– Оленко, ти сто разів подумай, перш ніж писати відмову від дитини! Потім буде пізно! – Намагалася напоумити медсестра

– Оленко, ти сто разів подумай, перш ніж писати відмову від дитини! Потім буде пізно!

– Я не можу його залишити, зрозумійте мене, не можу!

Весь персонал лікарні переживав за молоду породіллю. Видно було, що їй нелегко дається це рішення, що її можна якось переконати.

– Ви розумієте, тато виховував мене в суворості. Він мені з дитинства твердив, щоб я, не дай Боже, не принесла дитину в “пелені”!

– Ну, як я йому скажу, що це сталося?! Адже він думає, що я вчуся, отримую професію. Я пів року вдома через своє цікаве положення не була, брехала!

– Ну, всяке в житті буває, що він тобі зробить, ну покричить, посварить, та й прийме хлопчика твого, це ж його онук, продовження роду.

– Ні, ви що, ви не знаєте мого батька, він дуже суворий … Була б мама жива, вона б зрозуміла мене!

І Олена гірко заплакала. Батько дитини відразу заявив, що він “вмиває руки”, дитина йому не потрібна. Олена вірила у щирі почуття, і від цього було ще болючіше. Вона не зважилася позбавитися малюка, у результаті привела на світ здорового, щокастого хлопчика.

Мами не стало, коли Олена навчалася у шостому класі. Їхала з колегами по роботі та потрапили в дорожню пригоду. Усі залишилися живі, окрім неї.

Життя Олени розділилося на до та після. Батько, як із ланцюга зірвався. Весь свій біль і злість на несправедливість життя зганяв на дочці.

– Лєнко, дивися мені, щоб ніякої “шашнів”, принесеш у пелені – вижену з дому! У нашій родині такої ганьби не буде, зрозуміла? Вчися, дочко, отримаєш професію, станеш лікарем, шановною людиною.

– Тату, які “шашні”, я ще маленька, вчуся добре, тебе не засмучую, не треба кричати на мене.

Школу закінчила із золотою медаллю, вступила в медичний, як того хотіли мати з батьком. Додому приїжджала кілька разів на рік.

Батько готував свою фірмову картоплю і розпитував про навчання. І щоразу нагадував про “пелену”, щоб не дай Боже.

Чого він боявся, те й сталося. На другому курсі познайомилася Олена із хлопцем на танцях. Сама не помітила, як закохалася, – це був перший хлопець у її житті.

Подумки вона вже уявляла, як іде з ним у весільній сукні, і батько пишається, яка розумна та красива у нього дочка – наречена. Але все пішло не так. Хлопець покинув, мрії про весілля розлетілися, мов пух.

По логи були легкі. Але не легко було молодій матері не дивитись на малюка. Вона одразу заявила, що напише відмову.

Побачивши це крихітне тільце, зморшкувате личко, в Олени здригнулося серце. Дев’ять місяців носила під серцем, і тепер віддати!

У палаті лежало три матусі з немовлятами. Олена відверталася до стінки, щоб не бачити, як ті годують своїх дітей.

Свого вона жодного разу не погодувала, хоча медсестри пропонували, сподіваючись, що вона передумає його залишати.

Відмовна була написана. Жодні умовляння не допомогли. Олена спішно зібрала речі, і мовчки пішла з лікарні, отримавши свої документи. Акушерки з медсестрами сумно дивилися на Андрійка, так вони його називали між собою.

– Все маленький, залишився ти один, пішла твоя мама. Як тепер складеться твоя доля, одному Богові відомо? Швидше за все, потрапиш ти в хорошу сім’ю, таких діток швидко розбирають.

Малюк затих і ніби слухав, смішно смикаючи маленьким носиком. Дитяча медсестра Надія Миколаївна дбайливо переодягла і погодувала відмовника. Вона пам’ятала майже кожну дитину, від якої відмовлялися.

Були випадки, коли матусі передумували, і поверталися, але рідко. Вночі Андрійко, ніби зрозумівши, що його покинули, почав несамовито, жалібно кричати. Їсти відмовлявся.

Надія Миколаївна всю ніч майже не спала, Андрійко ненадовго засинав, знехотя з’їдав трохи суміші, і з новими силами братися до крику. Під ранок він заспокоївся, і став млявим і байдужим.

– Ох, дитино, матір кличеш, напевно, а немає її, пішла, не захотіла тебе брати, рідного!

Під час обходу у відділення влетіла Олена.

– Де він? Ще не віддали? Я хочу його забрати!

– Оленко, ви повернулися? Слава Богу! Андрійко поки що у нас, документи ще не передавали. Ви впевнені у своєму рішенні? Адже це вам не іграшка, хочу залишу, хочу заберу!

– Ні, я точно впевнена! Це мій син, як я могла його покинути! – І Олена почала плакати.

– Я всю ніч не спала, ніби чула його крик, серце мало не розірвалося від болю! Мій синочок, один тут, без мами. Дайте мені його погодувати, молоко прибуває.

Олену відвели в окрему палату, принесли синочка. Приклала вона його, малюк почав голосно прицмокувати. У дверях стояв медперсонал і щиро тішився. Хлопчика не чекала доля покинутого, він з мамою.

– Я ж поговорила зі своїм батьком, зізналася, що народ ила і залишила дитину через нього. Сказала, що не можу без малюка і хочу забрати.

– Він спочатку був шокований, а потім сказав, що хоче побачити онука, і що я недолуга, а не мати. Лаяв мене, що я нічого йому не сказала, що залишила дитину.

– Адже я все життя тільки й чула, що не дай Боже малюк поза шлюбом. А тут не впізнала батька. Він навіть розплакався від радості. Ну нічого, заберу синочка, і поїдемо знайомитися з дідом. І по батькові його дам, і прізвище.

Вся лікарня стояла біля вікон, та проводила поглядом тендітну фігурку матері з дитиною. Дай Боже їм щастя!

Як часто батьки лякають дівчаток фразою: “Принесеш у пелені – виженемо з дому!”

Скільки дівчат відважилися на процедуру, відмовилися від новонароджених через ці слова. Скільки покалічених доль жінок та дітей.

Мораль, безумовно важлива, але дівчатка повинні знати, що батьки їх люблять і приймуть будь-яких: без чоловіка, в положенні, “з пеленою”, аби тільки були живі-здорові.

Тож будьте коханими та щасливими!

Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові публікації! Підтримайте автора вподобайками та коментарями! Дякую, що Ви є!