– Оленко, знайомся, – бадьоро сказала свекруха. – Це Володимир, мій друг. Йому теж у Київ треба було у справах, от і вирішили вже разом приїхати та познайомитись заодно

Олена мила посуд після сніданку, коли зателефонувала свекруха Раїса. Піврічний Артем мирно спав у візку на балконі, і можна було спокійно поговорити.

– Оленко, люба, у мене до тебе прохання, – почала жінка здалеку. – Дуже хочеться побачити онука. Може, я приїду до вас?

Олена не відчула ніякої каверзи. Свекруха жила на заході країни, і вони бачились рідко. Після появи сина вони  спілкувалися лише телефоном.

– Звичайно, Раїсо, приїжджайте. Артема вам обов’язково потрібно побачити, бо він так швидко росте.

– А на скільки можна? На тиждень, наприклад?

– Так, цілком, – великодушно дозволила невістка. – Диван у вітальні розкладається, там зручно.

Свекруха зраділо заметушилася:

– Ой, дякую, рідна. Тоді за пару днів і приїду. Квитки вже купила про всяк випадок.

Олена посміхнулася. Після розмови вона розповіла чоловікові Віктору про майбутній візит.

– Добре, хай приїжджає, – погодився він. – Давно матір не бачив.

Через три дні Олена отримала повідомлення від свекрухи:

– Сьогодні приїжджаю, зустрічати не треба, на таксі дістануся.

Невістка підготувала диван у вітальні, купила більше продуктів, взяла навіть торт.

Раїса з’явилася ввечері з двома великими сумками та широкою посмішкою. Але за її спиною в коридорі маячила чоловіча постать.

– Оленко, знайомся, – бадьоро сказала свекруха. – Це Володимир, мій друг. Йому теж у Київ треба було у справах, от і вирішили вже разом приїхати та познайомитись заодно.

Олена розгублено дивилася на незнайомого чоловіка років шістдесяти. Сивий, у потертому костюмі, з потертою валізою в руках.

– Здрастуйте, – пробурмотіла вона.

– Дуже приємно, – відповів Володимир і простяг руку. – Раїса стільки про вас розповідала.

Невістка провела гостей у вітальню і спробувала збагнути, що взагалі відбувається.

Олена крадькома запитала свекруху:

– Раїсо, а де Володимир житиме? Ви ж не попереджали, що приїдете не одна.

– А що такого? – здивувалася свекруха. – Диван великий, помістимося. Володя невибагливий.

Олена стояла посеред вітальні і намагалася переварити ситуацію. Двокімнатна квартира, яку вони винаймали з чоловіком, була розрахована на сім’ю з трьох осіб. А тут раптом п’ятеро.

– Раїсо, але я підготувала все для однієї людини. Адже у нас і дитина маленька, місця мало.

Свекруха вже розстібала сумку:

– Оленко, не хвилюйся. Ми скромні люди, багато місця не займемо. Правда, Володю?

Чоловік кивав та оглядав квартиру зацікавленим поглядом:

– Гарне житло. Район пристойний, транспорт поряд. Для пошуку роботи, саме те.

– Для пошуку роботи? – перепитала Олена.

– Так, я вирішив у Києві влаштуватися, – пояснив Володимир. – У нашому селищі перспектив немає, а тут можна спробувати щось знайти.

Олена відчула, як починає паморочитися голова. Виходить, він не на кілька днів приїхав.

– А на скільки ви плануєте залишитись?

– Ну, як вийде, – незворушно відповіла Раїса. – Володі потрібен час, щоб із роботою визначитися.

Олена, не подавши вигляду, як вона розгублена, пішла на кухню готувати вечерю. До передпокою якраз увійшов Віктор, повернувшись із роботи.

– Привіт, як справи? Мати приїхала?

– Приїхала. І не одна.

Чоловік зупинився:

– Як це не одна?

– Із кавалером приїхала. Іди познайомся з Володимиром.

Віктор увійшов до вітальні, де Раїса показувала своєму супутникові сімейні фотографії на телефоні.

– Мамо, ти не попереджала, що приїдеш із гостем.

– Вітю, синку, – зраділа жінка. – Ось і познайомитеся нарешті. Володя, це мій син.

Чоловіки потиснули один одному руки. Володимир дружелюбно посміхався:

– Раїса багато про вас розповідала. Добру родину створили.

– Дякую, – сухо відповів Віктор. – Мамо, можна поговорити?

Вони вийшли на кухню. Олена вдавала, що зайнята готуванням, але слухала їхню розмову.

– Мамо, ти з глузду з’їхала? Привезти незнайомого чоловіка у нашу квартиру?

– Вітю, не кричи. Володя хороша людина, ми вже пів року дружимо.

– Дружіть на здоров’я, але не в нашому домі!

Раїса образилася:

– Ось як виходить. Мати лише заважає. А я думала, син зрадіє.

Віктор зітхнув:

– Мамо, річ не в тобі. Просто попереджати треба було. У нас дитина, режим, спокій потрібен.

– Ми тихо будемо, – пообіцяла свекруха. – І недовго. Володі просто потрібен час освоїтися у місті.

У результаті Віктор здався. Виганяти матір із її кавалером було ніяково, та й Олена промовчала, не стала наполягати.

Перші дні минули відносно спокійно. Раїса вовтузилася з онуком, Володимир вивчав оголошення з вакансіями. Але незабаром стали виявлятися незручності.

Вранці черга у ванну кімнату. Володимир довго голився. Раїса готувала сніданок для всіх, не питаючи, що хто хоче. Увечері гості дивилися телевізор у вітальні, а подружжя з дитиною тулилося у спальні.

– Лєно, я бачив у вас ноутбук є? – поцікавився Володимир за вечерею. – Мені резюме надіслати треба.

– Є, – відповіла Олена. – Тільки ми самі ним користуємось. Для роботи.

– А я трохи займу. Для справи ж.

Чоловік влаштувався за комп’ютером у вітальні та проводив там більшу частину дня. Дзвонив потенційним роботодавцям, причому, досить голосно.

– Так, досвід великий. У Львові заступником начальника цеху працював. Що означає вік? Я ще ого-го яки працівник.

Артем від гучних розмов прокидався і плакав. Олена колихала його, заспокоювала, а Володимир продовжував ділові переговори.

– Вибачте, це онук кричить. Маленький ще, розумієте.

Раїса намагалася допомагати з дитиною, але її методи виховання кардинально відрізнялися від Оленених:

– Оленко, навіщо ти його одразу на руки береш? Нехай покричить, це легені розвиває.

– Раїсо, він голодний.

– Не може бути, годину тому їв. Напевно, зубки ріжуться.

Олена мовчала, сперечатися не хотілося.

Через тиждень терпець почав уриватися. Володимир не знайшов роботу, але ентузіазму не втрачав. Раїса обжилася і поводилася, як господиня будинку.

– Оленко, а чому у вас холодильник такий порожній? – Запитала вона, заглядаючи всередину. – Потрібно продуктів закупити нормальних.

– Ми купуємо те, що їмо, – відповіла невістка.

– Потрібно поживніше щось, а не ці йогурти та сирки. Володі потрібно щільно харчуватися, він же шукає роботу.

Олена здивувалася такому нахабству свекрухи, але продовжила мовчати. Сімейний бюджет подружжя і так уже тріщав по швах. А гості за весь цей час самі сходили в крамницю лише один раз.

А ще дратували дзвінки Володимира знайомим:

– Жора, привіт. Я у Києві тепер. У дружини сина зупинився. Непогано влаштувався, двокімнатна в хорошому районі.

Олена слухала і не вірила своїм вухам. Виходило, що вони з Віктором утримують сторонню людину, надаючи житло та харчування, а він ще цим перед друзями хизується.

Кульмінація настала, коли Артем захворів. У малюка піднялася температура, він вередував і погано спав. Олена не спала ночами, а вдень Володимир вимагав тиші для важливих дзвінків.

– Вибачте, але дитина хворіє, – сказала Олена.

– Розумію, але мені роботодавець дзвонить! Це важливо!

Віктор це почув і не витримав:

– Мамо, як довго це триватиме?

– Вітю, потерпи трохи. Володі ж треба влаштуватися.

– А якщо не влаштується? Буде в нас до пенсії жити?

Раїса обурилася:

– Що ти таке кажеш? Ми ж не чужі люди.

– Він чужий, – твердо сказав син. – І я прошу вас поїхати. Максимум, ще два дні.

Свекруха розплакалася, Володимир образився. Але Віктор був непохитний. За два дні гості зібрали речі та поїхали назад у Яблуницю.

Перед від’їздом Раїса сказала синові:

– Шкода, що онука тепер довго не побачу.

Відносини зі свекрухою були зіпсовані. Олена ж заприсягла собі більше нікого не приймати навіть на один день. Гостинність має свої межі, особливо в орендованій квартирі з маленькою дитиною.

Як вважаєте, слушно вчинив син, чи перегнув палицю? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.