– Олеже, я не дам наші накопичення! Це не жадібність! Це здоровий глузд

Женя витирала зі столу крихти після вечері, коли пролунав дзвінок у двері. За дверима стояла Тамара Іванівна, свекруха, з упаковкою печива та виразом обличчя людини, яка явно прийшла не просто так.

– Женю, привіт, – усміхнулася вона. – Олег удома?

– Вдома, проходьте, – Женя відступила, пропускаючи її в коридор.

Свекруха пройшла на кухню, поклала печиво на стіл і поцілувала онуків, які вже тяглися до солодощів.

– Ну що, внучки мої, як діла? – Вона погладила старшого по голові й сіла на табуретку. – Олежка, йди сюди, поговорити треба.

Чоловік вийшов із кімнати, витираючи руки рушником:

– Мамо, що трапилося?

Тамара Іванівна зітхнула так, ніби на її плечі щойно поставили мішок картоплі:

– Олена у мене вчора була. Плакала. Говорить, що більше так не може.

Женя напружилася. Коли свекруха починала зі слів «Олена плакала», далі йшли зазвичай прохання.

– Що не може? – Запитав Олег, сідаючи навпроти.

– Знімати цей барліг, – жінка махнула рукою. – Їй уже двадцять сім, а вона живе у чужих кутках. Господарка постійно підіймає оплату. Сусід шумить ночами. Душа болить за дівчинку.

– Ну мамо, – спробував заперечити син, – вона ж працює, зарплата начебто непогана…

– Яка зарплатня? – перебила Тамара Іванівна. – Все на оренду йде. Накопичувати не може. От я й думаю…

Вона зробила паузу, подивилася на Женю, потім на сина.

– Треба їй допомогти з першим внеском на іпотеку. Вона студію придивилася, недорогу. Якщо зараз не взяти – упустить.

Женя вже зрозуміла, до чого йде ця розмова.

– А скільки треба? – обережно спитав Олег.

Свекруха назвала суму. Женя подумки перерахувала: це рівно їхня подушка безпеки, плюс ще трохи зверху.

– Тамара Іванівно, – почала вона якомога м’якше, – це ж великі гроші. У нас самих іпотека, діти…

– Женю, ну що ти відразу… – свекруха підібгала губи. – Я ж не прошу назавжди віддати. Олена поверне. Вона нормально заробляє. Просто зараз момент упустити не можна.

Олег мовчав, дивлячись то на матір, то на дружину.

– Ми з батьком вашим, – продовжувала Тамара Іванівна вже проникливішим тоном, – завжди допомагали один одному. Брат сестрі, сестра братові. Це ж сім’я. Чи зараз не так заведено?

Вона сказала останнє так, ніби Женя запропонувала відмовитися від усіх родичів разом і переїхати на безлюдний острів.

– Тамаро Іванівно, річ не у тому, що «не заведено», – спробувала пояснити Женя. – Просто ці гроші ми збирали три роки. Про всяк випадок. Раптом хтось занедужає чи з роботи звільнять…

– Ой, та що ти все “раптом” та “раптом”, – відмахнулася свекруха. – Ви молоді, здорові. Ще заробите. А Олена зараз упустить квартиру – і все, потім ціни піднімуться, вона взагалі ніколи не купить. Буде все життя по знімних норах поневірятися.

Олег кашлянув:

– Мамо, а Олена взагалі знає, що ти з нами розмовляєш?

– Звичайно, в курсі, – жінка випросталась. – Я їй сказала: не хвилюйся, поговорю з братом. Сім’я не покине.

Женя прикусила губу. Виходило, що відмовити тепер – означає «кинути сім’ю».

– Може, вона сама назбирає? – Запропонувала вона. – Чи ви допоможете?

Тамара Іванівна гірко посміхнулася:

– Ми з батьком ледве кінці з кінцями зводимо. Пенсія копійчана. Я б рада, та нічим.

– Ну а якщо Олена знайде квартиру дешевше? – Не здавалася Женя. – Або зачекає пів року, сама назбирає…

Свекруха подивилася на неї так, ніби та запропонувала Олені жити у картонній коробці.

– Женю, ти взагалі розумієш, як там зараз на ринку? За пів року ця студія коштуватиме на півмільйона дорожче. Момент треба ловити!

Олег мовчав. Женя бачила, що він мнеться, намагається щось сказати, але не наважується.

– Гаразд, – підвелася Тамара Іванівна. – Я пішла. Ви подумайте. Тільки недовго, бо Олені вже завтра відповідь давати треба. Продавець не чекатиме.

Вона пішла, залишивши важкий осад після розмови. Увечері Олег підсів до дружини на диван.

– Слухай, – почав він, – а може, правда допоможемо?

Женя подивилася на нього:

– Олеже, це наші накопичення! Єдине, що ми маємо на випадок чого.

– Ну, Олена ж не чужа, – спробував заперечити він. – Вона поверне.

– Як вона повернула кредит за машину три роки тому? – нагадала Женя. – Який ми закривали разом із твоїми батьками?

Чоловік скривився:

– Ань, ну це інше. Тоді вона була молода, недолуга. Зараз вона доросліша, серйозніша.

– Вона досі змінює роботу кожні пів року, – стомлено сказала Женя. – У неї немає стабільності. Як вона платитиме іпотеку?

– Мама каже, що в неї нормальна зарплата…

– Мама каже, – повторила Женя. – А ти сам бачив її довідку про доходи?

Олег промовчав. Наступного дня свекруха зателефонувала тричі. Спершу Олегу на роботу, потім Жені, потім знову Олегу.

– Ну, що ви там вирішили? – Запитала вона, коли ввечері чоловік передзвонив їй.

Женя чула розмову: телефон був на гучному зв’язку.

– Мамо, ми ще думаємо, – невпевнено сказав Олег.

– Що там думати? – голос свекрухи став гострішим. – Олена мені вже дзвонила, плакала. Каже, що надія була, а тепер усе руйнується. Як я їй скажу? Що брат відмовився?

– Мамо, ми не відмовилися…

– Так давайте вирішуйте швидше! Дівчина на нервах. Продавець вже шукає іншого покупця.

Увечері до них прийшла Олена. Тамара Іванівна, зважаючи на все, її добре проінструктувала.

– Олеже, – почала вона, сідаючи на краєчок дивана, – мама сказала, що ти допоможеш.

Вона виглядала стомлено: круги під очима, волосся зібране в недбалий хвіст.

– Я просто більше не можу, – продовжувала сестра.

Женя слухала та відчувала, як усередині закипає. Не тому, що Олені погано – це справді неприємно. А тому, що вся ця розмова була явно зрежисована Тамарою Іванівною.

– Олено, а ти сама збираєш на перший внесок? – Запитала вона.

Олена зам’ялася:

– Ну… намагаюся. Але ж оренда дорога, їжа, проїзд… Відкладати майже не виходить.

– А якщо квартиру дешевше найняти?

– Женя, там ще гірше буде, – зітхнула сестра. – Я дивилася. За менші гроші зовсім убите житло.

– А батьки допомогти не можуть?

Олена похитала головою:

– У них пенсія маленька. Мама каже, що їм ледве вистачає.

Женя хотіла спитати, а як же тоді Олена розраховує повернути їм гроші, якщо навіть збирати не може, але промовчала.

– Я правда поверну, – ніби прочитавши думки, сказала Олена. – Як тільки встану на ноги, одразу поверну. Слово честі.

Олег подивився на дружину. У його очах читалося: «Ну ось, бачиш, вона обіцяє».

Після того як Олена пішла вони посварилися вперше за довгий час.

– Ти що, правда хочеш, щоб моя сестра все життя по кутах жила? – Олег стояв посеред кімнати, схрестивши руки на грудях.

– Я хочу, щоб у нас була подушка безпеки, – відповіла Женя. – Щоб, якщо завтра щось станеться, нам було чим платити.

– Та нічого не станеться!

– Звідки ти знаєш? – Вона підвищила голос. – Олеже, ми три роки накопичували ці гроші. Я багато в чому заощаджувала.

– Ну і що тепер, збирати заради скарбнички? – Він махнув рукою. – Гроші для того і є, щоб допомагати близьким.

– Олена не поверне. Ти ж її знаєш, – Женя стомлено сіла на стілець.

– Поверне!

– Як вона повернула три роки тому?

– Тоді інша ситуація була!

– Угу, – вона криво посміхнулася. – Тоді в неї кредит на машину закривала твоя мати. Зараз вона хоче, щоб це зробили ми.

– Мама тут ні до чого, – буркнув Олег.

– Ага, – Женя підняла брову. – Мама «ні до чого», але саме вона прийшла з цією ідеєю. І саме вона дзвонить щодня. І саме вона привела Олену з сумними очима. Все випадковість, так?

Олег промовчав. Він розумів, що дружина має рацію, але визнавати це вголос не хотів.

Наступного дня Тамара Іванівна знову зателефонувала:

– Олеже, ну що там? Олена вже місця собі не знаходить.

– Мамо, Женя проти.

У слухавці повисла тиша.

– Тобто як “проти”? – Голос свекрухи став холодним. – Тобто, вона вирішує за всю родину?

– Мамо, це наші спільні гроші…

Увечері Олег повернувся з роботи похмурий.

– Мама образилася, – коротко сказав він, кинувши сумку на підлогу. – Каже, що ти егоїстка.

– Приємно чути.

– Женю, ну може, правда допоможемо? – Він підійшов ближче.

Женя вимкнула плиту, обернулася:

– Олеже, я не дам наші накопичення! Це не жадібність! Це здоровий глузд. Олена не потягне іпотеку.

– Звідки ти знаєш?

– Тому що вона не може навіть оренди потягнути! – Женя не витримала. – Якщо вона за чотири роки не змогла відкласти на перший внесок, як вона щомісяця платитиме банку?

– Ти просто не хочеш їй допомогти, – уперто сказав чоловік.

– Я не хочу підставляти нашу сім’ю! – Поправила вона. – Коли Олена не потягне платежів, кому вона подзвонить? Правильно, твоїй мамі. А мама подзвонить тобі. І ми закриватимемо її іпотеку з останніх грошей.

– Не будемо!

– Будемо, – стомлено сказала Женя. – Тому що Тамара Іванівна скаже: «Олеже, ну ти ж брат, невже даси сестрі на вулицю потрапити?» І ти піддасись. Як завжди.

Олег нічого не відповів. Пішов у кімнату і зачинив двері.

З того часу він майже припинив із нею розмовляти. Відповідав однозначно, на запитання про дітей кивав, вечорами йшов до матері.

Тамара Іванівна демонстративно не дзвонила Жені. Натомість щодня дзвонила синові, скаржилася, що Олена «втратила шанс на нормальне життя».

Чоловік мовчав уже два тижні. Розмовляв лише у справі. Олена, судячи з усього, відклала покупку – тема на якийсь час затихла. Але холод у будинку залишився.

Женя розуміла, що вона виграла битву, але, тепер в очах свекрухи та зовиці назавжди залишиться «тою, що відмовила». А чоловік пам’ятатиме, що дружина «не дала допомогти сестрі».

Але подушка безпеки лежала на рахунку, недоторкана. І це, як не дивно, гріло більше, ніж схвалення свекрухи. Чужими руками жар загрібати завжди легше, – тільки не цього разу…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!