– Ох, Наталю, – задумливо промовила Галина, – просто життя – це не так вже й просто…

– Галка, ти?! Не може бути! Я думала ти у Києві! – Наталя в радісному пориві обійняла однокласницю і закружляла прямо посеред тротуару.

– Охолонь, невгамовна, – засміялась Галина, намагаючись звільнитися з обіймів шкільної подруги, – людей налякаєш!

– Та я повірити не можу! Ми ж років сто не бачилися, не менше!

– Всього трохи більш як тридцять, – Галя поправила волосся, – ну, привіт, Петрівська, я теж рада тебе бачити!

Вони зайшли до кафе, розташувалися за столиком у глибині зали, зробили замовлення.

– Ну, розповідай! – очі Наталії сяяли непідробним інтересом.

– Що розповідати? – усміхнулася Галина.

– Все! Із самого початку! У подробицях! – Запитала Наталя, – чоловік, сім’я діти? Чому ти тут? Давно приїхала? Надовго?

Галина витримала паузу і промовила:

– Загалом я живу тут п’ятий рік.

– Як? – Наталя витріщила очі, – і мені жодного разу не подзвонила?

– Ну, почнемо з того, що я не маю твого телефону, – миролюбно сказала Галина, – і взагалі, чого б я тобі дзвонила? Ми так давно не бачились. Кожна з нас має своє життя.

– Ну то й що? – Здивувалася Наталя, – справжнісінька дружба народжується в дитинстві. Невже ти думаєш, що коли я тебе не бачила, то ти перестала бути для мене близькою людиною?

– Я, Наталко, чесно кажучи, ні про що таке не думала. Ніколи було. Життя стільки сюрпризів підкинуло, що я навіть не помітила, як час минув… Здається, тільки вчора школу закінчила.

– Так не томи, розповідай. Давай я почну. Після школи ти продовжувала зустрічатися з Ванькою. Він пішов до армії.

– Я його чекала, – підхопила Галина, – коли він повернувся, ми одружилися. За рік в нас з’явився син Єгор. Ми були щасливі. А через п’ять років – розлучились.

– Пам’ятаю. Тоді ніхто так і не зрозумів чому. У вас же таке кохання було! Десять років за однією партою!

– Мабуть, у цьому й була проблема, – задумливо сказала Галина, – втомилися ми один від одного. Почуття притупилися. От і вирішили, що немає сенсу їх відновлювати. Розлучилися мирно, без образ та взаємних звинувачень. Ванька до сина часто навідувався, допомагав, чим міг.

– Не здивована, – відповіла Наталя.

– Ну, а я вважала це цілком звичайним: звикла до його турботи та уваги. Але ж мені хотілося чогось незвичайного! У результаті, через кілька років вийшла заміж. Мій другий чоловік був старшим за мене на 15 років. Багатий. Владний. Будь-яку проблему вирішував на раз два.

Спочатку підкорив мене цією своєю мужністю. Потім з’ясувалося, що він страшенний власник і ревнивець. Майже десять років мешкала як на вулкані. Так, я ні чого не потребувала, переїхала до столиці, могла робити все що завгодно. Але виходити з дому без дитини, спілкуватися з чоловіками навіть якщо це чоловіки подруг, мати власну думку – ні-ні!

Скільки скандалів у нас було через все це! Але я терпіла.

– Навіщо?

– Єгор підростав. Про нього думала. Та й соромно було, що люди скажуть: з другим чоловіком не вжилась. Сподівалася, що якось вплину на чоловіка, все зміниться. Але не вийшло. Розлучилися ми.

– Так само просто, як із Ванькою?

– Ні. Там все більше скидалося на війну. Добре, що Єгор був його пасинком, а інакше і його б у мене забрав.

І все ж я ні про що не шкодую. Жила безбідно, світ побачила. Де тільки не була! Коли одна залишилася, думала – все! Більше жодних шлюбів! “Наїлася” вже. Але, як кажуть, хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани.

– Тільки не кажи, що ти знову вийшла заміж! – Розреготалася Наталя.

– Вийшла! Там взагалі чудова історія! Після розлучення влаштувалася на роботу. Колега один став до мене залицятися. Квіти там, смс-ки, шоколадки. А потім запропонував поїхати з ним на рибалку.

– Куди-куди?!

– На рибалку, – усміхнулася Галина.

– Оригінально!

– Я теж так сказала, а він мені – що, слабо? Ну, ти мене знаєш… Поїхала. Чому? Навіть не замислювалася.

– І як? Риби багато наловила? – підморгнула Наталя.

– Я? Та я спочатку в шоці була! Ти уяви: після п’ятизіркового готелю потрапити у похідні умови! Дикуном! Намет, багаття, юшка. Зате потім… Це було справжнє чаклунство! Словом, зблизила нас ця подорож. За пів року ми розписалися. Потім було сім років безперервного щастя. Доки доля не відібрала мого чудового чоловіка.

– Що, теж розлучилися?

– Нещасний випадок…

– Ой. Пробач, Галка, я ж не знала, – розгубилася Наталя.

– Нічого. Давно це було. Я тоді ледве вижила. Два роки ні на кого не дивилася, не підпускала до себе. Якби не син… Ох, Наталко, яких бід я могла наробити.

– Розумію… Важко втрачати дорогих людей, – промовила Наталя, – але життя продовжується, і ось ти тут. Як так сталося? На батьківщину потягнуло?

– Не повіриш: навіть не думала повертатися, – Галина хитро посміхнулася, – доля знову з мене пожартувала.

– І…? – Наталі очі засяяли від нетерпіння.

– Мені зателефонував Ванька. Дізнався, що я чоловіка поховала, все кинув і примчав. Підтримати хотів. Розповів, що теж давно один. Коротше, Наталко, не повіриш: через рік ми знову розписалися. Він мене сюди й привіз. Ось вже п’ять років разом. Надихатися один одним не можемо. Таке відчуття, що й не було всіх цих років, коли ми були далеко один від одного.

– Ну, ти даєш, Галка! – Вигукнула вражена Наталя, – ось це – доля: майже в п’ятдесят повернулася у вісімнадцять! Розповів би хтось – нізащо не повірила б!

– Сама не вірю. Гаразд, про мене поговорили, ти як?

– А в мене все просто: чоловік, двоє дітей, незабаром онук народиться. Нічого цікавого. Просто життя…

– Ох, Наталю, – задумливо промовила Галина, – просто життя – це не так вже й просто…

Ставте вподобайки та пищіть коментарі, що думаєте з цього приводу?