– Оце покохав Анатолій, на свою голову! Ну його, це кохання незрозуміле – журиться, – одні неприємності від нього

Розлучалися Анатолій із Тетяною голосно зі скандалом, із розподілом майна, із судами, із криками та чубаниною.

Анатолій, раптом покохав – буває. Двадцять років разом прожили, двох дітей нажили, молодшому, Миколі, п’ятнадцять, Юлі, старшій, дев’ятнадцять.

Соромно їм перед друзями та сусідами за те, що відбувається в сім’ї, сварки йдуть з ранку до вечора.

Усі живуть у трикімнатній квартирі, лаються, та чубляться із ранку до вечора, у відпустки спеціально пішли.

Анатолій так захопився протистоянням з Тетяною, що навіть припинив ходити надовго до своєї нової коханої, побоюючись, як би Тетяна – змія підколодна, не сперла чогось, і не приховала від нього.

Нова коханка Анатолія, терпляче чекала і зітхала, перебуваючи у своїх рожевих мріях. Не сказати прямо, що Зінаїда була наївна дівчинка у рожевих окулярах.

Ні, зовсім ні, Зінаїда була та ще штучка – чіпка, наче кліщ, свого не проґавить.

Синочок у неї був Вітька. Хороші аліменти та дотації на синочка від батька, який намагався залишатися в тіні, добре допомагали в матеріальному плані Зінаїді.

Але вона, все ж таки жінка молода, їй теж хочеться надійного чоловічого плеча поруч. Щоб усе разом робити, як ниточка з голочкою, на дачу разом, у крамницю, кіно, на роботу.

Ось вона й придивилася залицяльника на роботі. Анатолій водієм працював, а вона, старшою продавчинею, по суті – завідувачкою цієї крамниці.

Ну, а якщо по совісті сказати – господинею Зіна тієї крамниці була, хоч і записана вона була на чоловіка, який і доводився батьком її Віктору.

Анатолій товар привозив, дуже вже йому лестило, що така яскрава й ефектна жінка, як Зінаїда, сміється з його жартів, завжди рада його бачити, очі такі променисті, а голосок такий ніжний.

– Завжди кавою напоїть, розпитає про все, вислухає, своїми проблемами не навантажує, а вдома у неї, м-м-м-м…

– Запах дуже смачний, тепло, чисто, затишно, синочок у неї такий вихований, матусею кличе, в очі заглядає, питає чого матуся бажає.

– Чистенький, вихований, на скрипці грає, співає фальцетом. Це Зінаїда сказала, що рідкісний голос у нього, фальцет називається, коротше – музично обдарований хлопчик.

– Не те що його охламони, Юлька ще туди – сюди, хоча всі дівки в її віці вже заміж збираються, а ця по горах, як гірська коза скаче, на обрії не видно жодного нареченого.

– А Микола, той взагалі, хамить не перестаючи, з тютюном якось його спіймав, ще й бреше негідник, мовляв, не мої, Ромка попросив у себе потримати.

– Типу, не займається він цим, бо спортсмен. А який він спортсмен, бачив він цей спорт – стоять, і ніби танцюють.

– Бойове мистецтво, мовляв, ушу якесь – вигадали ж, танцюють та стрибають. Тетяна теж заохочує: сходи, та сходи, подивися чим син займається.

– Не вийшли діти, що вже там і казати. Ось у Зінаїди Вітька! Від хлопця – жодних проблем, весь ввічливий, послужливий.

Анатолій завів звичку по тисячі йому давати із зарплати. Ох і подобається Анатолію, як стрибає пацан біля нього, обіймає, дядечком Толею кличе.

– Зіна одразу ж сльозу пускає, воно й зрозуміло, без батька хлопчина росте, та й сама молода, у самому соку, як то кажуть…

– Ех, де ж ти була, Зіна! А вона теж притиснеться так ласкаво і ніжно, плече оголить і жарко зашепоче на вухо, чого ж, мовляв, ми раніше не зустрілися?

– А тепер, говорить, не можу дітей сиротити, дружину без чоловіка залишати, сама в такій ситуації… Ех, аж серце впало вниз…

– Що ж ти, Зіна, така рідна й хороша?

Ось так і вирішилася доля Анатолія, Тетяни, Зінаїди та дітей. Тому й ділять зараз, непосильною працею нажите.

– Цей сервіз мені тітка дарувала, – відкладає Тетяна сервіз.

– Не тобі, а нам, – забирає половину Анатолій.

– Килим навпіл, обом же дарували, – каже Тетяна, і ріже ножем килим перський.

– Магнітофон мені дарували, – підскакує Микола.

– Зі мною підеш, чи з матір’ю залишишся?

-З мамою звичайно, – буркнув Микола, під шумок тягнучи ще щось собі. Не діти, а якісь рвачі … тільки про себе і думають.

– Насилу, із боєм, але відвоював Анатолій собі належну половину. А ліжко як ділили? Тетяна ледь половину не відпилила собі, плюнув, вирішив їй залишити, але до останнього на ліжку своєму спав.

Зінаїді пояснював, що нічого його з підступною жінкою не пов’язує, просто майно спільне.

Тетяна, от підступна, влаштувала так, що тільки одну четверту від квартири йому належить.

– Ми не згодні так! – кричить Анатолій.

– Хто це ми? – Запитують його.

– Ми … Я і Зіна.

– А Зіна до чого тут, – допитуються в нього цікаві.

– Та при тому … Що Зіна тепер моя дружина, нехай поки за документами не законна, але вона душа мого серця, і любов неземна.

– Добре, – каже підла Тетяна, – поділимо квартиру навпіл, але діти до тебе жити підуть.

– З чого б це, – репетує Анатолій, – твої діти, хай з тобою і живуть.

– Ах, мої … А твоїх значить немає?

– Треба розібратися, з приводу дітей, – кричить.

Діти все чують звичайно… Зрозуміло, що його Зіна, голова світла напоумила.

– Якось дивно у тебе дочка з’явилася, – рівно через вісім місяців після весілля. Ти знав, що вона вже в положенні була, чи можливо дочка не твоя, а тобі її підсунули? – просвітлює Зіна Анатолія.

– А хлопчина взагалі з тобою не хоче спілкуватись, все з матір’ю вирішує, сам же говорив, от і будь ласка, нагуляла значить.

– Ось так, хоч Зіна очі розплющила, а він двадцять років у тумані жив, як уві сні.

Стоїть Тетяна очима кліпає, ротом повітря хапає, мов риба на піску.

– Що? Попалася, кохана? Не чекала, що тебе на чисту воду виведуть? Дострибалася?

Загалом, все ж таки проблему з житлом вирішили. Накопичення у них були, тож купили Анатолію однокімнатну квартиру в центрі, а Тетяні з її дітьми двокімнатна залишилася.

Анатолій одразу ж сказав, що квартира буде для Віктора, як вісімнадцять виповниться, так одразу перепише, нехай у пацана своя житлоплоща буде. А їм із Зіною вистачить її квартири, до самої старості. На тому й вирішили.

Не цікавило Анатолія, як там ці мешкають… Нехай, як хочуть.

Тільки щось Зіна почала змінюватися на очах, прикрикує, не та вже, не та Зіна. Віктор теж…

Іде якось Анатолій з роботи, чує, мат добірний стоїть, він за ріг, а там Віктор, таке говорить, мат на маті, ще й димить.

– Віктор! – онімів Анатолій.

– Та пішов ти, дідько лисий, – відповідає Віктор.

Анатолій підійшов, й дав потиличника, від несподіванки.

– Ой, що було, як кричав цей опудало дрібний, як звивався, Зіна його заспокоїти не могла. Кричить, щоб мати вигнала приймака.

– А який він приймак? Він стільки добра в будинок приніс … А головне – квартиру йому, між іншим.

Зіна суворе попередження зробила Анатолію, що свою дитину, вона сама виховає…

– Та я ж, як краще хотів! У Віктора ж фальцет, – забубнив Анатолій.

Але Зіна була непохитна. Наказала не чіпати Вітьку, і не дивитися в його бік…

– Далі більше, тільки працюй і працюй, ні відпочинку тобі, ні перепочинку. Став він все частіше згадувати Тетяну – та не робила так.

– Та й готує Таня краще, і взагалі… Як там діти?

– Прийшов до Миколи, а той і дивитись не хоче, мовляв, не знаю, хто ви дядько. Поліцію обіцяв викликати.

– Ти що, синок, я ж батько твій!

– Брешете, дядьку, я не знаю вас, мені мій батько не відомий, тому, що мамка мене нагуляла з кимось, а з ким не знає сама…

– Так то наклеп заздрісників злих! Пробач синку!

– Не син я вам, Анатолію Миколайовичу, – кинув злісно Микола, і пішов на своє ушу.

Анатолій до дочки Юлі зателефонував, та недоступна. А як з’явилася в мережі, так холодно відповіла, що ніколи їй.

– Куди поспішаєш, Юля? Зустріньмося, посидимо, як раніше, поговориш з батьком …

– Вибач, не можу … Я ж нагуляна, чого до тебе пхатися буду, яка ж я рідня?

– Та кинь, Юля. Ну чого в гарячці не ляпнеш, сама ж розумієш, що це смішно … Небилиця якась …

– Ні, вибач, не можу. Увечері в експедицію.

– Шкода … А мама як? Щось не відповідає. Я там дещо забув, забрати хотів.

– Де забув? Квартири немає, як і сім’ї. Маму не чіпай, чуєш! Тільки відходити почала! Йди … тобі тут не раді, у тебе своя сім’я є. Не лізь до мами, чуєш!

Не послухав Анатолій, “поліз” все ж таки.

Навіть не впізнав Тетяну, очі потер, чи точно Таня? Вона за цей рік схудла, якась інша стала, підстриглася, йде з якимось … диваком, сміється.

– Таня …

– О, Анатолій, а ви яким вітром? До побачення, Юрію Геннадійовичу, до завтра…

– Хто це? Що за член незрозумілої партії?

– По якому праву цікавитеся?

– Ти моя дружина, так-то!

– Серйозно? Де це написано? Ви що, Анатолію Миколайовичу? Амнезією страждаєте?

– А ти чого? Не встигла мужика позбутися, вже шури-мури крутиш? Підла, ти, Тетяно…

– Та пішов ти, знаєш куди? – З надривом сказала Таня, – я мало не збожеволіла! Та якби не діти, це вони мене витягли, а ти … Пішов геть! Ні бачити, ані чути тебе не хочу!

– Забирайся! – заплакала, заревіла, затупала ногами Тетяна.

Дивиться Анатолій, той Юрій біжить. Дати б йому в ріг, щоб не тинявся по чужих дружин…

– Що з вами, Тетяно Сергіївно?

Плаче Таня, а йому й самому завити б…

Не пробачили, назад не прийняли. Ледве втік Анатолій від хижачки підступної – Зінаїди та синочка її Віктора. Ледве свою квартиру відвоював, один живе, діти з ним примирилися… А дружина ні…

Дружина собі кавалера знайшла, за живого чоловіка шастає з ним, безсоромно.

У походи з Юлькою тягається на старість років. Очі не дивилися б, як вона з цим Юрієм Геннадійовичем сюсюкається, козел старий, а туди ж… у гори поліз.

– О, Анатолію Миколайовичу, якими долями? – посміхається Тетяна на людях, а сама шипить, чого, мовляв, тобі треба, навіщо приперся.

– Я не до тебе, я може спортом займатися, в гори, в походи ходити почну … Ось прийшов подивитись, як воно тут все влаштовано.

– До Тані полізеш – дивися …

– Ой, налякав, дуже треба! Ти хто такий, взагалі, а мене вона зі школи кохає. Зрозумів?

– Раніше може і кохала, а тепер… Я попередив …

– Та пішов ти, – сказав Анатолій, але на безпечну відстань все ж таки відійшов, хто його знає …

Оце покохав Анатолій, на свою голову! Ну його, це кохання незрозуміле – журиться, – одні неприємності від нього…