– Ой, скажеш теж! – фиркнула свекруха. – Яка крадіжка? Я мати твого чоловіка, ми одна сім’я. – У нас все спільне. І взагалі, ти не збіднієш! Купиш ще, зарплата дозволяє. Не можна бути такою жадібною!

– Паш, у тебе що, язик відсох? Чи ти чекаєш, коли твоя матуся винесе звідси диван разом із нами?

– Оль, ну чого ти починаєш з порога? – Зам’явся чоловік. — Ну, зайшла мама попити чаю. Посиділи, побалакали. Я навіть не помітив, коли вона пішла, я був у вбиральні.

– У вбиральні він був… – передражнила його Оля, сердито примружилася і тицьнула пальцем на комод у передпокої.

– Ще раз питаю. Тут був пакунок. Щільний, чорний. Де він? Він що, випарувався? Чи в нього ноги виросли, і він пішов? Давай колись. Я ж знаю, як твоя мама любить тягнути все, що не прибито!

– Ну чому одразу моя мама? Може, ти сама кудись його поставила. А може, й мама взяла… Може, подумала, що це сміття… – Паша весь стисся.

Ольга знала цей тон. Знала, що якщо у Паші бігають очі, значить, він бреше. Вона вже здогадувалася, що так воно й було.

Прийшла Тамара Іванівна, вирішила, що це сміття, а Паша просто промовчав. Це було в їхньому дусі.

– Сміття?! Паш, там були речі для Марини! Деякі – зовсім нові, із бирками! Я хотіла відвезти їх, наперед все приготувала, поставила ближче до виходу!

– Я вже пообіцяла! Що я тепер скажу їй? Що в мене свекруха сорока, а чоловік допомагає їй обчищати нас?

Ольгу кинуло в жар від злості. Порушення планів – ще пів біди. Але ж вона щиро хотіла допомогти Марині.

Та залишилася одна з двома дітьми та кредитом від колишнього чоловіка. Їй доводилося ходити в кросівках по морозу, бо старі чоботи розвалилися, а на нові грошей не було.

Вона готувала котлети майже з одного хліба, і ті не їла, відмовляючись на користь дітей. Прямо вона, звичайно, про це не говорила, але Ольга чудово все розуміла.

Ользі було не складно допомогти, тільки Марина відмовлялася від грошей. Залишалося лише приносити продукти та речі. Одягу в Ольги було багато.

Бувало так, що після першого ж прання річ ставала не за розміром, а бувало просто переставала подобатися. Раз на пів року Ольга перебирала свій гардероб, а потім відвідувала Марину з гуманітаркою.

Але на цей раз щось пішло не так. Може, Ольга б і промовчала, але в неї накипіло. Адже це далеко не перший подібний випадок.

…Все, як завжди, почалося з дрібниць.

Два роки тому Ольга отримала премію та вирішила побалувати себе дорогим зволожувальним кремом.

Яке ж було її здивування, коли вона наступного дня відкрила баночку і побачила потворну борозну на ідеально гладкій поверхні.

– Ой, та я до вас забігла чайку попити, а потім цю баночку побачила. А в мене шкіра суха.

– Дай, думаю, спробую, раптом крем хороший, візьму й собі, – без жодних докорів совісті сказала Тамара Іванівна, коли Ольга спробувала поговорити про це. – Тобі ж не шкода? Я взяла там зовсім трохи.

Трохи. Це правда. Але вона не хотіла обмінюватися мікробами з неохайною родичкою.

Потім були парфуми, які чоловік подарував їй на річницю. Не дешеві, зі східними нотками.

Ольга повернулася додому заздалегідь і зіткнулася з Тамарою Іванівною у передпокої. Від свекрухи віяло цими духами так, ніби вона в них викупалася.

Ольга знову промовчала. Виховання не дозволяло влаштувати скандал. Їй здавалося, що якщо вона почне вказувати дорослій жінці на елементарні норми пристойності, то стане тією дріб’язковою злою невісткою з анекдотів.

Апогеєм стала історія з мультиваркою. Пів року тому вони з Пашею купили нову, з керуванням зі смартфона.

Стару мультиварку запакували в коробку і сховали у шафу. Мало що, може, знадобиться. Можна відвезти батькам на дачу, можна продати. Та й раптом нова модель виявиться не така вже й хороша?

За тиждень коробка зникла.

– Паш, де мультиварка? – Запитала тоді Ольга.

– Її мама забрала, – буденно повідомив Павло, не відриваючись від своєї улюбленої приставки.

– У сенсі забрала?

– Ну, вона спитала, що за коробка у нас місце займає. Я сказав, що це стара мультиварка. Вона й сказала, мовляв, навіщо вам мотлох, тільки пил збирати.

– Попросила собі, сказала, що подрузі віддасть, у тієї якраз зламалася. Ну, я й погодився.

Ольга здивувалася. Вона купила цю мультиварку ще до шлюбу. Павло розпоряджався чужими або, як мінімум, їхніми спільними речами так легко, наче це був фантик від цукерки. Не подзвонив, не спитав дозволу… Просто віддав, бо мати захотіла!

З речами для Марини, зважаючи на все, сталося приблизно те саме.

– Дзвони, – коротко кинула Ольга чоловікові, – мамі своїй. Розбиратимемося, куди вона діла мої речі.

– Оль, ну ніяково якось… Вечір уже. Мама, швидше за все, відпочиває. Вона рано лягає, – Паша опустив погляд. – Ну, забрала і забрала. Ти ж все одно хотіла позбавитися цих речей…

– Ах, тобі ніяково… Ну гаразд. Тоді зателефоную я. Але попереджаю: я більше не терпітиму і не посміхатимуся. Якщо ти не можеш захистити нашу хату від її набігів, це зроблю я.

Ольга дістала телефон і пішла до вітальні. Гудки… У голову навіть встигла закрастись зрадлива думка про те, щоб відступити, але ні.

Відступати вже не було куди. Або Ольга сьогодні відстоїть їхнє право на особисті речі, або наступного разу Тамара Іванівна винесе вже її.

– Алло? Це ти, Олю? – млявим голосом спитала свекруха. – А я тільки заснула. Щось сталося?

– Так, сталося. Тамара Іванівна, де чорний пакет, що стояв на комоді?

– А, ти про ті ганчірки? То я їх забрала. Думала, ти хочеш викинути їх. Я ж тебе знаю, ти вічно накупиш лахміття, гроші розтринькаєш, а потім все летить у сміття.

– А в моєї подруги, в Олени, дочка твого розміру. Бідолашна дівчинка, в одному пуховику вже років п’ять ходить, вся підкладка в дірках.

– Їй би все це знадобилося. Я й подумала: чого добру пропадати? Так хоч добру справу зроблю…

– Тамаро Іванівно, добра справа – це коли людина віддає своє, – процідила Ольга. – А коли беруть чуже без дозволу, то це називається крадіжка!

– Цей пакет призначався моїй подрузі, яка потребує допомоги не менше доньки вашої Оленки.

– Ой, скажеш теж! – фиркнула свекруха. – Яка крадіжка? Я мати твого чоловіка, ми одна сім’я.

– У нас все спільне. І взагалі, ти не збіднієш! Купиш ще, зарплата дозволяє. Не можна бути такою жадібною!

Звір, що спав усередині Ольги роками, нарешті розірвав ланцюги виховання.

– Знаєте що… Я навіть сперечатися з вами не буду. Якщо ви не розумієте по-доброму, тепер буде по-поганому. Завтра я викличу майстра та встановлю в кожній кімнаті камери відеоспостереження.

– Що?! – перервала Ольгу свекруха.

– Що чуєте! І якщо ви, Тамаро Іванівно, наступного разу без дозволу візьмете хоч ватяний диск – я піду в поліцію із записом і напишу заяву.

– І мені начхати, чия ви мама. Для закону ви будете громадянкою, яка вчинила крадіжку.

– Та ти… Та ти зовсім з глузду з’їхала! Хамко! Моєї ноги більше у вас не буде! Я синові все розповім, яку змію він на грудях пригрів!

– Чудово. Розповідайте. До побачення.

Ольга перервала дзвінок і жбурнула телефон на диван. Вона прикрила очі на пару секунд і шумно видихнула, намагаючись заспокоїтись, а коли обернулася – побачила Павла. Той стояв у дверях і розгублено дивився на дружину.

– Оль… – почав він обережно. – Ну, навіщо ти так? Камери, поліція… Це ж мама. Ну, хай навіть вона переборщила, з ким не буває. У нас у сім’ї заведено так, що все спільне. Та і яка різниця, кому допомагати?

– Спільне, кажеш? – Ольга кинула погляд на телевізор, під яким стояла гордість Паші – ігрова приставка останнього покоління.

– Агов, ти чого? – напружився він.

– Знаєш, Пашо… – вкрадливо сказала вона. – У нас у під’їзді на п’ятому поверсі мешкає бідна сім’я з дитиною. Там батько не просихає, мама вчителька.

– Хлопчик хороший, ввічливий, але в нього навіть нормального телефону немає, весь екран у тріщинах. А ти граєш від сили кілька разів на тиждень. Пилиться ж річ…

Ольга навмисне повільно зробила крок ближче.

– Ось я зараз візьму її й віднесу до цього хлопчика. Йому потрібніше. А ти собі нову купиш, у тебе ж зарплата дозволяє, ти не збіднієш. Це буде доброю справою. Ми ж сім’я, у нас все спільне, правда?

Павло аж зірвався з місця і перегородив Ользі шлях до приставки.

– Ти що, здуріла? Це моє! Я на неї пів року збирав! Який ще хлопчик?

– А! – Ольга зробила крок назад і криво усміхнулася. – Зачепило? Неприємно, коли хтось розпоряджається твоїм майном? Коли вирішують за тебе, що тобі потрібне, а що ні?

Павло завмер, важко дихаючи. Він дивився на дружину, червоніючи від обурення, але в його погляді повільно проступало усвідомлення.

Аналогія була жорстокою, але зрозумілою. Він уперше приміряв шкіру дружини на себе, і йому не сподобалося.

– Гаразд. Я зрозумів, – тихо відповів він. – Я… Я поговорю з мамою.

– Із мамою я вже поговорила. Твоє завдання просто не заважати мені тримати оборону. Інакше наступна благодійна акція пройде твоїм коштом. І я не жартую, якщо що.

…Минув місяць.

На три тижні між Ольгою та свекрухою опустилася залізна завіса. На четвертий тиждень Тамара Іванівна вирішила підійняти її, й зателефонувала до сина.

– Пашо, сонечко… Я тут пиріжків напекла. З вишнею. Твоїх улюблених. Такі м’які, аж тануть у роті! Давай заскочу до вас зараз, завезу тобі сніданок?

Павло, колупаючи виделкою макарони з сосисками, мимоволі проковтнув. Шлунок зрадливо забурчав. Звісно, ​​мати знала, як підкотити.

– Мамо, ми вже поснідали, – невпевнено відповів він, зиркнувши на дружину.

– Ой, ну повечеряєш ними! Ти з роботи прийдеш, а там домашнє, мамине.

Павло завмер. Пропозиція звучала привабливо, але перед очима промайнув образ його ігрової приставки. Згадалася загроза дружини.

– Ні, мамо, – твердо сказав він, відмахуючись від кулінарних спокус. – Не треба привозити, не приїжджай.

– Паша! – здивувалася свекруха. – Ти що, рідну матір тепер на поріг не пустиш? Через якісь манатки?

– Мамо, давай не будемо лаятися… Ми краще зустрінемося з тобою в суботу. Я приїду, або в кафе сходимо.

– Тоді й передаси пиріжки, якщо залишаться. А до нас… до нас поки що не треба. Ми з Олею домовилися: жодних гостей.

– Ну ясно все. Підкаблучник!

Почулися короткі гудки. У кімнаті запанувала тиша. Ольга перестала зображати байдужість, відірвалася від телефону і подивилася на чоловіка.

– Дякую.

– Та гаразд, – буркнув він. – Пиріжки у мами, звичайно, смачні… Але спокій у сім’ї та нерви дорожчі.

На жаль, із Тамарою Іванівною вони так і не помирилися. Мало того, вона все ще намагалася прорвати оборону молодих та потрапити у їхню квартиру.

Але межі їхньої родини тепер були на замку, й причин для сварок у них поменшало.

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!