– Олени більше немає! Панахида завтра. Синку, ти приїдеш? Вона любила тебе… – Мама схлипнула. – Настя одна лишилася. Потрібно вирішувати… Боюся, в дитячий будинок її заберуть…

– Може, посидимо у кафе? Пінного замовимо, поговоримо? – Запитав Микола наприкінці робочого дня.

– Вибач, я додому. Дивись. – Євген дістав з кишені коробочку і відчинив.

– Невже наважився? – Роздивляючись каблучку, спитав Микола. – Я думав, ти ніколи не одружишся. – Він поплескав друга по плечу.

– Ми з Вікою зустрічаємося вже чотири роки, настав час узаконити наші стосунки. Вона не знає, це сюрприз. Якщо не зроблю пропозицію зараз…

– То не зробиш ніколи, – закінчив за друга фразу Микола. – Ти все ще сумніваєшся? Кинь, Віка красива дівчина. Я тобі трохи заздрю.

– Гаразд, я піду. – Євген прибрав коробочку в кишеню. – Обіцяв Віці прийти раніше, – сказав він і поспішив до ліфта.

Дорогою додому він заїхав у квітковий магазин і купив букет червоних троянд. Віка їх любила. У машині він поклав букет на пасажирське сидіння.

Стоячи на світлофорах, Євген репетирував промову: «Люба Віка, ти давно чекаєш моєї пропозиції… Віка, я тебе кохаю, виходь за мене заміж. Ні, все не те…»

Він так і не вигадав, як сказати. Припаркувавши на подвір’ї будинку машину, Євген узяв букет і попрямував до під’їзду. Він уже взявся за ручку дверей, як у кишені задзвонив телефон.

– Женя, синку…

По маминому голосу зрозумів, що щось трапилося.

– Що, сталося, мамо?

– Зі мною все гаразд. Олена… Немає її більше, синку.

– Господи … – Євген випустив ручку дверей, так і не відчинивши їх.

У голові не вкладалося. Олена, яку він знав змалку, пішла із життя. – Як?

– Машина її збила. Не вижила на місті. Водія ж так і не знайшли. Похорон завтра. Синку, ти приїдеш? Вона любила тебе… – Мама схлипнула. – Настя одна лишилася. Потрібно вирішувати… Боюся, в дитячий будинок її заберуть…

– Добре, я намагатимусь встигнути, – пообіцяв Євген.

– Приїдь, синку… – Мама заплакала.

– Олени більше немає, – билося в голові.

Він не любив її так, як мав любити, як вона любила його. Вона не заслуговувала на таке…

Євген не пам’ятав, як підійнявся на поверх, прокинувся перед дверима у квартиру, відчинив і увійшов до передпокою.

Букет заважав. Він озирнувся, куди його покласти. Новина вибила його з колії. Робити пропозицію в такий момент здалося йому блюзнірством.

– З якого приводу квіти? – Запитала Віка, вийшовши з кімнати. Тільки зараз Євген вловив апетитний запах, який наповнював квартиру.

Раніше б він втягнув його носом від передчуття смачної вечері, але зараз цей запах, як і букет квітів, здавався зайвим, недоречним.

Віка дивилася на Євгена та чекала, що він подарує їй букет. Але він зволікав, наче забув, що з ним треба робити. Взагалі він виглядав розгубленим.

– Для квітів не потрібен привід. – Прокинувшись, Євген підійшов до Віки, подарував букет і цмокнув її в щоку.

Віка опустила очі, сховавши розчарування. Вона пішла на кухню, незабаром Євген почув звук води, що ллється.

Коли Євген увійшов на кухню, на столі стояла ваза з трояндами, а Віка розставляла тарілки на вечерю.

Їсти не хотілося, але Євген не став кривдити дівчину, сів за стіл.

– Ти чого не їси? – Запитала вона.

– Не хочеться. Вибач. Зателефонувала мама, сказала, що Олена пішла із життя. Завтра похорон.

– Олена – це … – сказала Віка і замовкла, чекаючи продовження фрази.

– Моя колишня дружина, – уточнив Євген. – Треба їхати, вирішувати, що робити з Настею. Це наша дочка.

– Стривай, ти не казав, що в тебе є дочка. І скільки їй? – Запитала Віка.

– Дванадцять, здається.

– Тобто ти хочеш привезти її сюди до нас? – Запитала Віка.

– Не знаю. У Олени нікого немає, батьки загинули, коли вона ще у школі навчалася. А моя мама… У неї тиск, суглоби хворі. Вибач, мені треба збиратися.

– Ти поїдеш на похорон? – недовірливо запитала Віка.

– Так, нічним потягом. Я вже зателефонував та попередив на роботі.

– Ви розлучені вже багато років. У неї, мабуть, хтось є.

– Віко, давай не зараз. Машину я залишу, поїду потягом. Можеш їздити на ній.

– То ось який сюрприз ти мені приготував? – Віка теж вийшла з-за столу.

– Ні. Скажу, коли повернусь. – Євген сунув руку в кишеню і стиснув у долоні коробочку.

У потязі не спалося. Він лежав на полиці й згадував…

…Вони дружили з дитинства. Ходили в одну групи дитячого садка, потім разом навчалися у школі. Худенька світловолоса Олена часто хворіла, вічно ходила із замотаною шарфом шиєю.

Коли у десятому класі не стало її батьків, бабуся не витримала і за три місяці пішла із життя. Батьки Євгена взяли Олену до себе.

Батько жартував, що от і наречена синові. А він сердився, відмовлявся.

Перед державним тестуванням батьки кудись поїхали на два дні, вони з Оленою залишилися у квартирі одні.

Євген не пам’ятав, як усе сталося, що на нього найшло тоді. Тільки Олена була при надії. Батьки сказали, що якщо так, то нехай одружуються.

Він ставився до неї, як до друга, сестри. Вважав, що любов має бути якоюсь іншою, романтичнішою, чи що. Але одружився. Лєна ледве виносила дитину. Коли він побачив дочку, то нічого не відчув.

Перед ним відкрилася гірка правда – він не любить Олену, байдужий до дочки. Він не був готовий до цього. Євген сяк-так закінчив перший курс інституту, перевівся в Київ і поїхав.

Батько тоді сказав, що у їхній сім’ї ніхто не кидав своїх дітей. Що якщо він поїде, то допомагати йому не буде. Що він не має більше сина. А Олену з дівчинкою вони нікуди не відпустять.

З того часу Євген жодного разу не був вдома, не приїжджав на канікули, лише мама дзвонила. Навіть коли не стало батька, не поїхав на похорон.

Спершу квартиру Олени здавали, а коли в неї з’явився чоловік, вона з донькою переїхала туди. Мама подзвонила Євгену, сказала, що дуже сумує за ними. А Євгену було байдуже. Він так і відповів матері.

Мама фотографувала Настю та пересилала знімки синові. Чим старша ставала дочка, тим більше була схожа на Олену. Євген дивився на знімки й нічого не відчував. Він бачив її ще зовсім крихітною, забув, викреслив зі свого життя.

І ось тепер він їхав додому, вперше за дванадцять років. Щоб мама не казала, він не візьме Настю. Й це правильно. Ну, який він батько?

– У нашій родині дітей не кидали. У кого ти таким уродився? Ти мені не син … – Євген згадав слова батька і зіщулився. Батько ж і наполіг, щоб вони з Оленою розлучилися, нема чого морочити їй голову, що зустріне вона нормального чоловіка.

Жаль, що з батьком так і не помирилися.

Потім у житті з’явилася Віка. В неї неможливо було не закохатися. Але він тягнув, не робив їй пропозиції.

А коли, нарешті, зважився, навіть купив обручку, він поїхав на похорон першої дружини… Наче Олена наприкінці вирішила йому помститися, зруйнувати і його щастя.

Хоча, якщо чесно, руйнувати вже нема чого. Пристрасть давно охолола, вони жили разом швидше за звичкою, ніж за коханням. Він не був упевнений, що хоче одружитися, просто цього хотіла Віка, а він не хотів її втратити.

З думкою, що нехай буде, як буде, Євген все ж таки заснув.

Мама зраділа, обійняла, розплакалася. А ось Настя стояла осторонь і дивилася насторожено.

– Настя, дочко, підійди, це ж твій тато, – відірвавшись від сина, сказала мама.

Дівчинка пирхнула, різко розвернулася, так, що коси піднялися, і пішла до своєї кімнати, яка раніше належала йому, Євгену.

– Нічого, дай їй час, – сказала мама.

Олену ховали у закритій труні. Було відчуття, що її, як наче й не було. Настя не плакала, стояла насупившись, на Євгена вона не дивилася.

Він намагався поговорити з нею, але дівчинка ігнорувала його запитання, мовчала. Якось Євген почув їхню розмову з мамою.

– Настя, я стара, мені не дозволять залишити тебе у себе. Хоча б спочатку ти повинна поїхати з батьком до столиці, а потім повернешся до мене.

– Навіщо? Я йому не потрібна. Краще одразу в дитячий будинок, – сказала дівчинка вперто.

– Що ти таке кажеш? При живому батькові? Ти не уявляєш, що таке дитячий будинок, – обурювалася мама.

– А де він був раніше? Він покинув нас. Нікуди я з ним не поїду!

Євген почув квапливі кроки, грюкнули двері до кімнати.

Але все ж таки вона поїхала з ним. У потязі Настя спитала, з ким він живе.

– Бабуся сказала? Так, у мене є жінка. Приїду та зроблю їй пропозицію. Я навіть обручку вже купив. Вона тобі сподобається, – сказав Євген, а сам сумнівався.

У квартирі нікого не було, як і речей Віки. На тумбочці у передпокої лежали ключі від квартири.

– Он там твоя кімната, освоюйся, – сказав Євген і пішов у ванну. Додзвонитися до Вікі не вдалося. Мабуть, вона внесла його до чорного списку.

Коли він вийшов із ванної, Настя зробила бутерброди, заварила свіжий чай. Євген був їй вдячний, що не істерила, не зловтішалася, не ставила запитань.

Наступного дня вони сходили до школи поряд з будинком, потім поїхали крамницями, і Євген купив Насті новий одяг. Вони мало розмовляли, а зранку Настя зробила омлет.

– Бабуся навчила готувати? – Запитав Євген.

– І мама.

– Молодець, – похвалив він.

Ось і вся розмова.

Євген показував Насті столицю, водив у кіно, вони ходили в парк кататися на роликах. Поступово крига між ними почала танути.

А потім його послали на тиждень у відрядження до Китаю. Відмовитись, значить, поставити хрест на своїй кар’єрі. А як же Настя?

– Я не маленька, – сказала та.

– Так, але це Київ, а ти його зовсім не знаєш. Я щось вигадаю, – пообіцяв Євген.

– Попроси Світлану доглянути доньку. Вона закохана в тебе, зрадіє, – підказав Микола.

Євген і сам помічав, що молоденька співробітниця губиться і червоніє під час зустрічі з ним.

Микола мав рацію. Світлана справді відгукнулася на його прохання з радістю. Він запросив її до них додому познайомитись із Настею. Вони швидко порозумілися, до Євгена постійно долітав їхній веселий сміх.

У відрядження він поїхав із легким серцем. Наявність дочки все-таки напружувала Євгена. Звик жити один. Віка не береться до уваги, це інше.

Але не очікував, що сумуватиме за Настою. Дзвонив щодня. Розмовляв зі Світланою. Настя одразу передавала їй слухавку, коли він дзвонив дочці. Євген розумів, що вона його ще не вибачила.

Перед поверненням Євген зателефонував та попередив про свій приїзд. В’їжджаючи на таксі у двір, одразу побачив їх.

Вони стояли біля під’їзду, однакові, схожі на сестер. Серце радісно закалатало в грудях. Його ніколи ніхто не зустрічав ось так.

Євген вийшов із машини, і Настя підійшла до нього. Він ніяково обійняв її, дівчинка не відсторонилася. Світлана теж підійшла, стояла віддалік і посміхалася. Євгену дуже захотілося обійняти і її.

– Ну що, пішли додому? Я вам подарунки привіз, – сказав він.

Дістаючи з валізи яскраві пакети та коробочки, Євген радів більше Насті та Світлани. насолоджуючись зробленим ефектом.

– А поїсти у нас є щось? – Запитав він.

– Звісно є! – Світлана одразу побігла на кухню. Незабаром за нею пішла і Настя, почувся дзвін посуду.

– Здається, вони потоваришували, – подумав Євген.

За вечерею вони навперебій ставили йому запитання, і він розповідав про Китай. Було добре, як ніколи раніше.

Після вечері Світлана зазбиралася йти.

– Тату, – простягла Настя, хитнувши головою у бік передпокою.

Він не дочув? Настя вперше назвала його татом? Євген встав і вийшов до передпокою.

– Світлано, правда, пізно вже, залишайтесь. Я ще не все розповів вам.

Тут же до неї підскочила Настя і повела дівчину до своєї кімнати.

Вночі Євген знову не міг заснути. Останнім часом стільки всього трапилося. Настя розмерзлася, і в цьому безперечно була заслуга Світлани. А що, приємна дівчина, з нею легко. З Вікою Настя навряд чи зійшлася б.

Якби два місяці тому йому сказали, що його життя круто зміниться, що він житиме з дочкою, він не повірив би. А Світлана … Йому приємно було усвідомлювати, що вона спить за стіною.

Рано загадувати, але чому б не спробувати? Вона закохана в нього, а він… Євген спробував зрозуміти, що відчуває до дівчини. Йому просто добре. А може це і є кохання?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.