Обіцяли спальне місце, та їжу. Спальне місце я побачила. І навіть стало страшно: чим би матір годували? Ворогу б у коморі не постелила! Ще й на дитячій розкладачці

Ні, в коморі розкладачка не зберігалася. Вона стояла там у розкладеному вигляді, й гостинно чекала на мене. Клітка, два на півтора, квітчастий плед, та комплект білизни. На дверях у комору — два гачки.

– Митя приробив, щоб ви одяг могли вішати, — похвалилася Діна, мати моєї внучки. А розкладачку у сестри попросила — на ній раніше син її чоловіка від першого шлюбу спав, як у гості приїжджав. Тепер ви приїхали…

– А чи можна її в дитячу переставити? Чи у вітальню? – я обвела рукою трикімнатні хороми.
– В інтер’єр не впишеться! А сюди якраз залізла. Чай? Кава?

– Ні дякую. Діно, ти мене вибач, але я не спатиму в коморі.
– Більше ніде, – вона закопилила губи.

– Тоді прошу мене пробачити, нічим не можу допомогти. Діно, мені б з онукою хоч привітатись, та поїду додому.
– Спить, не треба до неї ходити, розбудіть ще, — сказала вона.

Я взяла сумку, та пішла до виходу.
– Навіщо взагалі приїжджали? – хмикнула Діна.

На вокзалі довелося прочекати майже дві години, автобуси в моє селище ходять рідко. Син не брав слухавки. Хоча знав, що я мала приїхати — на пару з Діною мене вмовляли.

Діна вирішила вийти на роботу, до садка ще далеко. Ось і бабуся знадобилася. Я подумала і погодилася – чому б і ні? Ближче до онуки буду, бо самі приїжджають раз на пів року.

Обіцяли спальне місце, та їжу. Спальне місце я побачила. І навіть стало страшно: чим би мене годували? Ворогу б у коморі не постелила! Ще й на дитячій розкладачці!

Розумію, якби гостем непроханим звалилася б. Але ж чекали! І вмовляли! Обидва, не тільки син.
– Ну, будь ласка, Ксенія Кирилівна, будь ласка! Я без вас, як без рук. Ви нас так врятуєте, так врятуєте!

Послухалася, повірила, спідницю бульбашкою надула, прилетіла. А мені — розкладачку і два гачки!
Син передзвонив, коли я вже сіла в автобус.

– І що тебе не влаштувало? Хіба так роблять? Діна у понеділок на роботу вийти має, а ти нас так кинула. Ну дякую, мамо!

– Це вам дякую, уважили маму. Самі в коморах на розкладачках спіть! — розлютилася я, скривджена тоном сина.

– Ти випила, чи що? Які комори? Які розкладачки?

Я розповіла синові про зустріч, та гостинність Діни. Розповіла про запропоноване мені спальне місце, яке мене образило.

– Так, мамо! Права Діна – ти під градусом приїхала. Вона тобі диван у вітальні розклала, шафу звільнила. Я думав, у вас все – мир, дружба, жуйка.

– Не хотіла сидіти з онукою — одразу відмовилася б! Навіщо вигадувати? З такою матір’ю, та ворогів не треба! Бувай, мамо!

Мій стан після дзвінка, не описати словами. Біль, розчарування, образа, агресивність. Диван, шафа… Казки!

Я подзвонила Діні й зажадала, щоб вона сказала правду.

– Яку правду? Вам не соромно? Ви самі поїхали! Не хочу звинувачувати, але вам би менше пити, у вашому віці! – заявила вона, і кинула слухавку.

Я ще навіть не прийшла до тями, коли знову зателефонував син.

– Отже, Діна мені скинула фотографії з дому. Знаєш, що я бачу на них? Застелений диван, та порожня шафа! Фото комори теж є, там лежать старі речі, та моя гума.

І так, мамо, ніяких гачків на дверях у комору і близько немає! Зав’язуй пити! – знову накричав на мене син.

Все одразу стало зрозуміло. Не хотіла Діна, щоб я приїжджала і жила в них. Навіщо тоді кликала, та запрошувала? Перед Митею себе гарною показати?

Вирішила їм не дзвонити більше! Правда на моїй стороні, але як довести це? Мені й на думку не спало знімки зробити.

Останнім цвяхом став недавній дзвінок племінниці:
– Діна таки вийшла на роботу, а з твоєю онукою сидить друга бабуся, мати невістки, яка почала жити у них.

Молодець Діна, як усе обставила: її мама – гарна, я – п’яниця в очах сина! З’їздила, врятувала, аж вити хочеться! Як довести, що я не вживаю, та кажу правду, навіть не знаю? Можливо, у вас є слушна порада?!