– Ой, ну подумаєш, кішка! — зневажливо пирхнула Ніна. – Їх тут таких багато. Однією більше, однією менше — не велика втрата

– Ти серйозно надумала їхати за такої погоди? — Марія Романівна, загорнута в стареньку, але теплу шаль, неквапливо вийшла на ґанок, прикриваючи двері від поривів вітру.

– А куди ще тягнути? Звісно, поїду до міста! — відповіла Ніна Семенівна, не обертаючись, заштовхуючи в багажник останні сумки. — Зима на носі — тут робити нічого.

Похмуре небо затягли шматки важких хмар, а пронизливий вітер кидав у обличчя холодне повітря із запахом швидкої зими. Більшість дачників давно повернулися до своїх теплих квартир, залишивши заміські будинки до весни.

Але не Марія Романівна. Вона вже звикла до тиші та розміреного ритму життя серед природи, особливо у міжсезоння.

Ніна Семенівна, жінка із міста до мозку кісток, приїжджала сюди лише на літо. Зараз вона квапливо збиралася поїхати, і біля її ніг крутилася сіренька кішка, на ім’я Буся — звичайна дворова, яку вона підібрала влітку. Тварина пестилася, явно передчуваючи недобре.

– А з Бусею що робити думаєш? — тихо спитала Марія Романівна, глянувши на кішку.

– А що з нею? Нехай залишається, — відмахнулась та, не підводячи очей. — Повернуся. Весною побачимося, якщо пощастить.

Марія Романівна заціпеніла. Її серце стислося від такої холодної нелюдяності.

– Ти у своєму розумі, Ніно? Вона ж сама не виживе! – Голос зірвався на крик.

– Ой, ну подумаєш, кішка! — зневажливо пирхнула Ніна. – Їх тут таких багато. Однією більше, однією менше — не велика втрата.

Буся, ніби зрозумівши, про що говорять, жалібно нявкнула. Ніна скривилася:

– Не до сентиментів. Хочеш – забирай, не хочеш – сама винна. Я попередила.

Звук багажника, що закривається, злився з ревом двигуна. Машина поїхала, залишивши по собі сіру хмару вихлопу та гіркий післясмак слів:

«Якщо виживе…».

Кішка залишилася стояти біля дороги, розгублено дивлячись услід машині, що їде. Вона не розуміла, що відбувається.

— Ну що ж ти, дурненька… — зітхнула Марія Романівна. — Ходімо зі мною. У мене і тепло, і молочко знайдеться.

Буся з сумнівом дивилася на жінку, але потім обережно наблизилася. Так у будинку Марії Романівни з’явилася ще одна душа.

Зима видалася суворою: завивав вітер, вікна вкрилися інеєм, кучугури виросли до підвіконь. Але в будинку було затишно та ясно.

Буся освоїлася швидко, знайшла собі теплий куточок біля печі і довго спостерігала за птахами з підвіконня.

— Щастить тобі, що я залишилася, — примовляла Марія Романівна, гладячи кішку. — Інакше не вижила б тут.

Кішка відповідала лагідним муркотінням, притискаючись до господині. Про колишню власницю, здавалося, вона більше не згадувала. Але це було не так.

Весна увірвалася несподівано — краплі талої води, щебетання птахів, запах землі. І з нею повернулася Ніна Семенівна — засмагла, з новою зачіскою та повними сумками.

– Романівно! — гукнула вона весело. – Моя кішка у тебе?

– У мене, — коротко відповіла Марія, дивлячись, як Буся гріється на сонці біля ґанку.

– Ну, так віддавай! Весна прийшла, як домовлялися.

Вона зробила крок до будинку, але кішка, побачивши її, тут же скуйовдилася і шмигнула всередину.

– Це ще що?! — спалахнула Ніна.

– А то, — твердо відповіла Марія. – Тепер вона моя. Сама обрала, у кого жити.

– Але ж я… — почала Ніна, але замовкла, зустрівши рішучий погляд сусідки.

– Кинула її — тепер забудь. Я її дала притулок, тепер вона не твоя.

Сердито пирхнувши, Ніна грюкнула хвірткою і пішла. Через тиждень приїхав її онук — довготелесий хлопець, на ім’я Ігор, з розпатланим волоссям і живими очима.

– Можна до вас? — спитав він, зазирнувши через огорожу.

– Навіщо? — здивувалася Марія.

– До Бусі. Бабуся сказала, вона у вас.

З цього дня хлопчик почав приходити майже щодня. Спочатку пограти з кішкою, потім на чай з пирогами. Поступово він став проводити у Марії дедалі більше часу.

– У вас тут якось… живо, — якось зізнався він. — А в бабусі — мов музей. Все гарно, але нудно.

Марія тільки зітхнула. Її будинок був простий, але в ньому панувало тепло. А в Ніни — так, глянець та порядок, але ніякої душевності.

Ніна спочатку мовчала, потім почала невдоволено поглядати на візити онука. А коли зрозуміла, що він охочіше сидить у сусідки, аніж у неї, влаштувала сцену.

– Що ти знайшов у цій старій відьмі? – кричала вона. — І з її облізлою кішкою?

– Не кричи, бабусю, — морщився Ігор. – Вона добра. А Буся – красуня.

– Добра?! Значить, я зла?

– Ні… ти просто не така, – відповів він, опустивши очі.

І щось зрушило. Ніна почала виходити в сад, посадила квіти, повісила годівниці. А одного вечора постукала у двері Марії.

– Пробач, — сказала вона тихо. — Я тоді з Бусею… не права була. Вічно все на себе тягну, нікого не бачу.

– Ну, заходь, — зітхнула Марія. – Чаю поп’ємо, поговоримо.

І вони сиділи допізна — ділилися спогадами, говорили про життя та помилки. Буся раптом заскочила до Ніни на коліна і замуркотіла.

– Невже вибачила? — прошепотіла Ніна, обережно гладячи кішку.

– Відчуває, що ти змінилася, — усміхнулася Марія.

З того часу вони зблизилися. Ніна навчилася пекти пироги, почала частіше заходити до сусідки, а Ігор вільно бігав між двома будинками, як між двома світами.

А одного літа Марія почула крик:

– Романівно, йди скоріше!

На ганку у Ніни тремтіло руде кошеня.

– Знайшла біля дороги. Один був. Як гадаєш залишити? — торохтіла Ніна, усвідомивши, що все повторюється.

Кошеня назвали Рижиком. Він виявився лагідним та товариським. Ігор любив його, Буся прийняла, як старша.

Тепер Ніна була іншою. Вона читала про кішок, радилася із ветеринарами. А восени виставила у двір миски з кормом.

– Це для кого? — здивувалася Марія.

– А раптом тут ще хтось є. Хай поїсть, — знизала плечима Ніна.

– Чи ти це, Ніно? — сплеснула Марія руками. — Та сама, що казала «однією менше — не біда»?

– Ні, – усміхнулася Ніна, притискаючи Рижика. — Та вже в минулому.

Того вечора вони сиділи разом — дві жінки, хлопчик і дві кішки. У хаті пахло пирогами та яблуками, за вікнами шумів вітер, а в серці було тепло.

Тому що іноді навіть звичайна кішка здатна змінити життя. Головне — не проґавити цей шанс.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!