– Ой, і чого ви її доглядаєте? – якось почула Аліна з-за дверей. – У будинку для людей похилого віку і догляд професійний, і спілкування. А то сидить тут одна, як пугач

Аліна здригнулася від дзвінка телефону. Годинник показував п’ять ранку. У такий час дзвонять або з роботи, або трапилося щось непоправне.

Вона машинально поправила піжаму, що з’їхала, і потяглася до слухавки.

– Алло? – хрипкувато сказала вона, намагаючись прогнати залишки сну.

– Аліна Анатоліївна? Вибачте за ранній дзвінок. Мені вас Світлана Петрівна з другої поліклініки порекомендувала, – чоловічий голос звучав схвильовано, але приємно. – У мене бабуся…

– Нам терміново потрібна доглядальниця. Хоча б на три дні на тиждень.

Аліна потерла очі, остаточно прокидаючись. У сусідній кімнаті мирно сопіла Марійка. У кватирку задував прохолодний весняний вітер, від чого колихалася фіранка.

– Зараз щось трапилося? – обережно спитала вона.

– Ні-ні, вибачте! – схаменувся чоловік. – Я просто не міг заснути, ще не лягав. Думав про бабусю… Чи можемо ми це завтра обговорити? Тобто вже сьогодні. Я заплачу скільки скажете.

“Явно звик розв’язувати проблеми грошима”, – подумала Аліна, прикидаючи свій графік.

– Зустріньмося о другій годині дня. Записуйте адресу…

…День видався метушливим. Після крамниці Аліна ледве встигла приготувати Марійці обід. Дочка, як завжди, прийшла зі школи голодна.

– Мамо, а можна я сьогодні до Катьки на День народження? – Машка вправно орудувала гребінцем, намагаючись зробити щось хитромудре на голові.

– А уроки?

– Ну мааам! Я ж відмінниця! – Машка зробила слізну гримасу. – Я потім все зроблю, слово честі!

Аліна зітхнула. Дочка справді вчилася добре, але грошей на подарунок подрузі практично не було.

– Візьми з моєї заначки в тумбочці, – сказала вона. – Тільки на подарунок, зрозуміла?

Машка засяяла і цмокнула матір в щоку:

– Ти в мене найкраща!

…Без п’ятнадцяти на другу Аліна вже сиділа в кафе, де призначила зустріч. Внутрішній голос нашіптував:

«Може, пощастить із підробітком? А то кінці з кінцями ледве зводимо.»

Високий молодий чоловік з’явився рівно о другій. Обвів залу уважним поглядом, і впевнено попрямував до її столика.

– Аліна Анатоліївна? Я Артем Сергійович, – він простяг руку для потискання. – Ще раз вибачте за ранковий дзвінок.

Рукостискання виявилося міцним, але акуратним. Аліна відзначила дорогий костюм, годинник, та ледь вловний запах парфуму.

– Розкажіть про бабусю, – сказала вона.

– Зінаїді Василівні вісімдесят років.

Після інсульту відновилася добре, але іноді бувають перепади настрою. – Артем помовчав. – Живе сама, я щодня заїжджаю. Але зараз багато роботи, а їй потрібний постійний нагляд.

– Що конкретно потрібно від доглядальниці?

– Готувати, стежити за прийманням ліків, гуляти, якщо погода дозволить. – Він дістав гаманець. – Я готовий платити п’ять тисяч на тиждень.- Влаштує?

У Аліни перехопило подих. Такі гроші за три дні роботи!

– Коли можна починати? – якомога спокійніше спитала вона.

– Прямо зараз, якщо це можливо. Я відвезу вас до бабусі.

Квартира Зінаїди Василівни виявилася просторою, з високими стелями, та старовинними меблями.

Сама господиня – сухенька, але міцна бабуся з напрочуд живими очима – зустріла їх у коридорі.

– Артем! – засяяла вона. – А це хто з тобою?

– Бабуль, це Аліна Анатоліївна. Приходитиме до тебе, допомагатиме.

Зінаїда Василівна окинула Аліну чіпким поглядом:

– Що ж, проходьте. Чайку поп’ємо, познайомимося.

За чаєм бабуся виявилася напрочуд балакучою. Згадувала молодість, показувала фотографії.

– А це Артем маленький, – вона любовно погладила знімок. – Золотий хлопчик. Тільки ось одружитися зібрався…

У її голосі промайнуло щось дивне. Аліна насторожилася, але старенька вже захоплено розповідала про свій сад на дачі.

Перший тиждень пролетів не помітно. Зінаїда Василівна виявилася на диво поступливою підопічною – вчасно приймала ліки, із задоволенням гуляла у дворі, багато читала.

А потім з’явилась Людмила…

Аліна якраз допомагала Зінаїді Василівні після душу, коли у квартирі пролунав дзвінок. На порозі стояла ефектна молода жінка з ідеальним укладанням, та манікюром.

– Добрий день, – недбало кинула вона. – А бабуся де?

– Людочко! – долинув із кімнати голос Зінаїди Василівни.

Аліні здалося, чи в ньому пролунала тривога? Після приходу нареченої онука, бабуся помітно змінилася. Почала забувати про пігулки, погано спала ночами.

А Людмила заглядала все частіше – завжди перед приходом Аліни.

– Ой, і чого ви її доглядаєте? – якось почула Аліна з-за дверей. – У будинку для людей похилого віку і догляд професійний, і спілкування. А то сидить тут одна, як пугач…

– Не смій так казати! – голос Зінаїди Василівни тремтів. – Я живу у своїй квартирі!

– Так, звичайно. У своїй. А нам з Артемом де жити? В одній кімнаті тулитися?

Аліна завмерла з тацею в руках. Ось воно що…

З кожним днем ​​Зінаїда Василівна марніла на очах. Аліна помічала, як тремтять її руки, коли вона перебирає старі фотографії, як довго дивиться у вікно, забувши про недопитий чай.

– Може, тиск? – стривожено питала Аліна, дістаючи тонометр.

– Ні-ні, люба, – старенька збентежено гладила її по руці. – Думаю багато. Про життя, про онука…

Того дня Аліна прийшла раніше, ніж зазвичай, – забігла в аптеку за вітамінами для підопічної.У під’їзді було тихо, тільки згори долинали приглушені голоси. Один із них належав Людмилі.

– Я вже все продумала, – говорила вона комусь телефоном. – Ще кілька тижнів, і стара сама забажає пансіонату. Ти б бачила, яка вона стала смикана! Артем уже помічає…

Аліна завмерла на сходах. Серце голосно калатало об ребра.

– Звичайно, квартира відмінна! Трикімнатна в центрі, уявляєш? Відремонтуємо, та заживемо по-людськи.

Людмила засміялася, цокаючи підборами по сходах. Аліна ледве встигла сховатись у ніші між поверхами.

Цілу ніч вона не могла заснути. Поверталася, вставала попити води, вмикала та вимикала нічник. Думки плуталися.

«А раптом я помиляюся? Раптом не так зрозуміла? Але ці її візити перед моїм приходом… І стан Зінаїди Василівни…»

На ранок вона прийняла рішення.

Артем приїхав як завжди – о восьмій вечора. Аліна попросила його затриматися «для серйозної розмови».

– Щось із бабусею? – стривожився він.

– Не зовсім, – Аліна сповільнилася. – Точніше, так. Але не те, що ви думаєте.

Вона розповіла все: і про регулярні візити Людмили, і про зміни у стані Зінаїди Василівни, і про підслухану розмову. Артем слухав мовчки, тільки жовни ходили на вилицях.

– Ви впевнені? – глухо спитав він.

– Я просто говорю, що бачила і чула, вирішувати вам, – Аліна опустила очі. – Я все розумію, наречена, а бабуся, вона вже старенька, так…

– Я… – Артем різко підвівся, – мені треба подумати.

Він пішов, залишивши на столі конверт із грошима. Аліна дивилася йому вслід і відчувала, як гидко тисне під серцем. Чи правильно вона вчинила?

Відповідь надійшла наступного дня. Гуркіт вхідних дверей змусив Зінаїду Василівну здригнутися над своїм кросвордом.

В кімнату вдерлася розлючена Людмила.

– Ти! – Вона тицьнула пальцем в Аліну. – Це ти все влаштувала! Вирішила звабити багатенького? Думаєш, йому потрібна злиденна розведена з дитиною?

– Людмило, негайно припини! – Артем з’явився слідом, блідий від гніву.

– Що, правда очі коле? – Людмила зареготала. – Думаєш, вона про твою бабу дбає? Як же! Просто поклала на тебе око, от і…

– Замовкни! – Зінаїда Василівна підвелася з крісла. – Не смій так говорити про Аліну! Вона єдина, хто по-справжньому дбає про мене!

– Бабусю, сядь, будь ласка, – Артем дбайливо посадив стареньку назад, та повернувся до нареченої:

– Нам більше нема про що розмовляти. Забери свої речі із моєї квартири. Каблучку можеш залишити собі.

– Пошкодуєш ще! – вигукнула Людмила, і вискочила за двері.

В кімнаті повисла дзвінка тиша. Аліна механічно поправляла скатертину, не знаючи, куди подіти очі.

– Аліна Анатоліївна, – Артем кашлянув. – Вибачте за цю сцену. І дякую вам. За все.

– Нема за що, – пробурмотіла вона. – Піду, мабуть. Час пізній…

– Стривайте! – Він зробив крок уперед. – Може, повечеряємо якось разом? Як вибачення, і подяка.

Аліна глянула на нього. У його погляді читалося щось нове, тепле.

– Знаєте, – повільно промовила вона, – а краще я приготую вечерю тут? Зінаїда Василівна говорила, що любить гарбузову кашу.

– Ох, люба! – бабуся засяяла. – Давно я її не їла!

– Отже, домовились? – Артем усміхнувся.

Аліна кивнула, відчуваючи, як зрадливо тепліють щоки. Здається, життя готувало для неї новий поворот. І, можливо, не найгірший…