Образилися вони, що бабуся йому квартиру заповідала і вказали сину на двері

Мені онук якось вже говорив:

– Бабусю, я напевно на заочне відділення піду і роботу шукатиму.

– Ні дорогенький, якось витягнемо, не можна ж без освіти. Підробіток на першому ж курсі – так собі ідея.

Ну як так? Хлопець тільки-но школу закінчив, а його — за поріг? А Що я можу зробити? Невістка моя колишня у своєму праві: Дімі є 18, за законом не причепишся, а совістю там і не пахло. Я вже запропонувала, щоб онук до мене жити перебирався, а його однокімнатну ми здамо.

Але від мене їздити в інститут далеко, майже півтори години в один кінець, а свахи квартира поруч, дорогу тільки перейти. До того ж я ж сестру доглядаю, до себе її забрала, вона у мене без рідні на старості років залишилася. Нічого, витягнемо якось, пенсія моя, пенсія сестри…

Мені вже далеко за 60, із родичів у мене лише старша сестра, яка жила в області, але поховала вже всю родину та внук ще є – Дмитро, йому 18 років. Сина мого сім років тому не стало – важке захворювання.

Тепер сестра на черзі. 8 місяців тому сваху поховала, невістки колишній рідну матір. Хоч і не рідні ми, а спілкувалися, вона підтримувала мене, коли сина не стало. Та й, так би мовити, не хворіла на ніщо, молодша за мене, а бац — і все. Життя, воно таке.

Після того, як не стало чоловіка невістка Рита сумувала недовго. Двокімнатну квартиру чоловік чомусь за життя ще переписав на жінку. Точніше, переписав свою половину, оскільки житло було спільним. Чи не через пів року після похорону Рита вже привела до квартири нового чоловіка. Не вжилася з ним, тепер у неї, здається, вже третій співмешканець, збираються розписатися.

Власна мати не схвалювала поведінки Рити, а мені завжди було шкода онука, якому дісталася недолуга мати. Останній співмешканець спочатку нам здався цілком нормальним чоловіком принаймні спільну мову з Дімою він знаходив. Донедавна.

Сваха моя ні словом не обмовилася про свій намір. Ні Дімці, ні мені (хоча ми з нею дуже близько спілкувалися). Рита пішла подавати на спадщину – однокімнатна після матері залишилася, та ще й район хороший…

Я так думала, що буде Дімі житло на старт, навіть якщо мати у спадок вступить. Адже кожна жінка для єдиної дитини старається, а інших дітей у Рити й не буде вже, були проблеми в неї по жіночому. Але… Риту нотаріус приголомшив, і після цього розізлилася вона…

Виявилося, що свою квартиру мати Рити заповіла не дочці, а онуку Дімі. Напевно жінка похилого віку розсудила, що у Рити житло є, а онуку однокімнатна — саме те що треба. Вивчиться, почне працювати, буде своє житло, буде куди дружину привести.

Ой, як же злилася та бушувала колишня невістка, що просто соромно дивитися було, мало не прокляла матір, якої вже не було на цьому світі. А потім почала від Дімки вимагати, щоб він подарував їй житлоплощу, яку йому бабуся заповіла та на яку так розраховувала Рита.

Здавалося б, навіщо їй? Є ж у неї квартира? Скоріш за все, хотіла продати, та пожити добре. Про машину щось говорила, але я онука одразу попередила, щоби не думав навіть подібного робити.

Бабуся хотіла, щоб квартира дісталася йому й крапка, та й сам він далеко не дурень. Розуміє ж, що та квартира – материна, у матері – мужик, з яким ось-ось вона оформить шлюб. А профукати гроші — нікчемна справа.

– Ти все одно на моїй шиї живеш. І це неправильно, що бабуся тобі квартиру залишила. Я — дочка, тільки після мене мало б тобі перейти. Ти хоча б розумієш, що я тебе годую та напуваю? Ні? – кричала на сина Рита.

– Рита, схаменись! Сама подумай, через 5 років Дімка інститут закінчить, треба буде йому десь жити. Поки ж можна його однокімнатну здати, ось вам і гроші.- спробувала звернутися та вгамувати я Риту.

– Вас хтось питає? – Огризнулась вона — От і мовчіть собі в ганчірочку. Треба буде десь Дімі жити? Звісно. Але у вас двокімнатна є, яку, окрім онука й успадкувати нікому. Чи Ви збираєтесь жити вічно?

– О як! Тобто, ти мені відміряла 5 років життя, а далі — закутатись в простирадло і повзи потихеньку у бік цвинтаря? Ох ти і нахабниця.

Зрештою, зрозумівши, що син не має наміру відступатися від власності, Рита просто скомандувала сину збирати свої речі та звалювати до себе.

– Якщо ти не зробив те, що від тебе вимагалося. Виходить, ми не родина. Та й втім, 18 років тобі вже є? Чудово. Далі я тебе годувати не зобов’язана, жодний закон мене не змусить. Дорослий вже? Прийняв рішення? Неси за нього відповідальність. Тепер заробляй собі на життя сам. – сказала Маргарита.

І начхати їй на навчання сина, напевно, співмешканцю пообіцяла вже подарунок і шикарне життя, а тут такий казус. Відкритим текстом йому сказала, що якщо бабуся, я, тобто, його напоумила матері не поступатися, то я тепер і маю онука годувати.

Не маю, але буду, куди дінешся тепер. Вчитися ж йому треба, пояси затягнемо, вигребемо. Я сказала Дімці, щоб хоча б років навіть не думав про підробки, треба в навчання втягнутися, а потім буде видно.

Все, що треба для життя у квартирі Дмитра є. Не надто нове, але робоче. Хлопець, звичайно, сам шокований, що мати рідна на двері вказала, розгубився трохи. Це ж як у холодну воду з розбігу.

І поїсти собі приготувати треба, і рахунки сплатити, і одягнутися. Але нічого, тримаємось. У сестри моєї хата є, багато за неї не дадуть, але все ж, вона довіреність на мене зробила, клопочеться вже зараз.

Хоч якісь гроші будуть у заначці на нас трьох. Мати Діми? Навіть не подзвонила Дімі жодного разу, не поцікавилася, чим хлопець харчується, як живе. А мужику її так навіть краще, це він гарне ставлення демонстрував, щоб у довіру втертися, а пасинок йому чужа людина. Без нього простіше та краще. Діма виду не подає, але страждає, не чекав такого, мати все ж таки.