– Обіцяла, обіцяла… – буркнула літня жінка. – Обіцяти – не означає одружуватися! Якщо ти в малому дуриш, то що ж у великому буде?

– Поклади ключі на тумбочку і щоб ноги твоєї тут більше не було, Марино! І чоловіка свого, цього дурисвіта, теж забирай!

– Агато Семенівно, та за що? – Марина завмерла у дверях, притискаючи до грудей важкий пакет із продуктами. – Я ж щойно з крамниці.

– Ось, купила вам телятину, як ви просили, свіжу, на ринку… І ваші ліки, німецькі, ледве знайшла в центральній аптеці. Дві тисячі віддала!

– Телятину вона купила! – стара сплеснула руками. – А совість ти де лишила? – Ти думала, я не помічу? Я сьогодні вранці пил протирала на комоді, а скринька зсунута!

– І ложечки срібної, десертної, з крученою ручкою, немає на місці. – Вкрала! Зазіхнула на сирітське майно!

– Яка ложка, помилуйте? – Марина відчула, як до горла підкочує грудку. – Навіщо мені ваша ложка?Ми ж з Ігорем вам ремонт у ванній минулого тижня закінчили, кахлі найдорожчі вибирали, власним коштом.

– Ми ж до вас з усією душею! Ви ж обіцяли, що ми тепер одна сім’я.

– Сім’я? – Агата Семенівна видала сухий, колючий смішок. – Сім’я ложки не краде! – Сім’я підлоги миє так, щоб у кутах бруд не залишався.

– А ти? Ялозиш ганчіркою посеред кімнати, аби очі мені замазати. – Я три дні на коліна ставала, кути перевіряла – чорнота!

– Ви не доглядати за мною прийшли, ви чекаєте, коли я богу душу віддам, щоб на квартиру лапу накласти. – Розпланували вже, мабуть, де й диван поставите!

– Як ви можете таке говорити? – із глибини квартири вийшов Ігор, витираючи руки рушником. – Я весь ранок кран на кухні міняв, старий зовсім згнив.

– Агато Семенівно, схаменіться! Ми пів року на вас працюємо! Жодного вихідного не бачили!

– Щосуботи – поїздки по ваших лікарях. Щонеділі – прибирання! Ви ж самі плакали, казали, що ваш син, Леонід, про вас і не згадує…

– Не смій згадувати мого сина! – крикнула пенсіонерка, і її обличчя вкрилося червоними плямами. – Льоня – людина зайнята, він в Канаді важливими справами займається!

– А ви приживили! Бруд з-під нігтів! Понаїхали тут, зняли кімнату в моєму будинку і вирішили, що можна стару обдурити!

– Геть! Поки я поліцію не викликала! Ключі – на стіл!
***
А все ж починалося так зворушливо, що Марина спочатку не могла натішитися своїм щастям.

Пів року тому вони з Ігорем, молода пара, яка переїхала до міста з області, орендували скромну «однушку» у старому панельному будинку.

Агата Семенівна жила поверхом вище.

Перша зустріч відбулася біля під’їзду. Літня жінка, важко дихаючи, намагалася підійняти сходами сумку з картоплею.

– Давайте я вам допоможу, – чемно запропонував Ігор, перехоплюючи ношу. – На який поверх?

– На третій, дитинко, на третій, – промимрила вона, притискаючи руку до серця. – Ой, дякую тобі, добрий чоловіче. Зовсім ноги не тримають.

– А вдома – хоч шаром покоти, нікого немає. Одна я, як перст.

Ігор доніс сумку до самої кухні. Квартира Агати Семенівни вразила його своєю просторістю та чистотою, але було в ній щось неживе.

– Ви сядьте, – метушилася бабуся. – Може, чайку? У мене й варення є, суничне, сама варила… коли ще сили були.

– Дякую, мені треба бігти, дружина чекає, – усміхнувся Ігор.

– Дружина? – Агата Семенівна сплеснула руками. – Молодята, значить. Це добре. – А я ось… Син у мене, Льоня. Виїхав до Канади десять років тому. Спочатку дзвонив, а тепер – тільки листівку на Новий рік надішле, і все. Забув матір.

– А мені багато не треба – поговорити б з ким, та щоб у магазин хтось сходив. – Страшно мені, Ігорьок. Раптом упаду, і ніхто не впізнає? Так і пролежу тиждень…

За кілька днів Агата Семенівна «випадково» зустріла у дверях Марину.

– Дитино, – гукнула вона її тремтячим голосом. – Ти не подивишся, що у мене з телефоном? Не можу в поліклініку додзвонитись, гудків немає.

Марина зайшла. Стаціонарний телефон виявився просто вимкнений із розетки. Поки дівчина вставляла штекер, Агата Семенівна вже накривала стіл.

– Сідай, люба. Бачу, дівчинка ти гарна, господарська. Розкажи, як ви тут? Важко, мабуть, квартиру наймати? Грошей, мабуть, просять непомірно?

– Тяжко, Агато Семенівно, – зітхнула Марина. – Майже половина зарплати Ігоря йде. – А хочеться і своє щось… Але коли це буде? Років за двадцять, якщо іпотеку візьмемо.

– Двадцять років… – замислено простягла пенсіонерка. – Довга пісня. А я ось все думаю… – Квартира у мене велика, двокімнатна. Кому вона дістанеться?

– Син багатий, йому мої хороми не потрібні. Державі віддавати? Жаль. – Стільки років тут прожила. Мені б людей добрих знайти. Щоб доглядали мене. А я за це б – угоду ренти підписала. – Чула про таке?

Марина завмерла з чашкою в руках.

– Рента? Це коли квартира переходить у власність за догляд?

– От-от, – закивала Агата Семенівна. – Адже я не вічна. Мені б тільки знати, що в останні дні склянку води подадуть та поховають по-людськи.

– А квартира – живіть, діточки. Оформлю все згідно із законом, у нотаріуса. Будете моїми спадкоємцями.

– Мені ж і грошей ваших не треба, пенсія в мене хороша. Мені увага потрібна, турбота.

Марина прибігла додому з сяйнистими очима. Цілий вечір вони з Ігорем обговорювали цю перспективу. Їм здавалося, що сама доля підкинула їм шанс.

Самотня, кинута бабуся і вони – молода, енергійна пара. Все як треба!
***
Перший місяць пройшов в ідилії. Марина щоранку заглядала до «баби Агати», приносила гарячі сніданки, пекла пироги. Ігор підтягнув всі дверцята на шафах, замінив старі вимикачі.

– Ой, Ігорьок, руки у тебе золоті! – хвалила його Агата Семенівна, сидячи в кріслі та спостерігаючи за роботою. – Льоня мій теж любив щось робити, поки не поїхав.

– Як мені з вами пощастило. Ось наступного тижня підемо до нотаріуса. Я вже і паспорт приготувала, і документи на квартиру з шафи дістала.

– Та ви не поспішайте, Агато Семенівно, – знітився Ігор. – Головне, щоб ви добре почували себе.

– Ні, ні, – наполягала вона. – Життя – штука тендітна. Потрібно все оформити, щоб ви спокійні були. Ви ж для мене тепер найрідніші.

Але наступного тижня «нотаріус пішов у відпустку». Ще за два тижні в Агати Семенівни «прихопило спину», і вона не могла вийти з дому.

– Діточки, – стогнала вона, лежачи в ліжку. – Поки що не до паперів. Бачите, як мені погано?

– Треба мені в клініку лягти, обстежитися. Є тут одна, приватна, кажуть, там професори найкращі. Тільки дорого там…

– Ми сплатимо, Агато Семенівно! – в один голос вигукнули молодята. – У нас є відкладені на відпустку гроші, візьмемо звідти. Головне – ваше здоров’я.

Два тижні у приватному стаціонарі коштували круглу суму. Марина щодня бігала туди із домашніми бульйонами. Агата Семенівна повернулася посвіжілою і дуже задоволеною.

– Ну тепер заживемо! – бадьоро сказала вона, заходячи до квартири. – Тільки ось… шпалери в передпокої зовсім пожовкли. Якось не по-людськи.

– Може, оновимо, поки я можу? А там і до нотаріуса… він якраз із відпустки має вийти.

Ігор, зітхнувши, взяв ще один підробіток, а вечорами клеїв шпалери.

Потім була заміна вікон у спальні – «бо дме, діточки, зовсім замерзаю».

Потім покупка нового телевізора – «старий тільки брижі показує, а я новини хочу дивитися».

Грошей у Марини з Ігорем ставало дедалі менше, а запити «баби Агати» зростали з кожним днем.

– Марино, – примхливо гукала вона з кімнати. – Ти знову купила курку? Я ж казала – у мене від неї печія. Хочу індичку. І масло бери тільки те, солоне, у жовтій пачці.

– Але воно втричі дорожче за звичайне… – намагалася заперечити Марина.

– Ось як? – Агата Семенівна одразу підтискала губи. – Значить, шкода? Ну, звичайно, я ж чужа. Тільки про квартиру й думаєте!

– А я, може, ще десять років проживу! Якщо вам тягар – так і скажіть. Я знайду тих, кому не шкода буде масла для старої.

– Ну, що ви, Агато Семенівно, – лякалася Марина. – Я зараз схожу, куплю. Не ображайтесь.
***
Атмосфера в будинку почала змінюватись. Ласкава літня жінка все частіше перетворювалася на буркотливу і вимогливу господиню.

Вона почала робити зауваження щодо зовнішнього вигляду Марини, радила Ігореві «краще працювати, а не в телефоні сидіти».

– Слухай, – шепотів Ігор дружині на кухні. – Тобі не здається, що вона просто користується нами? Пів року минуло. Де ця угода ренти?

– Щотижня нові відмовки. То голова болить, то свято церковне, то нотаріус захворів. Ми вже тисяч двісті в цю квартиру вклали, якщо не більше.

– Ну, почекай ще трохи, – заспокоювала його Марина. – Вона ж літня, недовірлива. Їй страшно владу втрачати. Потерпи.

– Проте потім у нас буде своє житло. Де ми ще у місті таку квартиру знайдемо?

– Вона нас, як рабів використовує, Марино. Подай, принеси, прибери… Я вчора пів дня її килим надворі вибивав, спину зірвав. А вона вийшла, подивилася і каже: «Погано, Ігорю, пил залишився».

– Потерпи, – повторювала Марина, хоча в самої на душі кішки шкребли.

А грім гримнув в той день, коли Ігор закінчив ремонт у ванній. Він поклав останню кахлю, затер шви та сяяв від гордості. Ванна кімната виглядала, як у дорогому журналі.

– Агато Семенівно, приймайте роботу! – крикнув він.

Літня жінка повільно зайшла, озирнулася. На її обличчі не позначилося жодної тіні радості.

– А чому кахлі не до стелі?

– Так ми ж домовлялися, що до середини, – розгубився Ігор. – Ви ж самі сказали, що так економні…

– Я сказала? – здивовано підійняла брови. – Бути такого не може! Я люблю, щоб до стелі. – Ви просто зекономили на мені. Гроші, мабуть, собі в кишеню поклали, які я вам на клей давала?

– Які гроші? – Ігор почав закипати. – Я всі матеріали купував за свої! Ви ж обіцяли потім усе зарахувати, коли підпишемо угоду!

– Обіцяла, обіцяла… – буркнула вона. – Обіцяти – не означає одружуватися! Якщо ти в малому дуриш, то що ж у великому буде?

Наступного ранку і відбулася та сама сцена зі «зниклою» ложкою.
***
Вигнавши сусідів, Агата Семенівна, наспівувала під ніс якийсь старий мотив, та милувалася новою ванною кімнатою.

Вона акуратно протерла дзеркало й зазирнула у скриньку на комоді. Та сама срібна ложка з крученою ручкою лежала на самому дні, прикрита пачкою старих фотографій.

Літня жінка любовно погладила її пальцем.

– Ну ось, знову чистота, – прошепотіла вона. – І новий кран, не тече. Краса!

Вона підійшла до вікна і прочинила шторку. У двір в’їжджала вантажна машина з меблями. До сусіднього під’їзду прямувала молода пара – зважаючи на все, нові мешканці.

– Які симпатичні, – пробурмотіла Агата Семенівна, мружачись на сонці. – Ввічливі, мабуть.

– Треба буде завтра спуститися, спитати, чи не допоможуть вони мені сумку підійняти… Ноги зовсім не тримають, стара я, самотня.

– Ех, треба б меблі прикупити. Може, синок у гості таки приїде…

Як вам “самотня літня жінка”? Як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!