Ох, якби знав ти синку, як дістався своїй мамі, може м’якше б розмовляв! А може, настав час все розповісти

– Синку, приїхав би, давно не був. Скучила я. Внуків привіз би – скільки не бачилися.

– Коли їхати? Я працюю. У відпустці теж орав. Це ж в інших батьки квартири дітям купують, а я сам кручусь.

Не вперше вже Вадик скаржиться на свою долю важку. Завжди друзям заздрить, які з квартирами.

– Не всім батьки купують. Сашко у сусідки, теж сам горбатиться на квартиру. І до матері часто їздить, не забуває. Днями був, картоплю всю викопав.

– Ось тільки про картоплю мені зараз й думати! Найми когось там, за пляшку тобі все зроблять. Мам, слово честі, ніколи. Розумієш?

Вона розуміє. Вона неспішно встала, вийшла надвір, окинула поглядом свій городик. Не так багато копати. Можна когось попросити, люди допоможуть. Та й не стара вона ще, сама в силі. Сама впорається.

І не заради картоплі синові дзвонила. Побачити хочеться очі рідні, обійняти синочка, притиснутись міцно, послухати, як б’ється його серце, басок хрипкуватий його почути.

Та внучат подивитись, як виросли. Порадіти їх біганинам і бешкетуванню, напекти пирогів, молочком сільським побалувати.

І на Юлю, невістку-красуню, помилуватися. Прислухатися, чи добре живуть між собою, чи дружно?

Катерина Павлівна втерла очі, махнула рукою у серцях, зайшла знову в будинок, й телевізор увімкнула.

Але чужі серіальні пристрасті не захоплювали. Ось про неї серіал би зняли, про її життя кручене-перекручене.

Вона знову взяла телефон, хотіла зателефонувати синові й вже натиснула на виклик, але передумала, скинула, побоялася, що буде лаяти.

Поклала телефон на стіл, прикрила руками, та задумалася, дивлячись у далечінь, на хмари, що біжать над березовим гаєм.

Ох, якби знав ти синку, як дістався своїй мамі, може м’якше б розмовляв. А може, настав час тобі все розповісти…

У дев’яності роки, коли руйнувалося все навколо, і люди без зарплати сиділи місяцями, Катя з Олегом одружилися, і почали будувати свою родину.

Олег виявився хватким, швидко зрозумів, як і на чому заробляти. Умів укладати вигідні угоди та отримувати дохід там, де інші зазнавали одні збитки.

Катя потреби не знала, купувала все, що душа забажає, але Олег заробляв стільки, що вона не завжди встигала витрачати.

– Потрібно квартиру купити, – запропонувала вона, – скільки можна жити в однокімнатній?

– Ні, стільки я ще не заробив. От якби дехто менше купував коштовних прикрас, може й набралася б потрібна сума.

– Ми можемо взяти в кредит. Я рекламу нещодавно бачила. У новому будинку якраз можемо встигнути.

– На скільки років? Треба подумати.

– На двадцять, здається. Я дзвонила, ще є вільні квартири. І переїдемо вже наступного місяця. Трикімнатна мені дуже сподобалася, планування зручне.

– Ти дізнайся все, я поки зайнятий. Звільнюся, обмізкуємо. Може не трьох, а двокімнатної нам поки що вистачить?

– Розумієш, – сором’язливо зізналася Катя, – хотіла тобі сказати, дитина у нас буде.

– Справді, Катюха? – Зрадів Олег, – не помиляєшся? Точно?

– У трикімнатній буде дуже добре. Дитяча, спальня, вітальня. Потрібно купити нормальну квартиру, щоб жити в ній спокійно все життя.

Вони продали однокімнатну, взяли в кредит трикімнатну, переїхали, взялися за облаштування.

– Дивись, ось тут ліжечко поставимо, тут шафа, комод, – мріяла вона, – дитина приїде вже до своєї готової кімнати. Поїхали в меблевий, виберемо все якнайшвидше, не терпиться.

– Звичайно, з’їздимо, ось розберуся зі справами, й все купимо. Але…

Гримнув дефолт, весь бізнес Олега звалився, як картковий будиночок. Нічим стало оплачувати кредит за квартиру. Вони влізли в борги, сподіваючись, що видеруться.

Але справи йшли все гірше. Від погроз кредиторів, від переживань та стресу Катя втратила малюка. Квартиру також врятувати не змогли. Довелося перебратися до батьків Каті.

– Який дідько вас смикнув свою однокімнатну продати? – обурювалася мати, Зоя Тимофіївна. – Мільйонерами себе уявили.

– Про що думали? Хапнули трикімнатну! Ні, щоб хоч двокімнатну. Що, задоволені тепер? Ні плуга, ні борони, безхатьки натуральні.

Батько, Павло Михайлович, тільки кректав, та супився. Що казати? Зрозуміло, що справа погана.

Батьки також сиділи без грошей, нічим допомогти не могли, зарплати пів року вже не бачили, самі ледве кінці з кінцями зводили.

Олег побігав, пометушився у пошуках роботи, але, нічого не знайшовши, набрався одного разу, і заявив:

– Нічого у нас з тобою, Катько, не виходить. Розлучімось, і не мучимо один одного!

Вона не стала сперечатися та заперечувати, сил не було. Розлучилися вони швидко. Він пішов, а вона ревла цілодобово, не виходячи зі своєї кімнати.

– Катю, годі страждати. Ішла б працювати. Чого даремно вдома стирчати? Сусідка каже, у дитбудинок начебто потрібно посудомийку.

– Іди вже. Ближче до продуктів, – повчала Зоя Тимофіївна, – щоб хоч годували. А то одні кістки від тебе залишилися, дивитися не можу.

– Мамо, у мене освіта. Фізмат. Мені б за фахом пошукати.

– Кому потрібна ця освіта у наш час! Підеш працювати?

– Піду. І справді, яка тепер різниця…

Їй було вже байдуже. Втративши все, вона не бачила ні мети, ні сенсу у житті.

У дитбудинок її прийняли, навантажили роботою на кухні. Вона мила посуд, не підіймаючи голови, зайнята своїми сумними думками.

Лише через кілька тижнів вона почала оглядатися, та звертати увагу на дітей, та співробітників.

Один малюк років трьох, з голеною голівкою на тонкій шиї, здавався таким жалюгідним і безпорадним, що Катя не могла відірвати від нього очей.

Вона не витримала, підійшла до нього:
– Як звати тебе, хлопче?

– Вадик його звуть, – відповіла дівчинка, що сиділа поруч, – він ще маленький, розмовляти не вміє.

– Вадику, ти не правильно їси, дивись, я тебе навчу, – Катя вклала ложку в його ручку, – ось так треба, не потрібно пальчиками в тарілку.

Малюк спробував, але не сподобалося. Руками їсти було смачніше.

З цього дня вона постійно спостерігала за хлопчиком, намагаючись вибрати момент, щоб поговорити, повчити й приголубити худенького впертого, який не любив користуватися ложкою.

Кожну вільну хвилинку Катя намагалася бути з ним. Вчила говорити, пригощала цукерками та печивом, купувала теплі рукавиці, та шкарпетки.

– Сиріт одягаєш там, чи що? – Помітила мати. – Звичайні люди з роботи додому несуть, а ти з дому на роботу.

– А я, мам, теж із роботи додому принесу. Всиновити хочу хлопчика. Скоро вас познайомлю.

– Цього ще не вистачало! Збожеволіла, чи що? Ти хоч розумієш, що це буде? Спокійно жити набридло? Хто розумною тебе назве? Біля скроні покрутять. У такий час…

– Мамо, мені лікарі сказали, що дітей у мене більше не буде. І чоловіка нема. І роботи нормальної. Заради чого жити? Хоч щось має душу гріти. Я візьму цю дитину. Я врятую його, він мене.

– Батьки його де?

– Не відомо. Підкинули. У дитбудинку ім’я та прізвище дали.

– Люди позбавляються, а ти підбираєш. Одумайся!

Але Катя стала приводити Вадима спочатку на вихідні, а потім остаточно забрала в родину.

Павло Михайлович одразу порозумівся з хлопчиком і прийняв його, як онука. Міг годинами порався з ним, показував свої залізяки та інструменти.

Зоя Тимофіївна поступово теж звикла, пошкодувала, та полюбила сирітку. А Катя тепер жила тільки заради свого названого сина. Він став сенсом її життя!

Заради нього вона незабаром знайшла роботу за фахом. І відмовилася від другого одруження, помітивши, що людина зневажливо ставиться до сина.

Вадим ріс лагідним, тямущим, серйозним, радував своїми успіхами. Закінчив технікум, відслужив в армії, одружився.

Спочатку одного сина привели на світ божий, потім другого. Тісно стало великій родині жити у двокімнатній малогабаритній квартирі, яка дісталася Катерині від батьків.

Вона продала квартиру, купила собі недорогий будинок у селі, а решту грошей віддала синові.

Оформив він іпотеку, і ось тепер працює на неї. Коли до матері приїжджати? Можна зрозуміти, звісно. Але все одно прикро. Така невдячність!

Щоправда, якщо подивитися, то й рідні діти до батьків не часто їздять, а тут… Але ж він про це не знає. Завжди її мамою називав, іншої мами в нього ніколи не було.

А може, настав час відкрити йому правду? Розповісти, скільки сил у нього вкладено. Нагадати, чим пожертвувала заради нього. Може замислиться, та більше цінуватиме?

Катерина Павлівна дістала зошит у клітку, вирвала з середини подвійний листок, сіла за стіл біля вікна, і почала писати листа синові, намагаючись докладніше описувати своє нелегке життя, щоб розбудити його совість.

Захоплена листом, Катерина не одразу помітила, як біля воріт пригальмувала машина.

Піднялася, визирнула примружившись, гадаючи, хто там. Так і ахнула. Вискочила назустріч онукам, обняла їх, поцілувала.

– Ледве з ніг не збили бабусю, ох, як виросли!

Кинулася обіймати сина, цілуючи крізь сльози.

– Вадику! Приїхав все-таки, рідненький! Я вже й не чекала.

– Ну мам, чого так плакати? Та викопаємо ми цю твою картоплю. Стільки сліз через якусь картоплю.

– А сказав, не приїдеш…

– Так злякався ж. Дзвінок від тебе пікнув і замовк. І не відповідаєш.

– Звук, мабуть, забула увімкнути. Ох, Вадику, якби ти знав!

Вони пройшли до хати. Катерина Павлівна квапливо прибрала листок зі столу, зім’яла, непомітно кинула в грубку.

– Мам, я дізнавався, газ можна до тебе в будинок провести. Я організую. Житимеш комфортабельно.

– Дякую, синку. Газ це дуже добре. Але й піч треба залишити. Дуже іноді буває потрібна грубка… Не змогла сказати, хто зна, як цю новину він сприйме? Боязко! Як вчинити?