– Олю, схаменись! Що з тобою? Яка квартира? Ліда всі ці роки одна доглядала маму! Ми приїжджали двічі на рік, як почесні гості, а вона день у день прала, годувала, памперси міняла… У неї чоловік і дитина. Куди вони подінуться? – Мене це не цікавить! – Злісно сказала дружина

– Ти взагалі мене чуєш? – Голос в Ольги став вимогливим. – Твоя сестра повинна розміняти квартиру, там є й наша частка. Повторити?

– Це моя частка, а не наша, якщо вже на те пішло, – Борис дивився в стіл, щоб не зустрічатися поглядом з дружиною.

– Твоя!? Треба ж! А ми тобі хто? Сусіди? – зіниці в Ольги звузилися, наче вона збиралася вчепитися йому в горло. – Ти про синів подумав? Про те, що у столиці їм усі дороги відкриті? Хочеш відібрати в них майбутнє?

Борис підвів на неї очі. В очах дружини не було жодної краплі сумніву, тільки сталева рішучість.

– Олю, схаменись! Що з тобою? Яка квартира? Ліда всі ці роки одна доглядала маму! Ми приїжджали двічі на рік, як почесні гості, а вона день у день прала, годувала, памперси міняла… У неї чоловік і дитина. Куди вони подінуться?

– Мене це не цікавить! – Ольга різко встала, її плечі напружилися. – Квартира у центрі, велика, там є твоя частка! І я вимагаю, щоб ти її отримав. Метрами, або грошима. Заради синів. Чи ти вважаєш, що чужі діти важливіші за власних?

– Це не чужі діти! Це моя племінниця! Моя рідна сестра!

– А це твої сини! – Вона прошипіла, вказуючи пальцем у бік дитячої. – Вибирай. Або вони, або твоя свята сестра!

Борис не вірив своїм вухам.

Це була та сама жінка, з якою він прожив двадцять років, яку любив, заради якої крутився як в’юн в ополонці у «швидкій».

– Ти не жартуєш? – голос його здригнувся. – Ти пропонуєш мені вибрати між рідними та… сім’єю?

– Ні, не жартую, – її обличчя було кам’яним. – Або ти розв’язуєш питання зі спадщиною, або я випишу тебе звідси. Суд стане на бік дітей. Залишишся один. Зі своєю совістю. та зі своєю сестрою.

Далі пішли тижні принизливих скандалів. Ольга, видно, вирішила взяти чоловіка змором. Кожен вільний вечір перетворювався на допит. Діти, Андрій та Костя, чули все.

Вони мовчали, але їхні погляди, повні очікування, поранили Бориса сильніше за крики дружини. Хлопчики починали вірити в слова матері, яка запевняла, що батько вже ніколи не зможе заробити на нормальне майбутнє і не хоче взяти те, що йому належить по закону.

Він здався. Набрав номер сестри. Кожен гудок віддавався болем у скронях.

– Лідо… Привіт…

– Боря, рада чути! Як ти? – її голос був теплим, стомленим. Він уявив, як вона сидить на маминому дивані, у тій самій квартирі, яку тепер треба було поділити.

Почавши з розмов про погоду та роботу, він нарешті видихнув:

– Лідо, тут така справа… Ольга наполягає… Щодо моєї частки у маминій квартирі. Діти підростають, перспективи в столиці зовсім не ті, що в нашому містечку…

Ліда деякий час мовчала.

– Боря, – голос сестри раптом став дуже тихим. – Братику, а я… а ми куди? Тут все моє життя минуло. Мама так просила зберегти квартиру… Зараз гроші швидко знецінюються, стільки чорних рієлторів.

– Якщо ділити квартиру, подумай, що ми зможемо придбати на дві сім’ї? Хіба що маленькі шпаківні десь на околиці. Юра на роботу як їздитиме? Ані школу міняти… та що казати, ти сам усе розумієш.

Борис зрозумів. У словах сестри він не почув жадібності, це був сильний страх. Страх втратити дах над головою. Той самий страх, що його дружина намагалася в нього вселити.

На дворі стояла середина 90-х, і Ліду можна було зрозуміти: ризик втратити все був зовсім не фантазією. Крім того, Борис спочатку був на боці сестри.

Сором накотив гарячою хвилею, спалюючи всі аргументи Ольги:

– Вибач мені, Лідо. Забудь. Не знаю, що на мене найшло. Живіть із Юрою спокійно. Це ваша квартира. Ти її заслужила, як ніхто інший.

Ольга, дізнавшись про рішення чоловіка, не стала скандалити. Вона подивилася на нього з такою крижаною зневагою, що йому стало фізично холодно.

– Отже, ти свій вибір зробив! Живи з ним!

Розлучення пройшло блискавично – дружина мала зв’язки в суді, за квартиру Борис навіть не боровся, все залишилося за дружиною та дітьми.

Андрій, старший, якось потай зателефонував йому на роботу: «Тату, вибач, я не можу… вона заборонила…». Більше дзвінків не було. Костя взагалі відвертався, зустрічаючи батька на вулиці.

Ось так разом із розвалом країни зруйнувалося і налагоджене життя Бориса. У сорок років він мимоволі перетворився на безхатька. Спочатку друзі пускали переночувати, але у всіх свої сім’ї, свої проблеми.

Він почував себе тягарем. Тому став погоджуватися підмінити будь-кого, брав підробітки, ночував у лікарні…

Можна було, звісно, ​​зняти кімнату, але чоловік провалився у такий тяжкий душевний стан, коли прості логічні кроки недоступні. Колеги розуміли, чекали, коли людина прийде до тями.

Порятунок прийшов звідти, звідки ніхто не чекав. Якось до нього підійшов літній водій Анатолій Іванович:

– Досить бігати, Борисе, переїзди до мене… Я дружину поховав нещодавно, ніяк не звикну бути один, тужливо. А тобі, бачу, зовсім нема де голову схилити. От і допоможемо один одному. У мене три кімнати, місця вистачить.

– Ніяково якось, Івановичу, у тебе ж діти є, родичі… що вони скажуть?

– Донька давно живе за тисячу кілометрів, добре, якщо раз на рік приїде, то тільки рада буде, що мені є з ким поговорити. Ти готувати вмієш?

– Дещо можу.

– Ну і добре.

Це була не просто пропозиція. Це був рятівний човен у бурхливому морі. Майже диво. Борис перебрався до Анатолія Івановича, і вони зажили разом, у повній злагоді.

Дві самотності, що знайшли одне в одному опору. Разом ходили на роботу, дивилися футбол та новини, сперечалися про політику, а іноді гуляли у парку, сиділи на лавці та довго мовчали, дивлячись на захід сонця. Їхня мовчанка була промовистішою за будь-які слова.

Роки йшли, ситуація у країні змінилася. Дружина Бориса таки здійснила свою мрію: якраз на той час, коли старшому синові треба було вступати в інститут, приватизувала та продала квартиру, й поїхала з дітьми до столиці.

Борис дізнавався про синів уривками, від спільних знайомих. Діти та колишня дружина жили так, наче його ніколи й не існувало. І він не мав жодного бажання нагадувати про себе.

Анатолій Іванович був старший за Бориса на двадцять років. Після виходу на пенсію він ще кілька років працював, а потім серйозно захворів, практично не виходив із дому.

Весь цей час Борис був йому і другом, і доглядальницею. Донька допомагала матеріально, вдячна Борисові за те, що може бути спокійна за батька.

Перед тим як піти з життя, Анатолій Іванович покликав дочку, яка прилетіла з-за кордону, та Бориса.

– Наташо, – голос старого був тихий, але твердий. – Прошу тебе. Нехай Борис залишиться тут. Це його дім. Ти не повинна його виганяти. Обіцяй мені. Квартиру цю ти завжди встигнеш продати.

Дочка, з очима, сповненими сліз, кивнула:

– Звичайно, тату. Обіцяю. Не хвилюйся.

Поховавши друга, Борис знову почував себе нескінченно самотнім. Туга була така густа, що до неї можна було доторкнутися. Він сидів у їхній спільній вітальні та дивився на порожнє крісло Анатолія Івановича.

Наталя вступила у спадок, але Бориса, як і обіцяла батькові, не виселила. Сказала, що він може спокійно доживати своїх днів у цій квартирі.

Хтось із колишніх колег, дізнавшись, що після похорону він зовсім втратив інтерес до життя, запросив його на збори до невеликої релігійної громади, що була неподалік.

Бориса там прийняли, оточили простим людським теплом. Він став своїм, допомагає одній молодій сім’ї – двічі на тиждень водить на прогулянки хлопчика шести років. Той називає його дідусем.

Сестра Ліда теж овдовіла і кликала жити до себе, але Борис відмовився їхати з рідного міста, де в нього багато улюблених місць і тепер з’явилися нові дорогі люди.

А нещодавно взяв до себе симпатичного дворнягу, який залишився без господарів.

Нині їх можна зустріти у тому самому парку, де Борис стільки років гуляв разом з Анатолієм Івановичем. Вік дається взнаки, і йому довелося зробити оперативне втручання на очах, замінити кришталики.

Борис жартує, що в його роки несподівано знайшов новий зір. Він дивився на хлопчика, який грав з собакою, і посміхався.

Вільною, легкою усмішкою людини, яка одного разу втратила все, окрім совісті. Але, здається, у результаті знайшов себе.

Як ви вважаєте, слушно вчинив Борис? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.