– Ось баби все запитують, чого він до неї понадився? А він на добро йде, на ласку, як метелик на світло… Така вона, Дашка… І нехай дружать. А добро – це основа кохання. Тепла в неї душа. Тепла…

Дарія Сергіївна їздила в село на дачу вже чотири роки. Вона із задоволенням займалася городом, садом, з нетерпінням чекаючи на пенсію.

Щоб не їздити на роботу, встаючи влітку ні світло, ні зоря, щоб встигнути дістатися з села до міста, і повністю присвятити себе улюбленим заняттям, а найголовніше – нікуди не поспішати…

У селі до неї звикли, знали її добросердечність та простоту, і звали «нашою Дашею». Вона працювала вчителькою, і вийшла на пенсію трохи раніше, бо виробила педагогічний стаж.

У селі було всього два десятки дворів, з яких постійних мешканців – лише половина.

– Хоч автобуси регулярно ходять, – раділа Дарія Сергіївна, – їздитиму в місто за потребою, а так – хочу пожити тут. У нас краса, райська природа, і люди добрі.

Так говорила вона на своїх посиденьках із сусідками-пенсіонерками у своїй хаті, коли святкувала свободу – вихід на заслужений відпочинок.

Серед її гостей були дві пари передпенсійного віку, кілька пенсіонерок-бабусь, і найближча сусідка, що жила праворуч – Антоніна Григорівна із сином п’ятдесяти п’яти років – Сашком.

Сашка мати звала вічним дурнем, оскільки він не працював офіційно, а жив невеликими шабашками, які можна було знайти в їхньому малонаселеному селі або головній садибі колишнього колгоспу неподалік.

Дар’я Сергіївна вже звикла до того, що мати Сашка постійно скаржилася на сина, коли приходила до неї вечорами на чай.

– І за що мені це покарання? Чоловік не просихав, рано пішов із життя, та й син стільки переживань завдає. Немає мені спокійної старості, боюся пом.ерти: на кого я залишу сина? – Нарікала Антоніна.

Сашко був одружений двічі, нажив доньку у першому шлюбі, але дружини проганяли любителя хильнути та полежати у вихідні на дивані.

Сашко часом працював, але трудова дисципліна пригнічувала його, а вічні докори дружин і стеження, щоб він не хильнув зайвого, швидко проганяла будь-яке бажання жити у шлюбі.

Так він і залишився сам, повернувся до матері, коли йому не було ще й п’ятдесяти років. Як тільки не соромили його сусідки, що живе він на пенсію матері, а заробляє мало.

Але Сашко практично відмовився від благ цивілізації: носив подарований ношений одяг, взуття, не їздив у місто, не мав друзів, і навіть не провів у будинок інтернет, щоб не платити зайвих грошей.

Мати задовольнялася його дрібними та нестабільними заробітками, економила, лаялася, і лякала хворобами. А у Сашка вже була виразка шлунка, яка кілька разів заганяла його в лікарню з нестерпними болями.

Саме після цього він припинив вживати біленьку і став менше диміти. Мати трохи заспокоїлася, а Сашко, пролікувавшись у міській лікарні, став краще почуватися, і хоч тяга до пляшки іноді давалася взнаки, але тримався, пам’ятаючи свої страждання.

– Досить тобі сина лаяти, – відповіла на скарги Антоніни Григорівни Дар’я, – не такий уже він і поганий.

– А ти вічно бубониш. Голодні не сидите: всю весну, літо та осінь він має заробіток у наших, і в сусідньому селі, тож навіщо його вічно лаяти?

– Ти не жила так, от і не знаєш… – виправдовувалася Григорівна, – немає радості від невідомості, і вічно хвилюєшся: куди його занесе? Чи не зірветься знову …

– А ти думай про хороше, у нього ж є сила волі, раз кинув цю справу, це вже великий подвиг. Так хвали його якнайчастіше, і він намагатиметься, і хоч лайки у вас не буде… А грошей вічно мало. Він же їсть все поспіль, не просить нічого, крім картоплі, яку і вирощує сам.

Антоніна замовкла і пішла. А Сашко якось підійшов до Дар’ї й запитав, чи потрібна допомога по господарству. Дарія Сергіївна із задоволенням простягла йому папірець, який був у неї напоготові в кишені куртки.

– Що це? – здивувався сусід.

– Якраз хотіла до тебе звертатися. Але ти випередив мене. За що дякую, – посміхнулася Дар’я Сергіївна.

– Нема за що поки що… – відповів Сашко й уткнувся в список, написаний красивим почерком вчительки.

– Ти вибач, що я так відразу, купою, але щоб потім не докучати тобі постійними проханнями, я вже написала відразу всі свої справи та плани, а ти вже сам вирішуй, коли й чим зможеш займатися.

– Тобі краще знати. Матеріали є. Інвентар теж мій, справний. А оплату ми обговорюватимемо перед початком кожної роботи. Я дуже на тебе сподіваюся, Сашко…

– Ти єдиний, хто може допомогти. Я й сама не просиджую, але є праця тільки для чоловіка, тим більше, що я не молода… – просила Дарія.

– Та гаразд… Ти завжди у чудовій формі. Любо глянути… – усміхнувся Сашко, – я подумаю. Але допоможу чим зможу.

– Ти все зможеш, Сашко, адже я знаю, і грядки скопати, і паркан новий поставити, і навіть будівельні роботи, – перераховувала Дар’я. А Сашко кивнув і пішов додому.

Чекала господарка на нього не раніше ніж назавтра, а він узявся до роботи вже ввечері.

– Треба з паркану починати, а то скоро ягоди зацвітуть, і наші кури до вас полізуть, як торік … – почав він, – і треба глянути дошки.

Дарія показала працівникові матеріал, дала ящик цвяхів, які давно чекали свого часу в гаражі, і Саша узявся відразу ж до роботи, демонтуючи старий гнилий паркан і відразу встановлюючи поперечини для нового прольоту.

Робота закипіла, стукіт молотка, та скрегіт пилки чувся в селі, і незабаром мати Сашка прийшла подивитися, в чому справа. Вона виглядала через паркан зі своєї території двору і схвально кивала синові.

Цього ж вечора Дарія нагодувала трудівника вечерею, сказавши, що це не входить у вартість оплати. Сашко із задоволенням їв у альтанці, а мати, Антоніна Григорівна, прийшла його зустрічати.

– Тут тебе і годують! От пощастило на сусідів. Дякую, Сергіївно, а то він і забуде подякувати …

– Припини зводити наклеп на сина. Він у тебе чудовий працівник, майстер на всі руки, можна сказати, універсал. Тож не хвилюйся, а сідай з нами пити чай… – запросила Тоню до столу Дар’я.

Вони посиділи трохи, але Сашко поквапився поливати город, а жінки стали мити посуд у дворовій мийці.

– Благослови тебе Бог, – зі сльозами на очах говорила Антоніна, – ніхто так доброзичливо до нас не ставиться, як ти.

– Послав Господь сусідку… Ти вже, коли мене не стане, не залишай сина, коли й підробить, щоб з голоду не сконав…

– Нічого, йому теж буде пенсія. А до того часу він працюватиме, як і всі ці роки. Такий працівник усім потрібний. У селі без чоловіка важко… – відповіла Даша.

– У його батька були руки золоті, от і встиг дечому навчити хлопця… – усміхнулася мати Сашка, – ось тільки не одружитися йому вже. Вже здоров’я не те, і вік не молодий… Ех, Саню ти, Саню…

Сашко тепер був нарозхват. Влітку хтось вирішив печі підлатати, комусь огорожі оновити треба, а хтось і більший ремонт затіяв.

Сашко лише встигав крутитися, працюючи одразу у кількох пенсіонерок, але невідкладні прохання Дарії виконував насамперед.

Усі в селі давно бачили, як Сашко небайдуже дивиться на вчительку, як пригладжує натрудженими долонями рештки волосся, коли входить до неї на подвір’я.

А Даша вдавала, що нічого не помічає, тільки спокійно та ласкаво говорила з ним – і завжди шанобливо.

Інші жителі села теж добре ставилися до помічника, але більше поблажливо, з іронією і часом з глузуванням, хоч і добрим. Але так серйозно, щиро та тепло, як говорила з ним Дарія Сергіївна, не говорив ніхто.

Коли всі роботи були у Даші виконані, і в найкращому вигляді, Сашко перемикнувся на інші свої заробітки, але невдовзі зрозумів, що йому не вистачає участі Дарії, не може він і дня прожити без її лагідного голосу, усмішки та схвалення його справ.

Якось прийшла Антоніна Григорівна до Дар’ї. За розмовою про новини села, про погоду та здоров’я жінка запитала:

– Ну, Даша, є які ще справи в тебе? Я не для грошей питаю, бо Сашко і так допомогти може. Ти й без того багато йому оплатила, але є справи, які просто по-сусідськи можна допомогти зробити, по-людськи… Ти не соромся, проси, що йому сидіти вдома вечорами?

– Як чого сидіти? Такого сина треба берегти. Він тепер он щодня працює. Тільки встигає по селах мотатися. Так і відпочити має право, не молодий хлопчик… – заступилася за Сашу Дар’я.

– Нехай відпочиває він. Ось тільки звичка вже спілкуватися з тобою. Сам напроситися не може. Ти тільки не подумай, він дуже добре до тебе ставиться, і навіть соромиться зайти часом, щоб просто побачитися.

– Отож і послав до тебе спитати: чи не треба чогось? А говорити про прохання не велів… – шепотіла мати.

– Та начебто все поки що, – здивувалася Даша, – а ви знайте, що ви – мої найближчі тут люди, і можете приходити хоч щодня, я завжди рада. Аби не сварилися і були здорові.

Як тільки вона промовила ці слова, як у двері постукали й зайшов Сашко. Він заздалегідь поспішив за матір’ю і стояв у сінях, підслухавши останні фрази розмови. Сам прийти соромився.

– А ось і він, – махнула рукою мати, – не улежав…

– Сідайте до чаю… – Дар’я вже накривала на стіл, дістаючи торішнє варення та домашнє печиво.

– Може, не чай, а які справи накопичилися? – Запитав Саша, – а то ніби ми напросилися з матінкою …

– Це нічого, іноді можна і напроситися … Справи не закінчуються ніколи, а відпочивати теж потрібно, – відповіла Дар’я, ставлячи чайник на плиту.

Так все літо сусіди відвідували один одного, і Сашко вже запросто приходив до Дар’ї, щоб поговорити трохи, хоч би на п’ять-десять хвилин, або просто посидіти в неї на ґанку, поки вона поливає свої квіти в палісаднику.

Восени Сашко встиг і зі своїм урожаєм, і допоміг сусідам, зокрема й Даші. Він опустив у її льох під кухнею просушені овочі, банки з капустою, соліннями, допоміг перекопати грядки.

А коли сезон збирання врожаю закінчився, Сашко поїхав на обстеження до лікарні на вимогу Дарії.

– Саме час перевірити своє здоров’я, а то взимку тобі знову чатувати на дачі містян, протоплювати печі, годувати їхніх кішок… Ніколи буде…- говорила вона.

Сашко підробляв у такий спосіб трохи й узимку, і Антоніна Григорівна була задоволена: заробіток сина став постійним.

Їздив Сашко до міста кілька разів, і виявилось, що хвороба його відступила, і стан організму близький до норми відповідно до віку.

– Це треба відзначити! – голосно оголосив Сашко, неабияк злякавши матір, що збирається хильнути. Але син поставив на стіл круглу коробку з тортом, – клич своїх бабок, а я за Дашею.

Сусідки зібралися швидко, як довідалися, що Сашко привіз свіжий торт, а він сидів на ґанку у Дарії і чекав, коли вона переодягнеться з такої нагоди.

– Де вони? – Запитували сусідки у матері, – і чого він до неї все ходить? Сподівається?

– На що йому сподіватися, бабусі… Він уже виглядає старше років на десять. І сивий, і слабкий став, вік… Здоров’я хоч і зміцніло небагато, але кому такі потрібні? Старі та хворі…

А коли Сашко та Дарія увійшли до будинку, жінки здивувалися. У Сашка світилися очі, він допоміг Дар’ї роззутися – подав їй капці. А вона підійшла до столу та поставила тарілки зі своїми пирогами.

– Я знала, що в нього все буде добре… – посміхнулася вона, – і це завдяки його волі, характеру, який багато хто вважає слабким, але я так би не казала… Навпаки.

Гості схвально закивали, стали пити чай, хвалити Сашка, його матір, та Дашу.

– А я тут до чого? – Здивувалася Дарія, – адже я тільки сусідка, а не лікар …

Ну тут у розмову втрутився Сашко, наче чай та присутність Даші окрилили його:

– Та якби не ти, то я навряд чи кинув би пляшку… Якщо чесно, – раптом зізнався він при всіх.

Жінки замовкли, дивлячись в кухлі та посміхаючись.

– Мені одному це не треба було … – пояснив він, – я і для матері, звичайно, а вже потім – для себе …

– Не такий уже він і поганий син у тебе, – підтримали сусідки Сашка, – так що не скаржся, а життя, воно змінює людей … І слава Богу, буває, що і на краще.

Даша незабаром пішла, пославшись на справи, пішли й інші гості, а Сашко довго ще сидів з матір’ю за столом, біля останнього шматочка торта, і дивився в темне віконце.

– Я наїлася солодкого, – сказала мати, – мені не можна більше. А ти цей шматочок завтра Даші віднеси, – вона молодша, їй можна. Ви ще з нею чайку вип’єте, побалакаєте. Дощ. Які по такій погоді справи?

– Ну, не скажи, – відповів Сашко, – вона тут захотіла курей теж тримати, як і ми. Тож треба мені оглянути її старий курник. Там ремонт треба починати, щоб до весни було готове.

– От і правильно, синку. Потрібно допомогти. І що б ми робили без тебе? – відповіла Антоніна, сама дивуючись своєму лагідному голосу.

Сашко зітхнув і пішов на ґанок диміти, а Антоніна думала:

– Як передається добро… Ось і в нас із сином розуміння налагодилося. А все через неї, через вчительку.

– Ось баби все запитують, чого він до неї понадився? А він на добро йде, на ласку, як метелик на світло… Така вона, Дашка… І нехай дружать. А добро – це основа кохання. Тепла в неї душа. Тепла…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!