричала, або навіть взялася за ремінь.

З роками Ірина з цим не змирилася, але звикла. Коли переїхала до майбутнього чоловіка – полегшало.

Відносини з Денисом розвивалися, мабуть, швидше, ніж слід було б, і вже за пів року вони подали заяву до РАЦСу. Ірина так зголодніла за увагою та коханням, що просто втратила голову.

Їй пощастило, що хлопець справді був добрий. Серйозний, із планами на майбутнє.

– А що ти думаєш про дітей? – Запитав він ще задовго до весілля.

І тут Ірина розгубилася. Для неї діти були логічним продовженням родини. Але при думці про те, що саме в неї може бути дитина, її охоплював страх. А якщо вона буде поганою матір’ю? Що, якщо її син чи дочка почуватимуться, так само як вона у дитинстві?

– Думаю, що я поки що до них не готова, – чесно зізналася вона.

Але не все залежить від планів. Сталося так, що Ірина опинилася при надії. Як вона сама вважала, не доречно. Вони не мали власного житла, а ціни на все зростали швидше, ніж їхні зарплати.

– Ой, подумаєш. Більшість або в іпотеках, або взагалі не мають нічого. І живуть люди, виховують дітей, – сказала подруга Ірині, вислухавши її побоювання.

Чоловік також був за дитину.

– Вирішувати, звісно, ​​не лише мені. Але ми одружені й в нас начебто все добре. Я хотів би стати батьком.

Але що частіше Ірина чула щось подібне, то сильніше сумнівалася. У результаті вона вирішила порадитися з матір’ю і почула те, що перевернуло її погляди на життя. Виходить, вона й сама була не бажаною дитиною?

І Лариса говорила все це зовсім без злості. Просто озвучувала факти. Як кажуть, простота гірша за крадіжку…

На кілька днів Ірина пішла в себе. Вона продовжувала ходити на роботу, готувати вечері, дивитись із чоловіком фільми вечорами, але якось машинально.

Вона ніяк не могла розібратися в собі. Невже вона ніколи не почує «я люблю тебе» від матері? А з дитиною що робити?

Не витримавши, Ірина поїхала до свекрухи. Галина Сергіївна була людиною суворою, але душевною, і це притягувало Ірину.

Так, вона могла обурюватися з приводу того, як одягається нинішня молодь, або навіть зробити зауваження щодо пилу на шафі у вітальні. Але це було набагато краще за байдужість.

– Ірино? А ти що без дзвінка приїхала? – напружено спитала Галина, відчинивши двері.

– Та я… просто так, – відповіла Ірина, але її голос затремтів.

Проте Галина не поспішала з розпитуваннями. Вона делікатно впустила невістку, налила чай, поставила хліб з варенням.

– Є ще тушковане м’ясо зі стручками квасолі, якщо ти таке їси, – сказала Галина, окидаючи поглядом холодильник. – Ви там із Денисом не посварилися?

– Ні, – Ірина нервово закусила нижню губу. – Просто… мамо.

І все. Після цього слова ніби прорвало греблю. Ірина розповіла і про своє дитинство, і про їхню розмову з матір’ю.

Про двійки, які нікого не хвилювали, про мовчазні вечори, про страх за те, що тебе не люблять, і вічне почуття провини.

Галина слухала мовчки, насупившись, а під кінець відставила кухоль убік і шумно видихнула. У Ірини душа пішла у п’яти. Раптом дарма вилила душу? Раптом проженуть?

– Знаєш, Іро, – сказала Галина після довгої паузи. – Я, звичайно, бачила, що у вас все якось холодно, але не знала, що так. І все ж… ти на неї не злись, гаразд? Не думаю, що вона зі зла.

– Може життям пошарпало так, що все в душі затверділо. Може просто ніякого інстинкту немає. Але буває і набагато гірше. А Лариса… Вона просто погана мати, але хороша людина.

– Хороша? Хіба хороша людина може не любити своїх дітей?

– Може. Це жахливо, але таке буває. Іноді людина й сама себе не любить, не те, що інших… – Галина зітхнула. – А щодо дитини… Роби так, як серце велить.

– А, якщо я буду, як моя мама?

– Не будеш, – Галина чмихнула і махнула рукою. – Мені Денис розповідав, як ти з підібраним кошеням поралася. Люди, які нікого не люблять, поводяться по-іншому.

– Дитина ж не кошеня! Раптом у мене нічого не вийде?

– О, а ти гадаєш, у всіх все з першого разу виходить? Скажу по секрету: усі добрі мами бояться бути поганими. Ну не буває ідеальних мам, усі ми помиляємось. І я помилялася, і твоя мати, і ти будеш.

– І це не кінець світу. Головне – хотіти любити та дбати, навіть, якщо не завжди виходить. Ой, сказала тобі нікого не слухати, а сама тут цілу лекцію прочитала тобі… – Галина добродушно посміхнулася.

Ірина посміхнулася у відповідь. Невпевнено, але щиро. Тривога не відступила до кінця, зате полегшало. Зараз, розмовляючи з Галиною, Ірина відчувала тепло, а не звичний для неї холод. Це саме по собі заспокоювало.

Ірина у результаті вирішила зберегти дитину. Термін проходив тяжко: з токсикозом, постійними страхами, коливаннями настрою. Але Денис був поряд.

Він їздив за мандаринами об одинадцятій годині ночі, гладив по спині, терпів примхи. Галина теж допомагала. Вона ходила з Іриною по лікарях і вчила доглядати немовля.

Мама дзвонила рідко. Просто питала, чи не потрібна допомога. Після виписки вона приїхала і привезла з собою цілий пакет дитячих речей, але не більше.

Пролетіли роки. В Ірини підросла дочка. Допитлива, галаслива, вперта. Іноді вона кричала, ламала іграшки та влаштовувала істерики.

Ірина втомлювалася, часом злилася, але коли донька хворіла, сиділа поруч із нею, гладила по голові, читала казки. І не могла пояснити малечі, чому їй хочеться плакати в такі моменти.

Їй було соромно зізнатися самій собі, що зараз вона дає дочці те, що свого часу хотіла отримати сама.

Взаємини з матір’ю не потеплішали, але збереглися. Ірина більше нічого не вимагала від неї та не чекала на неможливе.

Тепер вона й сама допомагала матері грошима, приносила продукти, дзвонила та питала про тиск. Так, Лариса не була гарною матір’ю та бабусею, але вона була!

Може, не вміла любити, проте намагалася по-своєму. А ще, – вона дала життя! І цього часом уже достатньо…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.