– Ой, доню, хто ж мені тепер борг поверне? – з надривом промовила мати

Ганна Віталіївна у жалобному вбранні прийшла до церкви на прощання зі своєю єдиною дочкою, з якою не спілкувалася до цього кілька років.

Я покосився на тещу, яку за всі роки життя з Інною бачив лише п’ять разів. Скільки я пам’ятав, жоден візит Ганни Віталіївни не проходив без ексцесів.

Теща заявлялася завжди до нас із якоюсь претензією, що стосувалась грошей та допомоги від Інни.

– Чому я взагалі маю тобі допомагати? – обурювалася щоразу дочка, коли мати починала качати права.

– Я твоя найрідніша людина! – кричала Ганна Віталіївна. – Але мені здається, що ти зовсім про це забула.

– Я й мамою назвати тебе не можу! Ти мене в дитячому будинку з трьох років залишила і жодного разу потім не прийшла, а через багато років, коли в мене з’явився чоловік, дім, діти, ти знову з’явилася і вимагаєш допомоги! Ти сама мені щось давала? – із викликом відбивала у відповідь Інна.

– Мати – найсвятіше, що є у дитини! Нехай навіть вона сто лих накохає, їй все завжди має прощатися, – впевнено заявляла вона.

У такі моменти, коли точка кипіння досягала розжарення, дочка вказувала Ганні Віталіївні на двері, та просила піти.

– Ти ще пошкодуєш про свою поведінку! Почекай, до тебе все повернеться! Я проклинаю тебе! – випалила жінка і зло тицьнула пальцем у бік рідної дочки.

За дивним збігом обставин, через пів року Інна дізналася про страшний діагноз, і те, що жити їй залишилося не так багато.

Попри міцну підтримку з мого боку, та з боку моєї рідні, за вісім місяців жінки не стало. Усі турботи про трьох малолітніх дітей лягли на мене, та мою матір, яка сильно переживала “догляд” коханої невістки.

Моя мати стала для Інни другою матір’ю і дуже любила її. Ганна Віталіївна чудово знала про те, що трапилося з дочкою, але жодного разу не прийшла її відвідати.

З чуток, що дійшли від рідні, мати Інни навіть зловтішалася з приводу того, що та хворіє. Мало того, вона праворуч і ліворуч розповідала всім про те, що Бог покарав дочку за те, що вона зневажала її, й відмовлялася допомагати.

Тож, побачивши тещу на прощанні з Інною, куди прийшли всі, хто знав її, я ледве втримався від того, щоб не схопити її за волосся, та не витягти з церкви.

Ганна Віталіївна надривно заридала і, впавши на коліна перед домовиною, стала битися головою об підлогу.

Усі присутні розгублено витріщилися на незнайому жінку, яку практично ніхто не знав.

– Припиніть, – я не витримав цирку з боку тещі й, підійшовши до неї, поставив її на ноги. – Навіщо ви взагалі сюди приїхали? – напівпошепки додав я.

Ганна Віталіївна зневажливо глянула на мене і, награно схлипнувши, голосно крикнула:

– Доню моя, хто ж тебе згубив? Хто ж довів до такого?

– Припиніть, – прошепотів я і, підхопивши тещу під пахви, потяг геть із зали.

Як тільки ми опинилися за дверима, вона вирвалася від мене і поправила одяг.

– Слухай, зятю, донька у мене гроші брала і, на жаль, не повернула, як ти розумієш, – осудливо похитала вона головою.

– Які ще гроші? – скривився я, не розуміючи, що за нісенітницю несе теща.

– На будівництво будинку, – випалила перше, що спало їй на думку.

– Будинку? Яким боком ви належите до нашого будинку? Вас навіть тоді не було в нашому житті й близько, – обурився я.

– Інна ніяк не могла взяти у вас гроші. До того ж наскільки я пам’ятаю, це ви постійно приходили до нас і вимагали гроші на проживання!

– Ой, ну не будинок, а лазню, мабуть. Як зараз пам’ятаю, дочка взяла в мене десять тисяч гривень. Це була сума, яку я накопичувала про всяк випадок собі на поховання.

– Та ви ще й мене переживете, – хитро посміхнувся я. – Нісенітниця якась, я в це взагалі не вірю…

– Ти можеш не вірити скільки завгодно, але це факт! – обурено промовила вона. – Коротше, я чекаю на свої десять тисяч. Ти ж напевно назбирав на поховання пристойну суму?

Я не відводив погляду від нахабної фізіономії тещі й не міг повірити, що вона настільки цинічна жінка.

– Вам зовсім не соромно так поводитися? – обвинувальним тоном запитав я.

– Як? Я хочу повернути свої гроші, які втратила, – Ганна Віталіївна войовничо схрестила руки на грудях.

– Я знав би про борг, якби він справді був! – категорично заявив я. – Тож ніхто нічого повертати вам не буде.

Теща грізно зиркнула на мене і, повернувшись, знову поспішила до панахидної зали. Я ледве встигав за нею, намагаючись зрозуміти, що вона ще придумала.

Ганна Віталіївна знову бухнулася на коліна і залилася горючими слізьми. Однак у неї дуже погано виходило страждати, тому присутні косилися на неї з недовірою.

– Ой, доню, на кого ж ти мене покинула? Тебе не стало, і твій чоловік мене не шанує. Хто ж мені тепер борг поверне? – із надривом прокричала Ганна Віталіївна, чим сильно шокувала присутніх.

Люди відсторонилися від неї, й стали перешіптуватись. Я, не витримавши нового театру, схопив тещу за руку і потяг до дверей.

– Чого ж ви Інну ганьбите? – зло прошепотів я.

– Поверни мені гроші! – твердила те саме Ганна Віталіївна. – Хоча б половину…

– Ні! – Зрозумівши, що з тещею марно розмовляти, я поволік її на вулицю.

Насилу мені вдалося стягнути її з ґанку і посадити в машину одного з родичів.

– Вивези її кудись, якомога далі звідси! Інна з сорому згоріла б, побачивши весь цей концерт! – попросив я чоловіка.

Насилу вгамувавши тремтіння від злості, я повернувся до зали, де незабаром була закінчена панахида за моєю дружиною.

Близько двох днів теща не з’являлася в моєму житті, а потім почала знову приходити до мене і вимагати гроші.

– Ще раз прийдете, я собак спущу! – пригрозив я тещі. – Не тримайте мене за дурня і не думайте, що вам вдасться розвести мене на десять тисяч.

– Замість того, щоб дізнатися, як діти без матері, ви прийшли з мене гроші трясти! Так, дали б ви Інні в борг…

– Ти мене не сороми! – посміхнулася Ганна Віталіївна. – Привласнив собі гроші з поховання, і в вус не дмеш! Думаєш, я не знаю, що люди скидалися на допомогу моїй доньці.

– Ось саме так, що скидалися їй, а не вам, тож скатертиною дорога! – Я сердито гаркнув на тещу і зачинив ворота.

Ганна Віталіївна кілька разів намагалася потрапити на територію, але я відпустив собак і їй довелося йти.

Більше вона за грошима не приходила, зате розносила плітки родичами, що я її обікрав. Її словам мало хто вірив, знаючи, якою матір’ю вона була для покійної дочки.

А я й досі не можу заспокоїтися, пригадуючи її зухвалу поведінку! Скажіть мені, люди добрі, як може рідна матір так поставитися до своєї доньки за життя, а тим паче на панахиді?

Це не мати, а служниця диявола! А ви що скажете з цього приводу?