– Ой, ви бачили, дівчата, жінка, яка у нас у палаті? Літня вже… – Так, сива зовсім. Напевно, онуки є, а все туди ж – малюка зажадала, у її віці…

– Ой, ви бачили, дівчата, жінка, яка у нас у палаті? Літня вже…

– Так, сива зовсім. Напевно, онуки є, а все туди ж – малюка зажадала, у її віці…

– У мене мати явно молодша за неї. Цікаво, а чоловікові її скільки років?

– Мовчазна вона, похмура. Ні з ким не спілкується.

– Ніяково їй, от і не спілкується. Ми їй у дочки всі годимося. Я навіть не знаю, як до неї звернутись. Антоніна її начебто звуть.

– Але краще, напевно, на ім’я та по батькові… – у палаті полог ового відділення почалося бурхливе обговорення, коли одна з майбутніх матусь ненадовго вийшла з палати.

…Доля Антоніни була важкою. Коли Тоні було чотири роки, вся її сім’я захворіла на тиф. Її мати, батько, однорічний брат і дідусь із хворобою не впоралися. З того часу Тоню виховувала бабуся Марія, жінка сувора і владна, кохання дівчинка не знала.

Тоді, в сорок першому році, Тоні та Віті по тринадцять років виповнилося. Жили вони у різних селах, приїхали до райцентру працювати на завод, працівників не вистачало.

Там же при заводі вони й жили, там і познайомилися. З тих молодих років вони працювали, не покладаючи рук, нарівні з дорослими.

У п’ятнадцять Вітя рвався на фронт. Тоня, жвава дівчина з вогненно-рудим волоссям, була готова їхати з ним, але їх не взяли. У тилу, мовляв, від вас набагато більше користі, таких працівників ще пошукати…

У вісімнадцять Тоня та Вітя розписалися, весілля не грали. Тяжкі роки були, післявоєнні, не до урочистостей.

Тоня, на превелику незадоволеність своєї бабусі, переїхала до чоловіка. Їхні села були розташовані за тридцять кілометрів одне від одного.

За рік з’явився у них син, названий Василем. Молоді батьки були щасливі, у сім’ї панувала ідилія. У їхні юні роки стільки поневірянь випало на їхню частку, вони заслужили, вистраждали це щастя.

Тільки було воно недовгим.

Шість років Васі виповнилося. Тоня з чоловіком, як і раніше, жила душа в душу, заздрили їм у селі. Віктор пічником працював, його печі славилися на всю округу.

Віктора покликали викласти піч у сусіднє село, яке розташовувалося на іншому березі річки. Віктор узяв Васю із собою, бо Тоня була на роботі. Лютий. Мороз стояв міцний, а вони пішли по замерзлій річці.

Віктор ніс важкий ящик з інструментами, бо працював він завжди лише своїми, чужі інструменти принципово не визнавав.

Вася весело пустував і мало слухав батька, який просив його йти поруч з ним. Коли до берега залишалося якихось метрів двадцять, хлопчик потрапив у ополонку, припорошену снігом. Віктор кинувся рятувати сина, але…

Посивіла Антоніна ще тоді, у свої двадцять п’ять, коли втратила чоловіка та сина. Жити в будинку, де все нагадувало про них, Тоня не змогла і повернулася в рідне село, до бабусі Марії.

Тоня повністю замкнулася в собі, життя втратило будь-який сенс. Про створення нової родини навіть не думала.

Антоніні нещодавно виповнилося сорок три. На малюка в такому віці, та ще й без чоловіка, Тоня зважилася усвідомлено.

Вона чудово розуміла, які труднощі її чекають, але самотність лякала її набагато більше майбутніх труднощів.

Село, де жила Тоня, було віддаленим, дістатися до нього було не так просто. Стояв лютий, побоюючись, що допомога може не встигнути вчасно, жінка приїхала в лікарню заздалегідь. За здоров’я малюка вона дуже переживала, вік все-таки.

З ранку Тоня була сама не своя і ходила тінню лікарняними коридорами: рівно вісімнадцять років тому вона втратила коханих чоловіка і сина. Ні, час її не вилікував, біль не вщух.

Тоня стала мамою здорового хлопчика, якого назвала Дмитром. Вона завжди пам’ятала, як Вася мріяв про брата.

– Купіть мені братика, – просив він. – Мені тато стільки іграшок зробив! Я гратиму з братиком.

– А як ти назвеш братика? – питав батько.

– Дмитриком!

– Ну, значить, буде Дмитром! – сяяв Віктор, переглядаючись із Тонею.

Тоня на той момент була при надії, Віктор, звичайно, про це знав. Васі вирішили до певного часу не говорити. Коли загинули чоловік і син, Тоня від пережитого дитину втратила.

І ось тепер з’явився Дмитро, як і мріяв Вася.

Бабка Марія з невдоволенням зустріла Тоню з немовлям з лікарні.

– Ну, що ти знову плачеш, щастя моє? – Ласкаво примовляла Тоня, заспокоюючи синочка.

– Тьху ти… Соромне це, щастя твоє, – бурчала скрипучим голосом Марія. – Все село, мабуть, обговорює ганьбу твою.

– Я вже тиждень носа на вулицю не показую. Адже відразу розпитування почнуться. А що я людям скажу? Що з глузду з’їхала внучечка моя постаріла?

У селі, звісно, ​​пліткувала довго. Ніщо не хвилювало сільських сильніше, ніж незаміжня Тоня сорока трьох років і її новонароджений син.

Пиляла бабуся Тоню нещадно. Але за рік Марія, цілком бадьоренька для своїх років старенька, різко здала, незабаром її не стало.

Сумувала Тоня, незважаючи ні на що все-таки бабуся її виростила…

Виріс Діма справжнім красенем. Високий, кароокий брюнет, він був зовсім не схожий на свою маму, яку ніжно любив.

У сімдесят років Тоня стала бабусею. Діма, дізнавшись про появу доньки, разом із матір’ю поїхав у лікарню. Його дружина, Світлана, лежала на першому поверсі.

– Світлано, Світлано, – кричав щасливий батько. – Покажи доньку!

Світлана підійшла до вікна, тримаючи на руках дитину. Тоня щасливо посміхалася, втираючи сльози.

– Ух ти! Мамо, вона руденька! Дивись, як на тебе схожа! – Посміхався син. Для Антоніни було радісно бачити свого рідненького синочка щасливим. Ось він і виріс, тож і на той світ не страшно…

Підписуйтеся на сторінку, підтримайте автора вподобайками! Пишіть в коментарях свої думки, стосовно прочитаного!