– Олечко, доню, я тебе прошу, – мама присіла біля Олі навпочіпки, – нам потрібно тут пожити, трохи, скоро все закінчиться, і ми знову поїдемо в місто

– Олечко, доню, я тебе прошу, – мама присіла біля Олі навпочіпки, – нам потрібно тут пожити, трохи, скоро все закінчиться, і ми знову поїдемо в місто, ну?

Оля мовчки дивилася на маму.

– Олю, ти мене чуєш? Розумієш? – мама струснула Ольгу.

-Та чую, мамо …

– А чому мовчиш? – Мама нервувала, Оля це бачила.

– Я не мовчала, мамо, я думала.

– Думала вона. Дивись, дивися скільки тут книг, Олько… Ох, як я у дитинстві любила їх читати…

– Мамочко … а нам довго тут жити доведеться?

– Не знаю, сонечко, поки треба пожити.

Оля розуміла все, що сталося з ними, з їхньою родиною. Мама даремно думала, що Оля маленька і нічого не розуміє.

– Олю, тітка Катя відвідуватиме тебе, я готуватиму на весь день, вранці буду їхати, а ввечері приїжджатиму. А вихідні ми будемо разом з тобою, ходитимемо на річку купатися…

Мама затулила обличчя руками.

– Пробач, пробач мені …

– Мамо, не плач, не треба. Я знаю, що тато покинув нас, я знаю, що нам з тобою треба якось виживати й ти вважала найкращим варіантом переїхати в цей будиночок бабусі. А квартиру здати чужим людям.

– Я все знаю, мамо … Я буду слухняною, я тобі обіцяю, я чекатиму на тебе і читатиму книги, до того ж тітка Катя за мною придивиться.

– Ми впораємося, мамо … А восени я піду до школи. – Мама … а тут є школа?

– Ні, дитинко, тут колись була школа, але тепер її немає. Але восени, я тобі обіцяю, ми повернемося у свою квартиру. Це тимчасово, доки я зараз знайду нормальну роботу.

– А квартиру я здала до серпня, нам якраз вистачить часу, потім зробимо там ремонт і заживемо. Все буде добре, доню…

– Я знаю, мамо…

Цього вечора мама з Олею довго сиділи на ґанку їхнього маленького будиночка, і мама розповідала про своє дитинство, яка у неї була гарна бабуся.

– Мамо, а в тебе була … мама?

– Була, – зітхнула мама, – вона і зараз є, просто … я їй не потрібна.

– Як це? Як не потрібна?

– Ну ось так, маленька. Я у неї з’явилася рано, з батьком щось не пожилося їм, він поїхав в інше місто, там завів нову родину. Мама потикалась трохи, а потім привезла мене до бабусі Соні. А сама поїхала в місто, шукати щастя…

– І … вона знайшла … щастя?

– Щастя знайшла, дочко, а ось про мене геть-чисто забула… Вийшла заміж, має двох дітей, а я… мене тільки з днем ​​народження вітала, ну там зі святами.

– Знаєш, я зараз згадала, що вона приїжджала, у неї там хтось із дітей захворів, і вона привозила, ну там… природа, чисте повітря.

– Вона навіть їм не розповідала про мене, вони не знали, що я рідна сестра.

– Бабуся сказала їй, що в мене скоро випускний, і щоб вона купила мені сукню … А вона, вона почала кричати на бабусю, говорити, що бабуся безсердечна, у неї ось … дитина хвора, а бабуся про якісь сукні.

– Зоя, – обурилася бабуся, – Соня твоя дитина теж, як ти так можеш.

– Здорова кобила, – процідила вона крізь зуби, – нехай сама заробить собі на сукню.

Бабуся тоді розсердилася і вигнала її…

– Мамо, ти жодного разу не назвала її мамою, тільки вона…

– Я знаю, пробач, доню … я не можу називати її мамою, адже мамою для мене була моя бабуся Соня.

-Тебе на честь бабусі назвали Сонею, так, мамо?

– Мабуть, так … На честь бабусі …

– Ти її любила, мамо?

– Кого?

– Бабусю Соню.

-Дуже, дуже, дуже! Коли її не стало, у мене ніби світ померк … Знаєш, я Зою … ну матір, теж любила, любила і чекала, коли вона приїде до мене, кожен день народження, кожне свято я чекала її.

– Коли хворіла, на перше вересня, коли не стало бабусі… я чекала на неї.

– Вона не змогла приїхати, бо у матері її чоловіка був ювілей … Вона приїхала потім, поплакала … Звеліла збиратися, я ж була неповнолітня.

– Я думала, що мати візьме мене до себе, але ні, вона влаштувала мене вчитися і поселила в гуртожитку.

– Перший свій новий рік я зустрічала не з бабусею. Наївна, я думала, що мати візьме мене до себе, а вона сказала:

– Вибач, не можу, Сонь, у мене там народу повний будинок, родичі приїдуть, ну куди я тебе.

– Тоді я вирішила поїхати додому, адже в мене був будинок.

– Дай мені ключі від бабусиного будинку, – сказав я.

– Навіщо, – очі її забігали.

– Це мій будинок, якщо ти раптом вирішила, що можеш розпоряджатися моїм спадком, то помиляєшся.

– Це і мій будинок теж, – обурилася вона, – і ми зібралися поїхати туди, відзначити новий рік на природі.

– Я тобі обіцяю, якщо тільки ви там з’явитеся, я зіпсую вам свято. Ключі!

– Вона не віддала мені тоді ключі, та й навіщо? Я приїхала, перелізла через паркан, у місті купила два нові замки. Покликала сусіда, дядька Федю, він зняв старі замки та повісив мені нові.

– А з приводу того, що Зоя претендує на будинок, усі сусіди сказали, що стіною стануть, а образити мене не дадуть, на згадку про бабусю.

– Той новий рік я планувала провести на самоті, але до мене прийшли подружки, ми добре посиділи…

– А потім мені виповнилося вісімнадцять.

– Ти з нею не бачишся?

– Ні … А навіщо? Їй зі мною нема про що говорити, мені з нею теж.

– Мамо … а ти …

– Що? Чи не зроблю я так само з тобою? Ніколи у житті, чуєш? Ніколи!…

…Оля зовсім доросла і їй взагалі не страшно. Мама поїхала на роботу, до Олі двічі приходила тітка Катя.

Вона поїла, прибрала за собою зі столу, помила тарілку, нагодувала ляльку Галю і сіла читати книжку.

Читати Оля навчилася нещодавно і їй дуже цікаво це робити, читати для ляльки Галі та ведмедика Мишка.

Дні в Олі минали однаково. Спочатку вона плакала, ну як плакала, сльози самі капали, Оля їх назад заганяє, а вони капають … Це ж вона не з власної волі плакала, а це сльози ці, негідні.

А потім приїжджала мати й все проходило.

Але одного разу мама не прийшла. Її не було і не було, не було і не було … Вже стало темно, Оля запалила верхнє світло і затулила штори.

– Не бійтеся, Галя, Мишко, Марійка, Ніна і клоун Андрійко, не бійтеся, – умовляла Оля іграшки.

Може піти до станції та зустріти маму, – думала Оля. Але вона погано пам’ятала дорогу і могла розминутися з мамою.

Оля гнала від себе погані думки, ні, її мама так з нею не вчинить, ні, ні, ні … Адже в Олі немає бабусі Соні, з ким їй залишатися?

Оля бачила картинку, як мама знову виходить заміж, у неї з’являються інші діти, а про Олю вона зовсім забула. А Оля живе одна в цьому будиночку…

Від жалю до себе дівчинка заплакала вголос. Вона почала задихатися, сльози лилися, очі боліли, горло хрипіло, Оля ридала на стільчику біля вікна, та так і заснула.

Оля почула якийсь шум у сінях, – а раптом… раптом це щури, а раптом це та, мамина мама, бабуся Зоя, яку Оля ніколи не бачила, раптом вона приїхала забирати в них їхню хатинку? Вижене Олю надвір. Оля тихо заскиглила.

Раптом двері відчинилися, спалахнуло світло.

– Мамо! – Оля схопилася зі стільця, стілець впав, – мамо, матуся моя!

– Дитинко моя, Олечко, дівчинко люба … пробач, пробач … я запізнилася на останню електричку, доїхала до сусідньої станції, а там йшла пішки.

– Мамо, тобі було страшно?

– Дуже, Олечко, мені так було страшно за тебе! Я ревіла, просила тебе не плакати, а сама ревіла … Всіх вовків налякала, – плакала і сміялася мама.

– Я боялася, що ти подумаєш, що я тебе покинула.

І тоді … тоді Олечка збрехала, перший раз у житті вона сказала мамі неправду.

– Мамо, я не думала так про тебе, адже я знаю, ти мене ніколи не кинеш і не зрадиш.

Так, Оля сказала неправду, тому що вона … вона так подумала, але не хотіла, щоб мама засмучувалася ще більше.

Мама з Олею залишалися в будинку до кінця серпня, а потім Оля пішла до школи, мама знайшла хорошу роботу.

Тато вирішив позиватися до мами, щоб вона давала йому Олю на вихідні. А мама сміялася і казала, що він жодного разу навіть не виявив бажання побачити дитину.

– Я і не забороняла, – говорила мама, – та тільки він сам не хотів…

Тепер Оля бачиться з татом у вихідні. Спочатку вона бігла з радістю до тата, а потім…

– Мамо, мені здається мій тато, як твоя Зоя, я йому зовсім не потрібна, тільки він навіщось зустрічається зі мною. Він відводить мене до дитячої кімнати в торговому центрі, а сам постійно комусь телефонує і лається.

– А я сиджу на лавці й дивлюся на малюків, мамо … я не хочу ходити з татом … Давай йому про це скажемо.

Тато почав лаятись і звинувачувати колишню, що вона налаштовує дитину проти нього.

– Я батько, – кричав тато, – а ти забороняєш мені.

– Тато … я вже давно не маленька, навіщо ти мене водиш в цю безглузду кімнату? І чипси я не люблю … я виросла.

– Коли ти пішов від нас з мамою і коли я залишалася вдома одна … на весь день. Тато, а коли мама запізнилася на електричку і бігла з сусідньої станції … лісом, то за нею гналися вовки, а я була вдома одна …

Вдруге Оля сказала неправду, тепер батькові. Про вовків. Батько вислухав усе і пішов.

А потім він прийшов, десь через місяць… Він вибачився і сказав, що все зрозумів і вони пішли в кіно… З Олею…

Тепер Оля, із задоволенням бігла на зустріч до тата…

– Соня … а ти правда тоді від вовків тікала, – запитав тато у мами.

-Так, – сказала, не моргнувши мама.

А потім тато з мамою про щось розмовляли й … у тата пішов потяг. Йому мама так сказала, що його потяг пішов.

– Мамо, – сказала Оля, ну якщо потяг тата пішов, як же він тепер дістанеться до свого будинку? Нехай лишиться у нас?

Батько дивився на маму. Але, мама була непохитна.

– Пішки дійде … тут немає вовків, – сказала мама і випроводила тата.

– Мамо … Він хотів повернутися, так? – Запитала вночі Оля у мами, лежачи з нею в одному ліжку.

– Так …

– Ти не пробачиш його?

Мама мовчала.

– Мамо, це твоя справа, але… я вас обох люблю…

-Я знаю, Олю, дочко.

– Але тебе більше, адже ти в мене найсміливіша мама у світі, ти так бігла до мене, що не боялася навіть вовків.

…Пройшли роки. Оля вже виходить заміж.

– Мамочко … я повинна тобі в чомусь зізнатися.

– Так, я тебе слухаю.

– Мамо … я тоді подумала, що ти мене покинула, як Зоя …

– Моя ти дівчинко … Хіба я можу це зробити …

– Я тоді не знала цього, мамо … пробач мені.

– Це ти мені вибач, що довелося таке пережити…

Вони стояли обійнявшись, мама та дочка…вони завжди разом. Мама завжди поряд…

Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати більше цікавих публікацій!