– О, Юля, приїхала! – Чоловік широко посміхнувся. – А ми тут… сюрприз підготували. – Який до біса сюрприз?! – Я була в сказі. – Артеме, ти у своєму розумі? Що за нахабство на моїй ділянці?

Я їхала додому з двотижневого навчання у піднесеному настрої. У багажнику лежали нові садові світильники на сонячних батареях, а в голові план ідеального ландшафтного дизайну для моєї дачної ділянки.

Нарешті я займусь нею по-справжньому! Ми з Артемом купили ці сотки пів року тому, і я буквально по крупинках збирала кошти на «будинок мрії».

Точніше, будиночок. Сама вибирала матеріали для нього, сама домовлялася з найкращою бригадою, сама засіяла газон.

Але варто було мені тільки зайти на ділянку, як я остовпіла.

– Це що ви тут влаштували? – Видихнула я, відчуваючи, як усередині закипає лють.

На місці мого газону чорніла переорана земля. Криві борозни тяглися через усю ділянку, ніби по ній проїхав не тверезий тракторист.

А посеред цього бруду, прямо там, де за планом мала стояти затишна альтанка, височіло щось. Потворна, скособочена споруда зі свіжого дерева, що нагадує сарай для інвентарю в занедбаному колгоспі.

З-за цього «архітектурного шедевра» показався Артем. Слідом за ним плентався наш син, тринадцятирічний Микита.

– О, Юля, приїхала! – Чоловік широко посміхнувся. – А ми тут… сюрприз підготували.

– Який до біса сюрприз?! – Я була в сказі. – Артеме, ти у своєму розумі? Що за нахабство на моїй ділянці?

– Юль, ти ж сама сказала:

– Артеме, наведи порядок, поки мене не буде.

– Ось ми й… навели. Намагалися, між іншим.

– Порядок? – я відчувала, як фарба приливає до обличчя. – Я попросила навести порядок! Покосити траву, прибрати сміття! А не перевертати тут все догори дном! Де мій газон, Артеме?

– Просто мама і тато… – тільки заїкнувся чоловік, і це вплинуло на мене, як червона ганчірка на бика.

– А їх ти на хріна сюди пустив? – я зірвалася на крик, не звертаючи уваги на сусіда, який з цікавістю висунувся через паркан.

– Я хотіла, щоб ви з Микиткою зайнялися! Щоб ви відчули себе господарями! А ти цих покликав? Ти ж знаєш, вони в тебе найрозумніші!

– Вічно все по-своєму роблять, по-колгоспному! У них логіка одна: якщо на землі не росте картопля – земля пропадає!

– Ну, не скажи! – Артем скривджено надувся. – У дачному питанні вони точно краще нашого розуміються.

– Звісно, ​​розуміються! – я сплеснула руками й вказала на чорні борозни на траві. – Переорати мій елітний газон і зробити на його місці свої грядки – то вони розбираються? Це їхній хвалений досвід? А що вони зробили з моїми будматеріалами?

Я підійшла до хатинки й торкнулася рукою світлого дерева. Серце зайшлося. То був мій брус. Той самий, на який я чекала два місяці, за який переплатила за доставку з іншого регіону.

– Я збиралася розпочати будівництво дачного будиночка! Закупила частину матеріалу, домовилася з бригадою … Що це за потворність серед ділянки стоїть? Чому з мого бруса збита ця труна?

– Це тато збудував, щоб було де чаю попити, – буркнув Артем, починаючи розуміти, що «сюрприз» не вдався. – Ну інструмент скласти, від дощу сховатися…

– З мого матеріалу? – я мало не задихнулася. – З дорогого пиломатеріалу твій тато зібрав будку для інструменту?!

– Ну, так. Він глянув і сказав, що для будинку тут матеріалу все одно мало. А для “будки” – саме те, саме в розмір вийшло.

– Звичайно мало! – я загарчала, готова вчепитися чоловікові у волосся. – Просто решту ще не привезли! Доставка була призначена наступного тижня!

– Але з такими рідними хай краще нічого не привозять. А то твій тато ще туалет та душ збере з моїх «елітних» дощок.

– Ні, Артеме, я, звичайно, шокована твоїми батьками! Це не допомога, це диверсія! Батьки-шкідники, слово честі!

– Та що ти тільки й репетуєш увесь час?! – Артем теж почав гніватися. – Вони ж краще хотіли! Ти ж працюєш постійно, я також.

– Вони розуміють, що якщо ми самі щось задумаємо, то п’ять років як мінімум чекати доведеться. Поки ти там свої плани намалюєш, доки робітників знайдеш… А тут – раз, і вже будова стоїть! Вони приєдналися, душу вклали!

– П’ять років? Десять? Їм не все одно?! Земля наша! Ділянка – наша! Гроші на цю ділянку заробила я! Що хочемо, те й робимо! Ти сам казав, у них своя земля є там за річкою.

– Ось чому вони там не чудять? Чого до нас постійно лізуть зі своїми порадами? Хочеться їм у землі поколупатися? От хай і колупаються у своїй землі, а мою… тобто нашу – хай не чіпають!

Артем похмуро кивнув і відвернувся, штовхаючи грудку землі. Весь день я ходила по ділянці, ледве не плачучи, побачивши загублений газон.

Потім поїхали додому. А ввечері, до речі, до нас «на вогник» заїхали свекор зі свекрухою. Приїхали горді, з кошиком якоїсь розсади, явно чекаючи на подяку. Я зустріла їх біля порога.

– О, Юлю, з приїздом! – прощебетала Тамара Юріївна, намагаючись обійняти мене.

– Дорогі наші батьки, – почала я суворо. – Домовмося раз і назавжди! Якщо ви ще раз щось надумаєте робити на нашій ділянці, спочатку запитаєте дозвіл у мене. Особисто у мене!

Тамара Юріївна завмерла, її посмішка повільно сповзла.

– Ой, Юлю, вибач… – вона почала виправдовуватися. – Ми ж не просто так… А ми питали, а він сказав: «Робіть, що хочете! Порядок лише наведіть». Ось ми й вирішили допомогти, щоб вам було легше.

Я гнівно подивилась на чоловіка. Ну, звичайно! Типовий Артем. Аби не сперечатися, аби мама була задоволена.

– Ось воно як? – я знову повернулася до свекрухи. – Просто річ у тому, що він взагалі не знає, що та як я планую робити на цій ділянці. Він взагалі був проти її покупки. Ця ділянка – мій проєкт, моя мрія!

– Ну гаразд, дочко, – кмітливо кивнула Тамара Юріївна, хоча в очах уже була образа. – Наступного разу ми обов’язково…

– Наступного разу не буде! – грубо перервала я. – Наступного разу ви можете експериментувати на своїй ділянці. Скільки влізе! Садіть хоч ананаси, хоч реп’яхи, будуйте хліви та сараї. А мою землю я попрошу не чіпати!

Свекруха підібгала губи, свекор похмуро кашлянув. Я відразу змінила тему і покликала всіх до накритого столу. Ми сіли. Це були найдивніші «посиденьки» в моєму житті. Ми сиділи мовчки, як на похороні.

– Гарний чай, Юль, – тихо промовила свекруха, намагаючись хоч якось розрядити атмосферу. – Запашний.

– Звичайний чай, – відрізала я, навіть не дивлячись на неї. – Із супермаркету.

Тамара Юріївна втягла голову у плечі. Я випила свій чай майже одним махом.

– Ви вибачте, мені треба терміново надіслати листа по роботі, – сказала я, підводячись з-за столу. – Навчання закінчилося, а хвости лишилися. А ви сидіть, частуйтесь.

Я пішла до себе в кімнату і щільно зачинила двері. Сіла за ноутбук, відкрила пошту, але літери розпливалися перед очима. З кухні долинали приглушені голоси. Говорили напівголосно.

– Напевно, кісточки мені перемивають, – зло думала я, постукуючи пальцями по столу. – Нарікають Артему, яка у нього дружина фурія. Мовляв, приїхала пані, розігнала безплатних помічників.

– Та й нехай! Нічого. Натомість наступного разу знатимуть, що таке особисті межі. Наступного разу десять разів подумають, перш ніж лізти на мою територію.

Минуло хвилин двадцять. Я чула, як у коридорі зашурхотіли куртки.

– Все, Юлю, ми пішли! – долинув голос свекрухи.

– До побачення! – сухо кинула я у відповідь, навіть не виходячи з кімнати.

Гості попрощалися з Артемом. Чути було, як Микита вибіг зі своєї кімнати.

– Баб Том, діду Віть, бувайте! Приїжджайте ще! – дзвінко крикнув син. Микитка завжди любив бабусю з дідусем, та й вони в ньому душі не чули. А я в цей момент сиділа за зачиненими дверима і старанно зображала скривджену невістку.

Як тільки вхідні двері зачинилися, до кімнати зайшов Артем. Він виглядав вимотаним.

– Все ще дуєшся? – тихо спитав він, підходячи до столу й обережно кладучи мені руку на плече.

Я смикнула плечем, скидаючи його долоню.

– Я не дуюся, – буркнула я, дивлячись на екран монітора. – Я киплю від обурення! Артеме, ти розумієш, що вони зруйнували все, що я планувала? Мій газон… Мій брус… Це ж гроші, Артеме! І час!

– Юль, ну вистачить. Я їм сказав, пояснив усе. Сказав, що ти довго цей проєкт виношувала, що в тебе кожна гривня на рахунку. Вони начебто зрозуміли. Думаю, не образилися.

– Ще б вони образилися! – Я гірко посміхнулася. – Це я мушу ображатись!

Артем зітхнув і вже збирався йти до сина, але раптом зупинився у дверях і знову повернувся до мене.

– До речі, я запитав у них про їхню землю. Пам’ятаєш, ти казала, мовляв, у них була земельна ділянка за річкою, чого вони там не господарюють?

– Пам’ятаю, звісно, ​​- я випрямилася на стільці. – І що ти їм сказав?

– Я спитав, чому вони там нічого не садять. Там же місце шикарне: і ґрунт родючий, і вода поряд для поливу.

– І що вони тобі відповіли?

– Вони сказали, що продали її. Давно вже. Років п’ять тому.

– Продали? Навіщо? Вони ж так цінували цю землю. Казали, що це їхня «тиха гавань» на старість.

– Ти не повіриш. Усі гроші від продажу, до гривні, вони пустили на перший внесок по іпотеці.

– Якій такій іпотеці?

– Виявляється, вони Микиті квартиру взяли, – Артем подивився мені просто у вічі. – Невелику однокімнатну в новому районі. Самі іпотеку і платять потихеньку зі своїх пенсій та підробітків.

– Хочуть встигнути закрити все, коли Микита університет закінчить. Вирішили, що це буде їхній головний подарунок онукові на доросле життя.

– Щоб у хлопця свій кут був, щоб не поневірявся по кутках, як ми в молодості, – так батько сказав. І додав:

– Аби дожити, бо іпотека – справа довга!

– Але це він так жартує, ти ж знаєш його гумор.

– Микиті? Квартиру? – я мало не втратила дару мови.

У голові картинки змінювалися одна за одною з шаленою швидкістю. Ось я кричу на свекруху через переораний газон.

Ось я називаю свекра «шкідником» за те, що він з моїх дощок збудував тимчасовий сарай. Боже, яка це, виявляється, дрібниця! Яка нікчемна, копійчана нісенітниця в порівнянні з тим, що ці люди зробили для мого сина.

Вони продали свою мрію, свою «тиху гавань» біля річки, щоб мій Микита мав свій кут. Вони роками віддавали свої пенсії, у всьому собі відмовляючи, аби онук потім не знав потреби. А я… я стояла на порозі й тицяла їм в обличчя.

– Тільки Микиті поки не кажи! – пошепки додав Артем. – Вони хочуть сюрприз зробити. Бояться, що коли він дізнається зараз, то зовсім зарозуміється пацан, вчитися перестане. Мовляв, навіщо напружуватись, якщо житло вже є.

Артем підморгнув мені й вийшов із кімнати. А я сиділа в тиші та думала: як мені тепер перепросити перед свекрами так, щоб це не прозвучало фальшиво?

Так що, шановні, не поспішайте скандалити зі своїми рідними через зіпсовані шпалери, або не правильно посаджені кущі.

Це люди, які завжди, навіть коли ми цього не помічаємо, думають про нас і наших дітей набагато більше, ніж про свій комфорт.

Іноді за їхніми «колгоспними» методами та нав’язливими порадами ховається така величезна жертва, про яку ми навіть не підозрюємо. А завтра зранку я поїду до них. З тортом та щирим «вибачте».

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!