– Один раз можна пробачити! У чоловіків таке трапляється. Швидкоплинне захоплення. Як грип сезонний…

– Здали проєкт по Набережній, – Антон повернувся з роботи окрилений, – тож на вихідні ми всі виїжджаємо на турбазу, всім колективом.

– А дружин ваш колектив із собою не бере?

– Ірино, ти ж знаєш, сімейність у нас вітається. І я тебе раніше завжди брав. Але зараз хто із Максимом залишиться?

– Підросте трішки, з ним разом всюди їздитимемо. І не тільки на турбазу, можемо і на Мальдіви якісь. Хочеш?

Вона, звісно, і Мальдіви хотіла, і турбазу. І просто в кафе якесь, з коктейлями та морозивом, як раніше.

Але з того часу, як з’явився на світ маленький Максимко, життя змінилося, ніби нова сторінка в книзі відкрилася. Ні, Ірина анітрохи про це не шкодувала, дитина – це чудово.

Але й стосунки із чоловіком у них теж змінилися. Юрій немов свою сторінку в книзі не перегорнув, залишився десь позаду.

Він був талановитим і щасливим архітектором, керував проєктною компанією, якій уже довіряли масштабні міські замовлення з адміністрації, з ним віталися за руку найвпливовіші люди в області.

Буквально з кожним днем він підіймався вгору сходами своєї кар’єри, і Ірині часом здавалося, що чоловік з кожною такою сходинкою йшов кудись і від них із сином.

Вони ніби почали жити у різних світах. Ігор малював на папері вулиці та квартали, облаштовував набережні, а вона рахувала памперси, гріла пляшечки з дитячим харчуванням і вже мало не до секунди знала, скільки часу займає дорога до дитячої поліклініки.

А Ігоря це зовсім не цікавило. Він міг днями взагалі не питати про те, як себе малюк відчуває, що він їв, і в якому парку вони сьогодні гуляли.

– І тебе це непокоїть? – Весело дивувалася подружка Олена, – та мужики всі такі. Вони синів починають нормально сприймати лише тоді, коли з ними у футбол грати починають.

– Тепер ось на турбазу зібрався. Зі своїми архітекторками…

– А з ким йому ще збиратися? Скажи дякую, що він тобі розповідає. Так би зібрався нібито в чергове відрядження, і чекай його, як недолуга.

– А зараз, не як недолуга? Знайде собі якусь…

– Кого? Він із ними разом уже два роки працює. Захотів би знайти, давно мав би. Вони, мужики, або відразу бабії, або на все життя вірні.

Складалося враження, що Лєнка розбиралася в чоловіках, як у дитячому конструкторі, але насправді все було навпаки.

За своє недовге, але бурхливе доросле життя, вона вже встигла двічі офіційно вийти заміж і так само офіційно розлучитися. Дітей при цьому вона завести якось не поспішала, тож жила відносно безтурботно.

Майже так само почувалася й Ірина. Але тільки перед тим, як зустріла Антона. Він буквально підкорив її своєю розгонистістю, захопленістю. Говорив:

– Колись люди житимуть у летючих будинках. Я навіть зараз бачу, якими вони будуть.

– А навіщо нам летючі будинки? – дивувалися співрозмовники.

– Невже не розумієте? Захотів пожити в горах, – полетів у гори. Захотів – на морі. Романтика!

Ірину спочатку ця романтика теж захоплювала. Але з того часу, як на світ з’явився Максим, їй якось нікуди не хотілося відлітати від цього двору, з розлогим кленом за вікном, від бабусь на лавці біля під’їзду, навіть від вуличних кішок, яких ці бабусі постійно годували.

Хоча на турбазу вона, зрозуміло, з’їздила б.

Однак саме та поїздка Антона багато чого змінила в їхньому житті. Повернувся він пізно ввечері в неділю, пропах димом від багаття і трохи – хмелем, обійняв дружину, як завжди, та довго і жваво розповідав, яка там була шикарна природа, і яке зоряне небо.

А потім на її сторінку в мережі хтось надіслав фотографії саме з тієї поїздки на турбазу. На цих фотографіях вона побачила справді розкішні краєвиди гірського озера.

І ще – Антона, який обіймається з красивою білявкою в червоному купальнику. То була Тетяна, Ірина її знала. Самотня, скромна.

Виявилося, не така вже й самотня і зовсім не скромниця. На різних фото вона не тільки обіймалася з Антоном, а й сиділа на колінах і навіть з ним цілувалася. Повне досьє, загалом.

Ірина працювала в бібліотеці, бо професію обрала собі за характером, була м’якою, тихою, спокійною.

Але цього разу її жорсткості та рішучості здивувалася навіть Лєнка. Ірина пояснень від чоловіка не вимагала, розлучилися швидко. Лєнка, щоправда, намагалася протистояти розлученню:

– Один раз можна пробачити! У чоловіків таке трапляється. Швидкоплинне захоплення. Як грип сезонний.

– Хоч апендицит, – відрізала Ірина, – як уявлю, що він із цією…

– А Максимко, як без батька?

– Виросте. Не він один такий.

Максимко і виріс. Випускний клас уже. Антон спочатку бачився з сином часто, потім тільки зрідка почав приходити, потім зовсім зник з їхнього життя.

Говорили, що він проєктує нові міста десь на заході країни, Ірину це мало цікавило. Все якось перегоріло.

Чоловіки, звичайно, до неї залицялися. Найдовше протримався В’ячеслав Геннадійович.

Солідний чоловік із борідкою, який брав у них у бібліотеці книги французькою мовою, цим і привернув до себе увагу. Він і сам Ірину виділив, вони якось швидко почали зустрічатися.

В’ячеслав Геннадійович викладав іноземну мову в університеті. Сказав якось Ірині:

– Я, як був студентом колись, так ним і залишився. Тепер ось кохання зустрів, як хлопчик.

– Там у тебе студенток, мабуть, і без мене повно, – посміхнулася вона.

– Ну, це маленькі дівчатка. Їх не тільки французької мови потрібно вчити, а і як чоловікові штани прасувати.

Втім, як пізніше з’ясувалося, і йому штани було кому прасувати. Дружина його працювала в тому ж університеті, а дочка там же навчалася. Сімейний підряд в освіті, загалом.

Він напрочуд красиво читав вірші французьких поетів у оригіналі та у своїх перекладах. Навіть у Париж звозити обіцяв.

Але одного разу вона зважилася сходити в університет подивитися на його дружину. Дівчата з місцевої бібліотеки показали їй хворобливого вигляду жінку з якимось погаслим поглядом і сивим волоссям.

Вона подивилася на Ірину, та затримала погляд. Тієї раптово здалося, що ця жінка все знає. І саме Ірину знає.

Коли В’ячеслав Геннадійович вкотре з’явився на порозі квартири Ірини з томиком чиїхось проникливих віршів, бо вона відмовилася від походу до кафе під приводом головного болю. Потім додала:

– І взагалі… Не треба нам більше зустрічатись.

– У тебе хтось з’явився?

– Ні. Це в тебе хтось є.

– Я цього й не приховував.

– Я її вчора бачила. Її кидати не можна. Вона і без того, на мою думку, щасливою не виглядає…

Сперечатись із цього приводу В’ячеслав Геннадійович не став…

Після цього життя стало ще монотоннішим. Але в бібліотеці її зрідка пожвавлювали презентації книг місцевих письменників.

З погляду Ірини далеко не всі з цих творів на читацьку увагу заслуговували. Але були деякі книги, які своїх шанувальників мали постійно.

Це були професійно написані любовні романи, які на полицях бібліотеки не залежувалися. Ірина до подібної творчості ставилася поблажливо, – люди в будь-якому віці люблять казки, хтось повинен їх вигадувати.

Ось і цього разу презентація книги вдалася, шанувальниць і шанувальників у читальній залі зібралося багато, після заходу працівники бібліотеки разом із письменником навіть ігристого випили.

Додому Ірина пішла через парк, поспішати не хотілося. Стояв теплий літній вечір. Хотілося морозива і, можливо, ще трохи червоного.

Раптом на лавці вона побачила письменника Макса Кідрука. Треба ж – збоку ніякий не письменник. Звичайний чоловік із книгою в руці, не старий ще навіть.

Він її помітив, пожвавішав:

– Як добре, що я вас зустрів, Ірино Володимирівно! Щось захотілося свято продовжити, а ні з ким. Чи не складете компанію?

– А вдома хіба святковий стіл не накрили?

– То я один живу, давно вже. З дружиною розлучився, дітей немає. А з друзями письменниками ми цю книгу вже разів п’ять обмили.

– Я думала, за вами шанувальниці натовпами бігають. Макс Кідрук – ім’я відоме.

Той усміхнувся:

– Зізнатися, шанувальниць у моєї творчості не так і багато, як здається. І потім… я їх боюсь. До речі, я й не Макс, а Максим. Видавці на псевдонімі наполягли…

Морозиво вони взяли із шоколадною крихтою. А потім і червоного теж, і фрукти, і гроно терпкого винограду.

…Тепер вони книжки складають разом. Іноді навіть Максим їй сюжети підказує. Сім’я вони дружна, письменницька. Ось така історія…

Пишіть в коментарях. що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.