– Ну, якщо я тут живу, значить, це і мій дім, доведеться вам упокоритися! І взагалі, вистачить бурчати! – Відрізала у відповідь невістка

– Дуже мило, – Ольга Геннадіївна поглядала на Поліну, молоду дружину сина Микити, – ну проходьте, сідайте за стіл.

Микита щось шепнув на вушко дружині, підбадьорюючи. Поліна, струнка, світло-русява дівчина, не збиралася боятися, й очі вниз не опускала.

– Дякую, Ольго Геннадіївно, зараз тільки руки помию. Де у вас ванна кімната?

Господиня підняла брови, сміливість дівчини збила її з пантелику. Коли Микита оголосив, що одружився, і вони тимчасово житимуть у батьків, Ольга Геннадіївна, стукала долонею по столу:

– Я проти! Я категорично проти!

Тепер вона спостерігала, як Поліна сміливо накладає салат, з апетитом пережовує, запиваючи морсом. – Микита, спробуй, це дуже смачно, – пропонує вона.

– Та вже сам розбереться, не в мачухи ріс, – зауважила Ольга Геннадіївна. Вона встала і подала фартух невістці. – Посуд треба помити.

– Ага, зараз, тільки доїм. – Поліна не відмовлялася, слово дотримала і вирушила на кухню. Ольга краєм ока стежила за нею. З першого погляду їй не подобалося, як Поліна миє, витирає, як розставляє посуд.

– Та що ви так хвилюєтеся, – запросто зауважила дівчина, – розберуся з часом, ішли б відпочивати, нічого за мною підглядати.

Ольга Геннадіївна спалахнула, різко розвернулася, і пішла у спальню.

– Арсене, – вона пошепки покликала чоловіка, – ну ти подумай, кого він привів, вона поводиться, ніби народилася тут. А насправді, якась приблудна, і знайшов же її Микита в якомусь гуртожитку.

Арсен відклав журнал, та зітхнув. – Ну, що поробиш, раз син уже виріс. Даремно він, звичайно, просто розписався, ми могли б і весілля зробити.

– А я проти весілля, категорично проти! Поживе з нею і розійдуться, сподіваюсь, очі в нього розплющаться.

Минув тиждень.

– Поліна, настав час запам’ятати, як сервірувати стіл!

– У нас що, гості? – байдуже запитала дівчина.

– У нас так заведено, – напруженим голосом сказала Ольга Геннадіївна, спопеляючи невістку поглядом. Микита ріс у пристойній родині.

– Я це вже чула. Однак, на посвідчення про шлюб це не впливає, я законна дружина, і нічого мене щораз носом тикати, я вам не кошеня.

– А ти не наглій, ти в моєму домі живеш.

Поліна надкусила яблучко, уперлася п’ятою точкою об підвіконня:
– Ну, якщо я тут живу, значить, це і мій дім, доведеться вам упокоритися. І взагалі, вистачить бурчати! Як вас тільки студенти терплять?

– Арсене, Арсенію, – Ольга Геннадіївна «попливла» в залу скаржитися чоловікові, – ти знаєш, що вона каже! Так незабаром взагалі права на нашу квартиру заявить.

– Ні, я не бажаю це терпіти! Наш син привів якусь хабалку, жодної поваги до старших, вона взагалі нас ні в що не ставить!

– Олю, ну що я можу зробити, це вибір Микити, його слід поважити. Можу тільки запропонувати їм переїхати в нову квартиру, яку ми купили для Микити. Щоправда, там ще ремонт іде.

– Нічого, нехай самі закінчують ремонт! – Ольга почула, як прийшов син.

– Микито, синку, а чи не час вам переїхати в нову квартиру, молода сім’я має жити окремо.

– То ж там ще ремонт, – Микита здивувався пропозиції матері.

– Ну ні, ми відмовляємося, – відповіла Поліна, догризаючи яблуко. – Нам зараз гроші на меблі потрібні, на ремонт ми їх витрачати не готові. Як буде все зроблено, тоді й переїдемо. Так, Микито?

– Так, логічно, – Микита погодився з дружиною. – Мам, ми ще поживемо.

– Ну, якщо поживете, то виховуй свою дружину…

– Мам, ну чого ти знову?

– Одружився без нашої згоди, привів у будинок невідомо кого!

– То чому ж невідомо кого? Мене не на вокзалі знайшли!

– Ну так, тому батьків твоїх ми жодного разу не бачили…

– Так вони живуть у селі. Ні, ну якщо ви хочете, щоб вони погостювали у вас, будь ласка…

– Ні! Не хочу! Я проти, я категорично проти! Досить, що ти у нас живеш.

Щоденні суперечки проходили вже другий місяць. Ольга Геннадіївна робила зауваження, Поліна огризалася, Микита, здавалося, не помічав, Арсен Сергійович терпляче заспокоював дружину.

Не втручалася лише Ганна Михайлівна, мати Ольги, та бабуся Микити, бо жила окремо.

– Арсене, мама понівечила ногу! Уявляєш, вже гіпс наклали. І що вона робитиме вдома одна? Я думаю, треба перевезти її до нас, я доглядатиму.

– Ну, про що розмова, звичайно, привеземо, – Арсен Сергійович радий був допомогти коханій тещі.

– Мамо, навіть не думай, ти нас не утиснеш, я візьму відпустку без утримання, і буду з тобою, – Ольга завзято взялася доглядати матір.

– Микито, я маю бути на конференції. Побудеш із бабусею? Бо в неї тиск до того ж.

– Мам, не можу, не відпустять із роботи, ти вже сама якось.

– Оленко, я обійдуся, у мене ж телефон, якщо щось, подала слабкий голос Ганна Михайлівна.

– Ні, мамо, я тебе одну не залишу, я відпрошусь.

– Не треба відпрошуватись, я якраз із чергування нічного прийду, вдома буду, догляну, – обізвалась Поліна, збираючись в лікарню.

– Хм, – Ольга Геннадіївна підозріло подивилася на невістку, але від коментарів відмовилася.

Увечері вона застала матір у відмінному настрої, в чистій білизні, нагодовану, а в кімнаті було прибрано. – Не хвилюйся, Олю, Поліна весь день була вдома.

З того дня після чергування у лікарні, де Поліна працювала медсестрою, вона залишалася з бабусею. Ольга, бачачи, що мати задоволена, стримала свій запал і стала робити менше зауважень Поліні.

На самому початку зими, коли за вікнами все частіше сіяв сніжок, а морозець ставав дедалі злішим, Поліна несподівано зібрала валізу, і з’їхала.

Ганна Михайлівна засмучено розводила руки, не розуміючи, що сталося. Ольга та Арсеній Сергійович застали Микиту вдома вже одного.

– Як це пішла? – у голос запитали батьки. Здивування їх було таке велике, що за виразом обличчя Ольги Геннадіївни можна було зрозуміти, що вона в ступорі від того, що сталося. – Поясни, будь ласка, що відбувається.

– Вже відбулося, ми з Поліною розлучаємося.

– Ти з глузду з’їхав! Ви щойно одружилися! Чому?

-Тому, що ми різні люди, і наш шлюб був помилкою. І взагалі, я люблю Дашу, і незабаром одружуся з нею.

Ольга впала в крісло, обхопивши голову руками.

– Я проти! Я категорично проти! Микито, розплющ очі! Коли бабусю не було з ким залишити, ти не зміг, а Поліна допомагала доглядати, та такі дівчата на дорозі не валяються.

– Правильно, Олю, кажеш! – Підтримала Ганна Михайлівна. – Поліна – чудова дівчинка, таких із сім’ї відпускати не можна.

– Арсене, ти чув? – закричала Ольга Геннадіївна. – Сеня, прошу, поясни йому, що з такими дружинами не розлучаються!

– Мамо, чи давно ти називала її хабалкою, невміхою, ти її критикувала на кожному кроці, а тепер обурюєшся, – Микита не міг зрозуміти власну матір.

– Так, критикувала, маю право! У мене досвіду більше! Одумайся і помирись з Поліною, ніякої Даші нам не треба. А то потім ще хтось у тебе з’явиться, після Даші…

– До речі, з Дашею я зустрічався ще до Поліни цілий рік! Ми посварилися і розлучилися, думали, назавжди. Я поквапився одружитися з Поліною, та й вона з-за квартири погодилася.

– Не намовляй на дівчину! – обурилася Ольга.

Наступного дня вона сама розшукала Поліну у гуртожитку.

У невеликій кімнаті так і стояла не розібрана валіза, вона просто не встигла це зробити.

– Поля, вітаю! Ти, звичайно, не чекала мене бачити, – почала Ольга Геннадіївна, знявши шубку.

– Привіт, роззувайтесь, у мене тут чисто.

– Так, звичайно, – вона зняла чоботи. – Поля, я вважаю, вам із Микитою треба помиритися, бо я проти вашого розлучення, категорично проти.

– Ольга Геннадіївна, сенсу немає, вже нічого не склеїш. І взагалі, чесно сказати, повелася я на квартиру, думала, стерпиться – злюбиться.

– Ну то й що?! Квартира – це нормальне бажання в наш час, я не засуджую тебе, навіть якщо це так… Поліно, повернися! Не хочу я тебе відпускати з родини…

– Ви ж мене ненавиділи.

– Ну, було діло, різні соціальні статуси, освіта, все це давалося взнаки, але за духом, Полю, ти чудова людина.

– Ольга Геннадіївно, подивіться правді у вічі, ваш син кохає іншу.

– Ох, як я не хочу, – як я помилялася. – Поля, пробач мені. – Ольга Геннадіївна, така горда, важлива, неприступна, просила прощення у Поліни. – В очах блиснули сльози.

– Ви що, плачете?

– Так, Полю, уяви собі, я не лише читаю лекції в інституті, а ще й плакати можу. Ти знаєш, може й тобі «включити слабку жінку» і заплакати перед Микитою? Може він схаменеться!

– Як ви цікаво сказали: “включити слабку жінку”…

– Так, іноді так можна робити. Але не думай, зараз я нічого не вмикала, я щиро плачу.

Поліна опустила голову.

– Стривай, дівчинко, ти теж плачеш? Ну навіщо? Не треба! – Ольга обійняла її за плечі.

– Ви мене все про батьків питали. Я з мачухою росла, батько, правда, рідний, але все одно в одну дуду з мачухою дме все життя.

– Хотіла в інститут вступати, але після дев’ятого класу мачуха наполягла, щоб їхала вчитися, коротше випровадили мене, ось з того часу я живу по гуртожитках.

– А тут Микита. Ну думаю, чому б ні, у квартирі поживу, там своє житло буде. Не вийшло. Ольга Геннадіївна, не така я біла та пухнаста, як ви зараз намалювали, були у мене корисливі цілі.

– Ні, навіть слухати не хочу, навіть розумію тебе. А знаєш, – Ольга раптом повеселішала, – у мене в суботу день народження, приходь до нас!

– Ні, навіщо! Все одно з Микитою не зійдемося, сто відсотків гарантії, та я й сама не хочу, тож даремно ви це.

– Поля, я наполягаю, щоб ти прийшла. Зрештою, ти можеш прийти, як моя подруга, – вона посміхнулася, – ти знаєш, я тільки зараз зрозуміла, як чудово мати таку подругу як ти, попри різницю у віці. Приходь, дуже прошу! Мама про тебе щодня запитує, ну хоча б заради Ганни Михайлівни.

– Заради Ганни Михайлівни прийду. Ну і вас привітаю.

– От і добре! Я тобі салат прихопила і котлетки, перекуси.

– Ну, навіщо?

– Бери-бери, я від щирого серця.

Поліна глянула на розкриті контейнери, вдихнула аромат їжі. – Я навіть не знаю, чого я хочу більше їсти чи спати, адже я з чергування, ніч була важка, не лягла навіть.

– Ой, звичайно, відпочивай, люба, а я піду. Тільки обіцяй прийти у суботу.

– Добре, прийду, – Поліна зачинила двері за Ольгою, і впала на ліжко від утоми.

Микита не ризикнув привести Дашу на день народження матері. Натомість Поліна прийшла ошатна, з квітами та подарунком, втішивши найбільше Ольгу та Ганну Михайлівну.

– Хтось ще прийшов,- Ольга Геннадіївна, поправляючи зачіску, пішла до дверей. – Федю! Братику! – Вона кинулася на шию молодшому братові.

– Привіт, сестро! Прямо з потягу, і одразу до тебе. З днем ​​народження! – Високий, кремезний чоловік, підхопив Ольгу і почав кружляти.

– Перестань, упустиш! Федько, як завжди сюрпризом. Мамо, Арсене, Микито, йдіть сюди!

Рідні оточили родича, та по черзі обіймали та розглядали його.

– Сину, яка радість, як ти змужнів, – Ганна Михайлівна милувалася сином.

– Тааак, а це, здається, твоя дружина, так Микито? – Федір схопив Поліну за руку. – Вітаю із законним шлюбом, мама повідомила про вас. Микита, вітаю, класна дівчина, пощастило ж тобі.

– Зачекайте, – Поліна відсторонилася, – ви не так зрозуміли.

– Дядю Федю, тут уже деякі зміни відбулися, Поліна мені не дружина, ну ми практично розлучилися.

Посмішка на обличчі Федора змінилася здивуванням. – Так, родичі, я нічого не зрозумів, тож хочу за стіл, там розберемося.

Через кілька годин Поліна, наслухавшись розповідей Федора про його життя, зазбиралася додому. – Мені час. – Вона швидко одяглася, попрощалася з Ганною Михайлівною, обійняла Ольгу, та кивнула Микиті.

Минуло два тижні, і настав Новий рік. Тридцять першого в хаті смачно пахло пирогами, мандаринами – відчувалося свято.

Микита наперед пообіцяв привести Дашу, можна сказати, просив матір. – Мам, ну все одно ж одружимося, так що я з Дашею прийду, я кохаю її. А якщо не хочеш, то ми не прийдемо.

– Ні, приходьте, я хочу бачити в Новий рік власного сина, тим більше Федір поки що у відпустці, треба поспілкуватися.

Ганна Михайлівна приїхала ще з ранку. Увечері прийшов Федір.

– Олю, зустрічай! – Він увійшов, як завжди веселий, добродушний, а поряд із ним стояла Поліна. – Родичі, збирайтеся, є важливе повідомлення.

Ольга ще не встигла висловити здивування, як Федір оголосив:

– Прошу любити та шанувати! Це моя наречена. Після нового року разом їдемо в моє рідне місто!

– Поліно, – Ганна Михайлівна, не приховуючи сліз, потяглася до неї, – проходь, дочко. Яке щастя, що Федя, нарешті одружується.

– Так! Одружусь! Зустрів дівчину своєї мрії! Рішення безповоротне, обговоренню не підлягає. Побіг за нею на твоєму дні народження, Олю, сумочку хотів повернути, яку вона забула, ось з того часу і тримаю її за руку, щоб не втекла від мене.

Поліна зустрілася поглядом із Ольгою:
– Ольга Геннадіївна, ви не раді?

– Я дуже рада! Я – за! Я категорично за! — Ольга підійшла до Поліни, та обійняла її. – Ласкаво просимо в родину, Полю!

– Ну от, не хотіли відпускати Поліну з родини, вона й залишилася, – підбив підсумок Арсен Сергійович. – А ти, Федю, молодець! – Він потис Федорові руку. – Довго збирався, а вирішив все блискавично, справжній стратег.

Слідом за Федором та Поліною прийшов Микита. – Заходь, не бійся, – він підштовхнув уперед Дашу. – Дівчина зніяковіла, опустила очі, але Ольгу це не втішило.

– Ольго Геннадіївно, ви вже пожалійте майбутню невістку – шепнула Поліна, натякнувши про Дашу, – ви ж на мені відігралися, сподіваюся, запал уже не той, не станете її так муштрувати, як мене.

– Поля, можеш звати мене без по-батькові, мені буде приємно. За майбутню невістку не хвилюйся, ремонт у квартирі у Микити добігає кінця, нехай живуть окремо, з мене вистачить, – вона підморгнула Поліні.

– І взагалі, свято неможливо затьмарити, у мене молодший брат одружується, до того ж ти залишилась у нашій родині.

Даша притулилася до Микити, боячись поглянути на майбутню свекруху, про яку вже чула. Ольга підійшла до неї:

– Ну що, ласкаво просимо до сім’ї, дитино, – сказала вона з усмішкою.

– Поля, привіт люба, як ви там? – Ольга часто розмовляла телефоном з Поліною.

– Оля, все у нас добре. Федю підвищили, він тепер начальник!

– Та ти що? Треба сказати мамі! Ну, слухай, у такому темпі він з тобою і до президента допрацюється. Ну, а як ти себе почуваєш? Не нудить?

– Тепер уже ні, незабаром спадкоємця Феді подарую.

– Ой, Полю, я така рада! Так хочу вас побачити!

– Тепер уже, як малюк з’явиться і підросте, а поки що по відеозв’язку.

– Полю, я дуже рада за тебе! Рада за Федьку, за себе рада, що ти в мене тепер як подружка, та що там говорити, справжнісінька подруга!

– А ти, Олю, у мене! Ти мене, до речі, багато чому навчила, коли я у вас жила.

– Ой, гаразд, не згадуй, мені соромно, що я тебе ображала.

– Та що ти, Оля! Я хотіла сказати, я всі твої уроки з сервірування і з готування перейняла, дуже знадобилися.

Вони продовжували розмовляти, не помічаючи часу – обидві щасливі та задоволені, що таки залишилися родичами!