– Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок, – перехрестилася мати, і поспішила слідом

– Мамо, познайомся. Це Жанна, моя наречена – Єгор широко посміхався.

Тетяна гикнула. Коли син два дні тому повідомив про свій приїзд, і що він не один буде, вона зраділа.

Хлопцю під тридцять, пора сім’ю заводити. Вона уявляла собі скромну дівчину, з довгою косою та звичайною зовнішністю.

– Але ж це? Два метри на зріст. Спідниця коротка, нахилися, і вся “краса” напоказ. Замість блузки, вузька смужка на грудях.

– А туфлі? Таких Тетяна ще не бачила. Височенний підбор, обмотаний якоюсь мотузкою. І ще величезна валіза.

– Ну, привіт, – видавила Тетяна з себе і крикнула. – Петре, вийди. Єгор наш наречену привіз. Іди знайомитись…

Петро вийшов у домашній піжамі. Розтягнута майка і сімейні труси. Побачив Жанну і відкрив рота.

– Здрастуй, – квапливо сказав він і побіг – виявилося одягатися.

Вийшов у новому спортивному костюмі.

– Зараза, – подумала Тетяна злісно.

І заходив павичем.

– Вибачте мені, дівчино, що в непотрібному вигляді вийшов. Давайте валізу, до хати занесу. Проходьте, не соромтеся, – догоджав він.

Жанна спотикаючись на кожній сходинці ґанку, зайшла до хати. А Тетяна обійняла сина.

– Ти кого привіз? Це ж…, не знаю як і сказати, – спитала вона.

Єгор засміявся:

– Ти звикнеш. Це вона на вигляд така. А насправді добра і чуйна. Ось побачиш, – і теж зайшов до хати.

Тетяна перехрестилася.

– Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок, – і поспішила слідом.

Чоловіки про щось шепотілися за столом. А Жанна в їхній із Петром кімнаті розкладала речі. Тетяна з подивом дивилася, як з його надр вилітали капелюшки, купальники, сарафани, спідня білизна.

– Це що? – Підняла двома пальцями якісь мотузки.

– Це стрінги. Бажаєте, подарую. У мене є нові, – запропонувала Жанна. Тетяна уявила ці мотузки на своїй неосяжній п’ятій точці й здригнулася.

– Ні, дякую, – буркнула вона. – А я не зрозуміла, а що ти в нашій із чоловіком кімнаті робиш? – Запитала Тетяна.

– Так у Єгора місця мало, а у вас багато. Дядько Петя дозволив. Каже, що ви ущільнитеся, – нехитро відповіла Жанна.

– Значить, дядько Петя? Ну-ну, – і вийшла з кімнати. Схопила того за руку і витягла надвір.

– З глузду з’їхав? Нашу кімнату віддав? Спати будеш у лазні, зрозумів? Гостинний ти мій!

Тут замукала корова.

– Блін, через вас Березу не подоїла – сплюнула вона і пішла за дійницею.

Тут вийшла Жанна.

– А чи можна мені? Я корівку ніколи не доїла.

Тетяна посміхнулася:

– У цьому? – і красномовно оглянула дівчину.

– Я зараз, – побігла та перевдягатися.

З’явилася. У коротких шортах та топі. Тетяна зітхнула.

– Ну, сходи, спробуй. Тільки хустку одягни.

Жанна прощебетала.

– А може капелюшок? Я маю. Такий гарний, із фруктами.

Тетяна пирхнула.

– Хустку на голову, та йди. Придумала, капелюшок…

Завела її в сарай, про всяк випадок прив’язала корову.

– Ось відро, дій. А я піду сніданок приготую.

Минуло пів години, Жанни не було. Тетяна накрила на стіл і пішла у сарай. Зайшла і зареготала. Кудлата Жанна з хусткою набік, ходила навколо корови й заглядала то під вим’я, то боки мацала і бурмотіла:

– А де твій краник, корівко?

Тетяна відсміявшись, наочно показала, де у Берези “краник”. Жанна тільки охала.

– Ну, треба ж. А я скрізь подивилася…

Після сніданку Жанна вирішила позасмагати. Розстелила покривало, начепила купальник, лягла. Тиждень Тетяна просила чоловіка викосити траву біля паркану, все відмовлявся. А тут прямо, як зразковий господар узяв косу.

Тетяна розлютилася, але знаку не подала.

– Жанночко, не допоможеш мені малину зібрати? Варення потім зваримо, компотів.

Та швидко схопилася:

– Звичайно, тітко Таня.

Пішли вони до малинника, Тетяна дала дівчині банку. Та зі старанністю почала збирати ягоди. І тут на зло Тетяну гукнула сусідка.

З годину, мабуть, проговорили. Тетяна журилася, що не про таку невістку мріяла. На що сусідка резонно сказала:

– Та заспокойся ти. Он в Іванових, Дмитро таку привіз, що Валя досі озирається. Ну, як належить стіл накрили. Пляшку на стіл. Так ця Маша так на груди прийняла, що до свекра на коліна залізла.

– Смикає його за вуса та ірже, як кобила. І примовляє, як я стареньких люблю. Вони не жадібні. Ви нам на весілля подаруєте машину? А твоя он від роботи не відмовляється.

Тетяна сплеснула руками:

– Заговорилась я з тобою. Хоч би Жанна там щось не утнула…

І на город. Порожньо.

– Жанно, ти де? – Крикнула вона.

– Тут – почулося з кропиви та лопухів. І невдовзі показалася дівчина. Волосся дибки, вся в реп’яхах.

– Ти чого туди полізла? Там не наша ділянка. Будинок там занедбаний, – здивувалася Тетяна.

– Зате там ягоди великі, – і з гордістю показала повну банку.

– Ох, ти, Господи. У тебе ж реп’яхи по всьому волоссю. Пішли хоч приберу гребінцем.

Сіли на ґанок. Тетяна прибирає колючки й потихеньку випитує про Жанну. Та нехитро все розповіла.

– Та я з бабусею жила. Батьки геологи, весь час десь пропадали, поки під каменепад не потрапили. Коли школу закінчила, бабусі не стало. Я пішла працювати.

– І офіціанткою була, і посуд мила. Поки мене в модельну агенцію не покликали. Але мені не подобається. Як ляльку туди-сюди крутять. Сядь, устань.

– Коли з Єгором познайомилася, він запропонував мені у них в офісі каву розносити. Ось там добре. Усі привітні, ніхто бридких пропозицій не робить.

Після лазні всі розслаблено сиділи на літній кухні та пили чай.

– Тітко Таню, а ви навчите мене всього? У вас так красиво та так спокійно.

Тетяна підморгнула синові.

– А заміж за мого боввана підеш?

Жанна почервоніла.

– Він і не кликав.

Єгор зареготав.

– Хитра ти, матір. Парубком бути не даси.

Тетяна пирхнула:

– Годі вже, погуляв. Дивись, Жанно, не покличе заміж, приїжджай до нас. Я тобі гарного чоловіка знайду.

Жанна мало не заплакала:

– Дякую, тітко Таня, але я вашого Єгора люблю…

За пів року молодята одружилися. А вчора Жанна прошепотіла Тетяні, що та скоро буде бабусею.
Тож не можна судити людей за зовнішній вигляд.

Раптом проґавиш хорошу людину. Не дарма ж кажуть, – що зустрічають за зовнішність, а проводжають, – за розумом…

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!