– Оце так справи!

– Ти чула новину? – прошепотіла Клавдія, нахилившись до огорожі. – У Поліни Степанівни донька, Настя, малюка привела!

– Та ти що? – сплеснула руками Зінаїда Петрівна, мало не випустивши бідон із молоком. – А батько хто?

– Отож і воно, що мовчить! Як у воду опущена ходила всі дев’ять місяців.

Весняне сонце заливало село Березівку яскравим світлом, а разом із першими теплими променями вулицями розносилися гарячі плітки.

Головною темою обговорення стала молода Настя, дочка шановної Поліни Степанівни.

– І не соромно їй? – хитала головою Тетяна Миколаївна, відома всім як просто «Миколаївна». – У пелені принести! Мати як тепер людям у вічі дивитися буде?

Особливо старалася в осуді Галина Федорівна, чий син Сергій колись залицявся до Насті.

– Я завжди казала – надто горда! — вимовляла вона сусідкам біля криниці. – Мого Сергійка відкинула, а тепер ось…!

Село гуло, як розтривожений вулик.

Кожен вважав своїм обов’язком висловити думку про те, що сталося. Але найбільше старалася Варвара Андріївна – місцева «інтелігенція», секретар у сільраді.

– Це ж треба таку ганьбу! – мовила вона, сидячи за столом. – У мене он Павлик в армії служить, то я вже домовилася – познайомлю його з донькою своєї інститутської подруги. Культурна дівчинка, із гарної родини!

За тиждень Настя повернулася додому з маленьким пакунком. Рум’яна, щаслива, вона ніби не помічала косих поглядів та шепотів за спиною.

– Андрюшенько мій, – примовляла вона, схиляючись над колискою. – Сонечко маленьке!

Дід новонародженого, Степан Іванович, душі не чув у онукові. Кожен день, попри плітки, гордо катав візок по селі.

– Ви подивіться на нього! – шипіла Галина Федорівна. – Наче не ганьба, а щастя якесь!

А щастя й справді оселилося у будинку Степана та Поліни.

Поліна клопотала навколо дочки та онука, Степан Іванович майстрував дитяче ліжечко, і навіть старий кіт Василь довго сидів біля колиски, ніби охороняючи малюка.

Невдовзі почали з’являтися свати. Першою, звичайно, прийшла Галина Федорівна з компанією.

– Мій Сергій все простить, – говорила вона, підібгавши губи. – Дитину, як свою виховає…

– Дякую, Галино Федорівно, – твердо відповіла Поліна Степанівна. – Тільки ми впораємося самі.

За ними потяглися інші. Хтось з умовляннями, хтось із погрозами – мовляв, одній з дитиною несолодко доведеться. Але всім була одна відповідь – відмова.

– Гординя їх погубить! – зловтішалася Варвара Андріївна, попиваючи чай із сусідками. – Ось мій Павлик повернеться, я йому одразу Лєночку представлю – розумниця, красуня, в інституті вчиться!

Але доля розпорядилася інакше.

Одного чудового літнього дня по селі рознеслася звістка – повернувся Павло з армії!

Варвара Андріївна, ошатно одягнена, зустрічала сина на автобусній зупинці. Поруч стояла симпатична дівчина в міському вбранні – та сама Оленка.

– Синку! – кинулася Варвара Андріївна до високого хлопця у військовій формі. – А у мене для тебе сюрприз!

Павло обійняв матір, але його погляд був спрямований кудись поверх її голови.

Там, біля хвіртки будинку, стояла Настя з малюком на руках.

– Мамо, – тихо, але твердо промовив Павло. – Пробач, але нам треба поговорити.

Варвара Андріївна завмерла, дивлячись то на сина, то на Настю, то на маленького Андрійка.

– Це що це виходить? – пробелькотіла вона.

– Виходить, мамо, що я давно одружений. І в тебе є онук, – усміхнувся Павло. – Ми з Настею розписалися перед моїм призовом. Таємно. Знали лише її батьки. Не хотіли нікого засмучувати завчасно.

…Їхня історія почалася ще в школі. Павло, серйозний хлопчик із доброї родини, завжди виділяв Настю серед інших дівчат.

– Чого ти за нею бігаєш? – глузували з нього друзі. – Он скільки дівчат навколо!

– Відчепіться, – відмахувався Павло, проводжаючи поглядом струнку фігурку в ситцевій сукні.

А Настя немовби й не помічала його уваги. Горда, як казали у селі. Після школи вступила до медучилища у районному центрі, приїжджала лише на вихідні.

– Бач, ти, – шепотілися бабці біля крамниці. – Міська стала! У білому халатику ходить!

Але Павло чекав. Щосуботи зустрічав автобус із міста, допомагав донести сумку до будинку.

– Дякую, Пашо, – усміхалася Настя. – Ти завжди такий… надійний.

Їхня перша справжня розмова сталася травневого вечора, коли яблуні в саду Насті стояли всі у цвіті.

– Знаєш, Насте, – набрався сміливості Павло. – Я в армію восени йду.

– Знаю, – тихо відповіла вона. – Усі знають…

– А ти… зачекаєш?

Настя підняла на нього свої сірі очі.

– Дурний. Я ж на тебе з п’ятого класу чекаю.

Того вечора вони вперше поцілувалися під квітучою яблунею. А за тиждень потай розписалися в районному РАЦСі.

– Тільки батькам поки що не кажи, – просила Настя. – Моя мама зрозуміє, а ось твоя…

– Я повернусь, – обіцяв Павло. – І все буде по-справжньому – і весілля, і щастя.

Варвара Андріївна, звичайно, помітила зміни у сина перед армією:

– Щось ти, Павлушо, немов у хмарах витаєш?

– Так весна ж, мамо, – жартував він.

А потім були листи – довгі, сповнені любові та надії. Настя ховала їх у стару скриньку, перечитувала ночами.

Коли зрозуміла, що при надії, не злякалася.

– Доню,- плакала Поліна Степанівна,- що тепер буде?

– Все буде гаразд, мамо. Паша повернеться, ось побачиш.

І ось цей день настав. Село наче завмерло.

Всі погляди були спрямовані на цю сцену – Павло, що тримав за руку збентежену Настю, розгублена Варвара Андріївна, та маленький Андрійко, який мирно сопів на руках у матері.

– Господи! – першою схаменулась Варвара Андріївна. – Та що ж ми стоїмо?! Онучку мій ненаглядний, йди до бабусі!

І вона, забувши про все на світі, кинулася до Насті, простягаючи руки до малюка.

– А я, дурепа стара, чого тільки не наговорила! – голосила вона, цілуючи пухкі внукові щічки. – Пробач мені, Настю! І ти, Поліно, вибач!

Через місяць у Березівці гуляли весілля – галасливе, веселе, з піснями та танцями.

Варвара Андріївна, яка ще нещодавно поливала Настю брудом, тепер усім і кожному розповідала, яка в неї чудова невістка.

– І розумниця, і красуня, і господиня чудова! – хвалилася вона сусідкам. – А онучок, онучок – викапаний Павлик у дитинстві!

Галина Федорівна та інші пліткарки притихли, а коли зустрічали Настю з візком, лише привітно посміхалися.

– А знаєш,- сказала якось Клавдія Зінаїді Петрівні,- може, воно й на краще, що так усе вийшло? Глянь, яка родина гарна вийшла!

– Це точно, – кивнула вона. – Кохання, – воно ж усі перепони подолає. А ми, дурні старі, скільки язиками чухали…

Так і зажили молоді в коханні та злагоді. А сільські плітки поступово вщухли, поступившись місцем новим історіям.

Адже життя в Березівці ніколи не стояло на місці – воно вирувало, кипіло і дарувало нові приводи для розмов біля криниці.

Але ця історія ще довго ходила селом, як приклад того, що не варто судити про людей поспішно.

І коли хтось намагався затіяти чергову плітку, мудрі старенькі хитали головами: «А пам’ятаєте, як із Настею вийшло? Те саме…»

А маленький Андрійко ріс, не знаючи про пристрасті, що кипіли навколо його появи на світ.

Для нього важливо було лише одне – що його любили батьки, бабусі та дідусі, і що немає у світі місця краще, ніж їхній затишний будинок у Березівці, де завжди пахне свіжоспеченим хлібом, та звучить щасливий сміх. Не дарма ж кажуть, – не судіть, та не судимі будете…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!