– Олю, вона ж твоя сестра! Старша сестра! Молодші повинні допомагати старшим, так завжди було. – Мамо, Олені тридцять років! У неї є чоловік! Вони обидва вдома цілими днями. Чому я маю няньчити її дітей?

– Олю, ти де? Мені терміново треба піти, приїжджай негайно!

Повідомлення від Олени висвітлилося на екрані телефону о пів на десяту ранку. Ольга відставила кухоль з недопитою кавою і потерла перенісся. Втретє за тиждень. Втретє «терміново»! Втретє «негайно»!

– Не можу, я працюю, – набрала вона у відповідь і повернулася до ноутбука. За хвилину телефон завібрував знову.

– Яка робота? Ти ж на віддаленні! Просто закрий ноутбук та приїжджай. Артем із Софією одні, мені треба вийти.

Ольга посміхнулася. Олена та Дмитро обидва сиділи вдома вже півтора року. Він нібито шукав «гідну роботу», вона «займалася дітьми».

Насправді це означало, що чоловік цілими днями гортав якісь форуми, а сестра нескінченно переписувалася з подругами та дивилася серіали. Якби не отримана Дмитром спадщина, то родина голодувала б.

– У мене дедлайн за три години. Подзвони мамі.

Відповідь прийшла миттєво, наче Олена тримала палець над клавіатурою.

– Мама зайнята! Олю, ну серйозно, що тобі варто? Ти ж поряд живеш!

– Не можу, – повторила Ольга. – Правда зайнята.

Телефон задзвонив. Сестра вирішила перейти до активних дій.

– Олю, ну що за нісенітниця? – Олена навіть не привіталася. – Я ж тебе по-людськи прошу про допомогу!

– А я тобі по-людськи пояснюю: у мене робота!

– Та яка робота? Сидиш удома за комп’ютером, теж мені, великий трудівник!

Ольга заплющила очі. Щоразу одне й те саме.

– Олено, у мене замовник чекає на проєкт. Якщо я його не здам, то мені не заплатять. Якщо мені не заплатять, я не зможу сплатити за квартиру. Це зрозуміло?

– Господи, ну подумаєш, один раз затримаєш! Ми ж рідня, Оля. Рідня! Ти взагалі розумієш, що це означає?

– Розумію. Але зараз не можу.

– Значить, не хочеш, – голос сестри став крижаним. – Ось так просто – не хочеш допомогти власній сестрі. Власним племінникам! Яка ж ти егоїстка, Ольго!

– Олено, я…

– Ні, ти послухай мене! Коли мені потрібна допомога – у тебе одразу якісь справи, якісь відмовки! Ми рідня, Олю, а ти не хочеш мені допомагати!

Ольга мало не засміялася. За останній місяць вона провела у сестри щонайменше десять днів. Годувала дітей, укладала спати, читала казки, збирала розкидані іграшки. І щоразу Олена зникала «на пару годин», які перетворювалися на повний день.

– Олено, мені правда треба працювати.

– Відмовки! Суцільні відмовки! Ти вигадуєш якісь уявні справи, аби не допомагати нам!

Ольга натиснула на відбій. Пальці злегка тремтіли від роздратування. Вона глибоко вдихнула, зробила ковток кави, що охолола, і повернулася до проєкту.

За годину телефон знову ожив. Три пропущені від Олени, два повідомлення, одне голосове на чотири хвилини. Ольга не стала слухати. Вона знала, що там: звинувачення, закиди, тиск на жалість.

Надвечір повідомлень накопичилося дванадцять штук. Усі – варіації на тему «ми рідні, чому ти не хочеш допомагати». Ольга читала їх із нестримним відчуттям абсурду.

Олена та Дмитро сиділи вдома удвох, двоє дорослих людей, і при цьому вимагали, щоб сестра, що працює, кинула все і прибігла няньчитися з їхніми дітьми.

Наступного дня історія повторилася. І за день. І ще за день. Олена дзвонила по три-чотири рази, писала довгі повідомлення, в яких Ольга була «егоїсткою», та «безсердечною». Дмитро у конфлікт не втручався, просто існував десь на задньому плані.

Ольга припинила відповідати на дзвінки. Просто скидала та поверталася до своїх справ. Вона розуміла: якщо один раз піддатися, це ніколи не закінчиться.

У неї було своє життя. Свої плани. Свої мрії, зрештою. І вона не збиралася приносити все це в жертву чиїмось забаганкам.

У суботу зателефонувала мати.

– Олю, що відбувається? – Валентина Петрівна говорила суворо та осудливо.

– Нічого не відбувається, мамо. Я працюю.

– Олена каже, ти відмовляєшся допомагати з дітьми.

– Олена каже багато чого. Я не відмовляюсь допомагати. Я відмовляюся кидати роботу щоразу, коли їй заманеться кудись піти!

– Олю, вона ж твоя сестра! Старша сестра! Молодші повинні допомагати старшим, так завжди було.

– Мамо, Олені тридцять років! У неї є чоловік! Вони обидва вдома цілими днями. Чому я маю няньчити її дітей?

– Тому що ти – сім’я! – голос матері став різкішим. – Що це за егоїзм такий? Ніколи так не робили! Усі допомагали одне одному, ніхто не відмовляв!

Ольга відкинулася на спинку стільця. За двадцять вісім років вона так і не навчилася сперечатися з матір’ю. Валентина Петрівна завжди була на боці Олени. Завжди. Із самого дитинства. Старша дочка – розумниця, красуня, правильна. Молодша – так, додаток.

– Мамо, я не збираюся це обговорювати.

– Ось! Ось воно! Ти навіть не хочеш розмовляти зі мною! Виросла, якусь роботу знайшла і думаєш, що тепер можна наплювати на родину?

– Я просто живу своїм життям.

– Твоє життя – це родина! Запам’ятай це, Ольго!

Вона запам’ятала. Але висновки зробила відповідні.

Наступні два тижні перетворилися на безперервний кошмар. Олена дзвонила, писала, надсилала фотографії дітей із підписами на кшталт «дивися, як Софія за тобою сумує». Мати під’єднувалася, повторюючи одні й самі аргументи про сімейні цінності та борг перед старшими.

Це не могло продовжуватися нескінченно. Ольга розуміла: або вона зламається та повернеться до ролі безплатної няні, або їй треба щось міняти. Кардинально.

Пропозиція про роботу в іншому місті надійшла наче на замовлення. Хороша зарплата, цікавий проєкт, можливість зростання. І, найголовніше, – вісімсот кілометрів між нею та сім’єю.

Ольга погодилася того ж дня.

Вона збиралася швидко та тихо. Знайшла орендаря для своєї квартири, запакувала речі, купила квитки. Нікому з рідних не сказала жодного слова.

Знала: якщо скаже – почнеться такий скандал, що простіше одразу все скасувати. Олена ридатиме, мати – кричати. А потім її вмовлять залишитися, і все повернеться на свої кола.

Ні. Досить!

Вона поїхала в середу ранковим рейсом. Вранці відправила повідомлення матері та сестрі, що переїжджає. Телефон вимкнула ще на вокзалі. І включила лише за добу, коли вже заселилася в нову квартиру.

Сорок три пропущені дзвінки. Вісімнадцять повідомлень. П’ять голосових. Насамперед Ольга прослухала голосове від матері.

– Ольго! – Валентина Петрівна практично верещала. – Що ти наробила? Як ти могла виїхати, нікому не сказавши? Це… це зрада! Негайно повертайся додому!

Друге було від Олени. Сестра плакала в слухавку, перемішуючи схлипи зі звинуваченнями. «Як ти могла… кинула нас… діти запитують, де тітка Оля… ти нас ненавидиш…»

Ольга дослухала до кінця, потім спокійно видалила всі повідомлення та передзвонила матері.

– Мамо, у мене все гаразд. Влаштувалася на нову роботу, переїхала.

– Повернися! Негайно повернися! Ти потрібна сім’ї!

– Ні, мамо. Я залишаюся тут.

– Олю, ти не розумієш! Олені потрібна допомога! Діти…

– Олені треба нарешті розпочати займатися власними дітьми. Або найняти няню. Або попросити Діму відірватися від комп’ютера. Я не повинна постійно допомагати, мамо!

Вона поклала слухавку, не дослухавши обурення. Олена зателефонувала за годину.

– Олю, як ти можеш? Ми ж сестри! Ти повинна бути поруч!

– Я тобі нічого не винна, Олено. Ти – доросла жінка. Розбирайся зі своїм життям сама!

– Але ж діти…

– Твої діти! Твої та Дмитра. Виховуйте їх самі!

– Ти ж знаєш, як мені тяжко!

– Знаю. Того і поїхала.

Наступні тижні Ольга звикала до нового життя. Нове місто, новий офіс, нові колеги. Вона приходила на роботу, займалася цікавими проєктами. А ввечері поверталася до тихої квартири. І ніхто не дзвонив з істериками та вимогами.

Дзвінки від рідних поступово зійшли нанівець.

…Через два місяці вона зустріла Максима. Познайомились на корпоративі, розмовляли, обмінялися номерами. Він був смішним, розумним і цілком нормальним. Жодних драм, жодних маніпуляцій, ніякого «ти мені винна».

Якось Ольга спіймала себе на тому, що посміхається просто так. Без причини. Прокидається вранці та радіє новому дню. А не думає з тугою, скільки повідомлень від сестри накопичилося за ніч.

…За пів року вона сиділа на балконі своєї квартири з філіжанкою кави. І дивилася на місто, яке вже стало рідним. Поруч дрімав кіт, підібраний у під’їзді місяць тому. У сусідній кімнаті Максим гримів посудом, готуючи сніданок.

Тільки відстань допомогла їй звільнитися. Вісімсот кілометрів між нею та сім’єю виявилися найкращими ліками проти нахабства та маніпуляцій. Вона зробила правильний вибір. що поїхала.

І нарешті була щаслива…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!